ВІРШІ

У 2013 році Межівщина відзначає дві знаменні події: 90-річчя утворення Межівського району та 70-річчя визволення від німецько-фашистських загарбників. У книзі зібрані результати пошукової роботи з історії Межівського району, окремих його сіл.

Ініціатор цього видання - Віктор Георгійович Харламов. Окрема подяка працівникам ООО «Вектор Х», депутату Межівської районної ради Валентину Вікторовичу Харламову за матеріальну підтримку у виданні книги.

Ця книга не претендує на роль фундаментального дослідження. Це спроба об’єднати відомі історичні факти, події, спогади та сьогодення рідного краю.

До книги ввійшли повідомлення з історії сіл району, розповіді про видатних людей Межівщини. Матеріали для публікацій надали вчителі історії шкіл району, бібліотечні працівники, аматори-краєзнавці. При підготовці видання використано архівні матеріали.

Запрошуємо читачів поринути в історію нашого краю. Читаючи книгу, ви дізнаєтеся про минуле та сучасність багатьох населених пунктів Межівського району, про те, яким яскравим та насиченим було життя району протягом кількох десятиліть.

Від імені працівників Межівської районної бібліотеки висловлюємо подяку всім, хто надав повідомлення до цієї збірки.

Лідія Давиденко, Світлана Данилова, працівники Межівської районної бібліотеки

Вони очолювали представницьку та виконавчу владу району

Державна служба - це відповідальна та почесна місія. Вона має глибоке історичне коріння, давні традиції і є необхідною умовою розвитку суспільства.

Працювати в державних органах, забезпечувати виконання завдань і функцій держави є дуже відповідальною справою, від якої залежить успіх економічних та соціальних перетворень у Межівському районі, благополуччя людей, їх відношення до влади.

На жаль, ми не можемо надати відомості про всіх керівників району від часу його заснування. Але хотілося б сказати, що працювати їм було непросто, бо вони, разом з районом, пройшли той же історичний відрізок часу, що і вся Україна: НЕП, період колективізації, становлення сільського господарства, голодомор, Велика Вітчизняна війна, відбудова господарства району у післявоєнний період, його технічне переоснащення.

Виваженість дій, професіоналізм та висока відповідальність завжди були притаманні керівникам району. В 1955 році першим секретарем Межівського райкому партії став Гуров Василь Дмитрович, а головою райвиконкому - Волков. В 1960 році керівниками району були Верьовкін Віктор Федорович - перший секретар райкому партії - та Козаченко Петро Терентійович - голова Межівського райвиконкому. Першим секретарем райкому партії, починаючи з 1961 року, був Земляний Григорій Якович, райвиконком очолював Козаченко Петро Терентійович. Ці керівники вимогливо ставились до виконання посадових обов’язків і того ж вимагали від підлеглих.

З 1965 по 1970 рік першим секретарем райкому партії був Грушевий Іван Іванович, головою виконкому Межівської ради народних депутатів - Рибін Василь Ефремович. У 1971 році першим секретарем Межівського райкому партії було обрано Самійлика Миколу Г натовича, головою районної ради - Симоненка Миколу Івановича. Професійна компетентність, любов до обраної справи, уміння працювати з людьми, готовність допомогти порадою і ділом, вирізняли з поміж інших цих керівників.

З 1974 року на посаді першого секретаря райкому партії працював Симоненко Микола Іванович, головою виконкому Межівської ради народних депутатів був Юрченко Володимир Федорович. За їх керівництва значно зросли економічні показники розвитку району по виробництву зернових, продукції тваринництва та овочівництва.

У жовтні 1981 року першим секретарем Межівського райкому партії було обрано Сухого Василя Васильовича. Довгаль Володимир Олександрович - голова районної Ради. Їх ініціативність та авторитет серед посадових осіб району були незаперечними. В ході підготовки до ювілею селища, за їх керівництва було багато зроблено для благоустрою райцентру. Всі мешканці Межової відгукнулися на заклик відпрацювати 100 годин для благоустрою селища. Було розширено вулиці, благоустроєні площі, реконструйовано проспект імені Карла Маркса, з’явилося чимало новобудов, у парку відпочинку встановлено фонтан.

З 1986 року на посаді першого секретаря Межівського райкому КПУ працював Мазур Володимир Дмитрович, голова районної Ради - Конопат Валентин Іванович.

Нелегкій справі керівника району, яка потребує бажання служити людям та справжньої відданості, більше двох десятиліть свого життя присвятив Зоц Олексій Іванович, якого у 1988 році було обрано на посаду першого секретаря Межівського райкому КПУ. У 1992 році його було призначено представником Президента України у Межівському районі. Секретарем райдержадміністрації призначено Бойко Тамару Петрівну, першим заступником представника Президента України у Межівському районі - Ситника Івана Петровича, заступником з питань соціального захисту населення - Сачуру Світлану Михайлівну, керівником прес-служби - Чопенка Володимира Григоровича.

З лютого 1996 року Олексій Іванович Зоц - голова районної Ради народних депутатів, голова районної державної адміністрації. Його заступниками були Тютченко П.М., Конопат В.І., Іванов В.М., Сачура С.М., Ситник І.П., Бойко Т.П., Панасенко Д.О.

У червні 1998 року на посаду голови районної державної адміністрації призначено Тютченка Прокопа Миколайовича. Першим заступником було призначено Іванова Володимира Михайловича, заступниками - Діденка Л.В., Гришко Т.П., Лутицького Л.Д. Ці державні службовці виконували відповідальну місію - практичне виконання завдань та функцій держави, і за кожен свій крок, за прийняте рішення відповідали перед своїми громадянами. Від їх щоденних наполегливих зусиль, професіоналізму, мудрості, принциповості, сумління та ініціативності значною мірою залежали темпи та якість соціально-економічних перетворень у районі, моральне та фінансове благополуччя жителів Межівщини.

З квітня 2005 року - голова районної державної адміністрації Діденко Леонід Васильович. З 2006 по 2010 рік - Гребцов Віктор Іванович. Від діяльності цих керівників залежав авторитет влади у Межівському районі, чіткість функціонування господарського механізму, забезпечення стабільного економічного і соціального розвитку господарств та підприємств району, всіх соціально-економічних перетворень.

15 квітня 2010 року на посаду голови Межівської районної державної адміністрації був призначений Сергій Григорович Юрченко. Голова Межівської районної ради - Халимендик Павло Олексійович.

Завдання, окреслені діючою владою - не просто утримати провідні напрямки соціально-економічного розвитку району, а й примножити досягнення і забезпечити реальне підвищення якості життя громадян.

Завдяки знанням та професіоналізму нинішніх керівників Межівського району, втілюються в життя соціально важливі проекти та програми, ініційовані Президентом України. Їх робота спрямована на розвиток економіки району та підвищення добробуту людей. Це є запорукою плідного розвитку нашого регіону, а, значить, і всієї України.

Соціально-економічний паспорт Межівського району

Межівський район утворений у 1923 році. До цього населені пункти Межівського району входили до складу Катеринославської губернії Павлоградського повіту. У 1884 році завершено будівництво залізниці Юзівка- Катеринослав. Тоді ж була збудована і залізнична станція Межова, яка дала назву сучасному селищу. У 90-х роках ХІХ століття землі, розташовані на північний захід від станції, почали заселятися вихідцями із села Слов’янки. Так виник хутір Новослов’янка. На північ від Межової, вихідці із села Підгороднього заснували село Григорівку. З 1925 року Григорівка стала центром Межівського району.

У 1926 році були створені 3 товариства спільного обробітку землі. З метою підготовки кваліфікованих кадрів механізаторів у 1935 році, в райцентрі була відкрита школа тракторних бригадирів, в якій навчалося 150 чоловік.

У 1935 році в райцентрі був збудований кінотеатр. До культурного життя все ширше залучалися селяни, робітники, сільська інтелігенція.

У роки Великої Вітчизняної війни для боротьби з ворогом була створена підпільно-диверсійна група. 14 жовтня 1941 року Межівський район був окупований ворогом. Примусово вивезено на каторжні роботи до Німеччини 2870 чоловік.

Найзапекліші бої, під час визволення району, велися за такі населені пункти: Зоряне, Слов’янка, Преображенка, Іванівка, Межова, Українка, Райполе, Попутно-Отрадне. У цих боях загинуло 1579 солдат і офіцерів Радянської Армії.

10 вересня 1943 року 39-та танкова бригада 23-го танкового корпусу Радянської Армії звільнила районний центр від фашистських загарбників.

Під час Великої Вітчизняної війни 14 тисяч жителів району стали до лав захисників Вітчизни. На фронтах, у партизанських загонах і концтаборах загинули 6 тисяч чоловік. За мужність, проявлену в боях, орденами й медалями нагороджено 7 тисяч земляків.

В 1957 році села Григорівка, Новослов’янка та Кам’янка були об’єднані в селище міського типу Межова. Це сприяло подальшому розвитку населеного пункту та всього району.

Територія Межівського району розташована переважно в південно-східній частині лівобережного району північного степу. Лише незначна східна частина його відноситься до Придонецького комплексного району. Основними водними артеріями є річки Вовча, Солона, Бик. Ставки займають 434 га. Ґрунти - чорноземні. Ландшафт - безлісий степ, який подекуди перетинають яри та балки.

Район межує на півночі з Олександрівським, на сході - із Добропільським та Красноармійським, на півдні - із Новосілківським районами Донецької області; на південному заході - із Покровським, а на заході з Васильківським та Петропавлівським районами Дніпропетровської області. Територію району із заходу на схід перетинають двоколійна залізниця Чаплино-Ясинувата Донецької залізниці, одноколійна залізниця Павлоград-Красноармійськ Придніпровської залізниці та асфальтова дорога Київ - Дніпропетровськ - Донецьк. Віддаленість від обласного центру становить близько 178 км.

На території Межівського району створено ландшафтні заказники місцевого значення: «Антонівський» на землях Богданівської та Іванівської

сільських рад; «Балка Скелька» на землях Слов’янської сільської ради; «Балка Сухарева» на землях Межівської селищної ради та Райпільської сільської ради; «Балка Горіхова» на землях Новопавлівської сільської ради; «Балка Сухий Бичок» на землях Зорянської сільської ради; «Іванівський» на землях

Новопавлівської та Іванівської сільських рад; «Крутоярівський» на землях Зорянської сільської ради; «Чугуєво-Мар’ївський» на землях Новопавлівської та Райпільської сільських рад.

Район екологічно - відносно чистий.

Клімат - помірно-континентальний, напівпосушливий. Характеризується коливанням погодних умов: вологі роки змінюються різко посушливими, а останні, у свою чергу, часто супроводжуються суховіями. Зима - малосніжна, із частими відлигами.

Чисельність населення району складає 23390 осіб, із них 16079 осіб проживають у сільській місцевості та 8517 осіб - у міських поселеннях. Працездатне населення становить 13,2 тис. чол., пенсіонерів - 7,5 тис. чол.

У 2012 році створено 190 нових робочих місць. За сприяння районного центру зайнятості протягом 2012 року працевлаштовано 378 осіб. 8 осіб започаткували власну справу, одержавши одноразову допомогу по безробіттю для зайняття підприємницькою діяльністю.

Загальна чисельність працюючих по району становить 4276 чол., враховуючи фізичних осіб підприємців та найману працю у фізичних осіб.

У районі продовжується поступове збільшення середньомісячної заробітної плати. Розмір середньомісячної заробітної плати становить 2155 грн.

Чисельність пенсіонерів по району становить 7480 осіб. Середній розмір призначених пенсій у районі зріс на 20,5 % і склав станом на 1 грудня 2012 року 1234,44 грн.

Актуальним завданням соціальної сфери району залишається зростання доходів усіх верств населення, зниження бідності, зменшення диференціації доходів громадян за рахунок посилення адресності соціальної підтримки.

Протягом 2012 року за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам профінансовано виплату державних соціальних допомог малозабезпеченим сім’ям, сім’ям з дітьми, інвалідам з дитинства та дітям - інвалідам на загальну суму 19,716 млн. грн. Виплачена державна допомога на дітей - сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошове забезпечення прийомним батькам за надання соціальних послуг у прийомних сім’ях на загальну суму 297,6 тис. грн.

Протягом 2012 року управлінням праці та соціального захисту населення райдержадміністрації проведено розрахунки з пільг, субсидій за рахунок субвенції з державного бюджету місцевому на загальну суму 3527,0 тис. грн. У 2012 році 44 інваліди району забезпечено 74 засобами реабілітації, видано 144 направлення на забезпечення протезно-ортопедичними виробами.

Діяльність галузі охорони здоров’я району спрямована на забезпечення доступної якісної медичної допомоги кожному громадянину, запобігання захворюваності, формування мотивації до здорового способу життя населення і покращення демографічної ситуації в районі.

Закладами охорони здоров’я району проводиться робота по наданню медичної допомоги в ЛПЗ району з пріоритетним розвитком первинної медико- санітарної допомоги, охорона материнства та дитинства, боротьба з епідемією ВІЛ/СНІДу та туберкульозу, профілактика та лікування серцево-судинних та онкологічних захворювань, укомплектованість медичними кадрами, підвищення кваліфікації медичних працівників, покращення фінансування закладів охорони здоров’я із залученням коштів з інших джерел.

Первинна допомога мешканцям району надається медичними закладами первинної ланки. Рішенням сесії районної ради від 14.09.2011 №101-8/ІУ створено Межівський районний центр ПМСД.

При центрі відкрито амбулаторію ЗПСМ з 9 дільницями, крім того до складу центру ввійшли 5 сільських амбулаторій ЗПСМ, 12 фельдшерських пунктів, 14 медичних пунктів.

Для підвищення якості первинної медико-санітарної допомоги та наближення висококваліфікованої медичної допомоги, проводяться виїзди лікарських бригад у віддаленні села району.

Протягом січня - листопада 2012 року здійснено 19 виїздів, при цьому оглянуто 840 осіб.

Протягом 2012 року придбано 8 валіз для сімейних лікарів на суму 6,1 тис. грн., з них 6 валіз отримали лікарі Межівської АЗПСМ та дві валізи - лікарі Слов'янської АЗПСМ.

Придбано 8 сумок укладок для фельдшерів на суму 3,1 тис. грн., які отримали Райпільський, Новопетрівський, Богданівський, Веселівський, Антонівський, Новогригорівський, Український фельдшерські пункти та Василівський медичний пункт.

У рамках районної програми «Місцеві стимули для медичних працівників на 2012-2014 роки» у 2012 році придбано 8 велосипедів на суму 8,0 тис. грн.

За рахунок цих коштів у обсязі 380 тис. грн. проведено капітальні ремонти Демуринської АЗПСМ, Слов'янської АЗПСМ, Іванівської АЗПСМ, Зорянської АЗПСМ.

Питання покращення матеріально-технічної бази лікарняних установ району постійно тримається на контролі. Так, на початку жовтня 2012 року за рахунок централізованих поставок машинний парк лікарняних закладів району поповнився шістьма новими автомобілями «Нива» для сімейних лікарів Слов’янської, Зорянської, Іванівської, Демуринської амбулаторій, Межівського РЦ ПМСД.

У листопаді 2012 року отримано 8 ноутбуків для ведення електронного реєстру пацієнтів на суму 26,5 тис. грн.

Медичними препаратами для надання невідкладної медичної допомоги всі структурні підрозділи КЗОЗ «Межівський РЦ ПМСД» забезпечується вчасно та у достатньому обсязі.

Освіта завжди перебуває в центрі особливої уваги влади. Райдержадміністрацією, районною радою постійно забезпечується виконання заходів по реалізації державної політики у сфері розвитку освіти.

На сьогодні мережа навчальних закладів представлена: 15 дошкільних закладів (635 дітей), 1 аграрний ліцей-інтернат (138 учнів), 16 загальноосвітніх навчальних закладів (1829 учнів), 3-х навчально-виховних комплексів (47 учнів) (Богданівський, Новопетрівський, Маліївський), Будинок творчості школярів (409 учнів), дитячо-юнацька спортивна школа (324 учні), міжшкільний навчально-виробничий комбінат (301 учень).

У 20 загальноосвітніх навчальних закладах обладнано та функціонують 32 класи-комплекти комп’ютерної техніки, що містять 258 комп’ютерів.

У районі збережена та вдосконалена мережа ДНЗ та груп, які задовольняють потреби дитячого населення на 76 %. У районі функціонує 15 ДНЗ.

У 2012 році за рахунок коштів місцевого бюджету відкрито додаткову групу в дошкільному навчальному закладі «Сонечко» на 20 місць та сезонну дошкільну групу у Новопавлівському ДНЗ № 1 (15 місць).

За рахунок субвенції з державного бюджету у сумі 318,6 тис. грн. проведено капітальний ремонт Слов’янських ДНЗ №2 1 та №2 2, за рахунок коштів обласного бюджету, спонсорських коштів проведено капітальний ремонт Зорянського ДНЗ на суму 154,0 тис. грн.

Протягом 2012 року виготовлена проектно-кошторисна документація та розпочата реконструкція спортивного комплексу в смт. Межова по вул. Будьонного, 33 Б. На цей об’єкт державою у 2013 році виділено 3,6 млн. грн.

З метою створення аналітичної бази даних для 18 загальноосвітніх установ придбано програмне забезпечення на суму 14,4 тис. грн., 15 дошкільних установ придбали програмне забезпечення «Курс» та розмістили аналітичні бази дитячих садків на обласному освітньому порталі. На сайтах дошкільних установ розміщені віртуальні 3D подорожі.

Протягом 2012 року у районі забезпечено стовідсотковий підвіз учнів та вчителів до місця навчання та у зворотному напрямку автотранспортом, закріпленим за освітніми установами. У жовтні 2012 року відділ освіти райдержадміністрації отримав «Шкільний автобус» для Іванівської СЗШ.

У 2012 році проведена виплата районної премії «Гордість і надія Межівщини» творчо працюючим учителям, учням-призерам обласних олімпіад та конкурсів на загальну суму 24,7 тис грн.

Мережа закладів культури налічує: 21 клубний заклад, 18 бібліотечних установ, школа естетичного виховання, районний історико-краєзнавчий музей.

У рамках районної Програми розвитку культури проводяться конкурси, виставки та концерти у районному будинку культури. На базі Межівського районного будинку культури проведено регіональний фестиваль-конкурс з хореографії та вокалу «Степова перлина». Фестиваль зібрав представників міст Дніпропетровська, Павлограда, Першотравенська, Красноармійська, Добропілля, Родинського та представників Покровського, Петропавлівського, Красноармійського, Добропільського районів.

Для майстрів декоративно-прикладного мистецтва організовувалися виставки, конкурси, галереї народного мистецтва. Народні умільці брали участь у регіональних, обласних та міжнародних заходах: «Петриківський дивоцвіт» (м. Дніпропетровськ), «Павлоград збирає друзів» (м. Павлоград), «Петриківський ярмарок» (смт. Петриківка), на якому делегація Межівського району зайняла 1 місце.

Зміцнюється матеріальна база закладів культури. За сприяння народного депутата України від Партії Регіонів Самойленка Ю.П. та депутата обласної ради Грищука І.А. придбано музичну апаратуру для районного будинку культури, придбано музичну апаратуру у Демуринський селищний клуб, проведені роботи по заміні вікон та дверей Преображенського СБК.

Реконструйовано Новопавлівський сільський будинок культури, відремонтовано сільську бібліотеку. Заклад почав працювати на повну потужність, опалюється, працюють гуртки, проводяться масові заходи.

На території Межівського району працює 37 публічних, спеціальних і спеціалізованих бібліотек. З них: публічних - 18, ПТУ - 1, медична - 1, шкільних - 17.

Обсяг бібліотечних ресурсів на складає 214416 примірників видань, з них українською - 116846 примірників.

26 вересня 2011 року у Межівській районній бібліотеці відкрито інформаційний центр з доступом до мережі Інтернет. Взявши участь у конкурсі проектів програми «Бібліоміст», Межівська централізована бібліотечна система стала переможцем цього конкурсу. Відтепер для відвідувачів бібліотеки є безкоштовний Інтернет. Завдяки появі комп’ютерної техніки, Межівська бібліотека стала життєво важливим інформаційним, культурно-просвітницьким та дозвіллєвим центром, де користувачі завжди можуть отримати необхідну інформацію.

Кількість комп’ютерів у бібліотеках району - 17, копіювально-

розмножувальної техніки - 8. АРМ для користувачів в бібліотеках ЦБС -14. Кількість комп’ютерів, що мають доступ до Інтернет - 15. Для інформаційного забезпечення користувачів бібліотеками району видано 18 методичних та 12 бібліографічних видань, перший випуск інформаційного бюлетеня «Вісник Межівської бібліотеки».

Бібліотеки працюють за 15 цільовими бібліотечними програмами. Бібліотеки району приймали участь в обласних конкурсах «Здоров’я - стимул життя молоді», «Позитив не лише на сім днів», «Ми творимо історію разом», в обласному святі для читачів «Віват, читач!», Всеукраїнському соціологічному дослідженні «Патріотизм у розумінні сучасної молоді».

В бібліотеках діє 18 клубів за інтересами та любительських об’єднань.

23 травня 2013 року в Межівській районній бібліотеці відкрито Центр слов’янської писемності і культури. Діяльність центру спрямована на пропаганду кращих надбань української та слов’янської культури.

Про всі цікаві події Межівської бібліотеки можна дізнатися на блозі «Межівська бібліотека» mezhivskalibrary.blogspot.com.

На території району на обліку та під охороною держави перебуває 31 пам’ятка Великої Вітчизняної війни, з них 25 пам’яток, де є поховання, та 6 пам’яток без поховань (увіковічення пам'яті односельців, які загинули в роки війни).

В районі забезпечено функціонування мережі спортивних закладів: 1 дитячо-юнацька спортивна школа; 12 спортивних залів, 12 приміщень для фізкультурно-оздоровчих занять, 2 майданчика з синтетичним покриттям, 19 майданчиків з тренажерним обладнанням, 2 футбольних поля, 1 стадіон у

загальноосвітніх закладах; 1 спортивна зала, 1 приміщення для фізкультурно- оздоровчих занять, 1 футбольне поле, 1 майданчик з тренажерним обладнанням, 1 майданчик у державному професійно-технічному училищі; 19 майданчиків підприємств, установ, організацій.

З метою подальшої популяризації здорового способу життя, залучення молоді до занять фізичною культурою та спортом, підвищення спортивної майстерності вихованців, стимулювання обдарованої молоді, протягом 2012 року за рахунок коштів місцевого бюджету у сумі 8,0 тис. грн. та спонсорської допомоги у сумі 5,0 тис. грн. виплачена грошова винагорода 24 вихованцям РКПЗО «Межівська дитячо-юнацька спортивна школа», які неодноразово ставали призерами обласних та всеукраїнських змагань з пауерліфтингу, вільної боротьби, легкої атлетики.

Збірні команди району взяли участь в обласних змаганнях з футзалу; чемпіонаті Дніпропетровської області з пауерліфтингу; фінальних змаганнях з футзалу; зональних змаганнях з волейболу серед чоловіків; чемпіонаті Дніпропетровської області з пауерліфтингу серед юнаків та дівчат, де команда Межівського району посіла І загальнокомандне місце, та інших спортивних змаганнях. Команда Новопавлівської сільської ради взяла участь в обласних фінальних змаганнях сільських спортивних ігор за звання «Краще спортивне село Дніпропетровщини» в Новомосковському районі.

У районі встановлено шість дитячих майданчиків, у тому числі за рахунок коштів обласного бюджету на суму 141,3 тис. грн. (у Слов’янській сільській, Демуринській, Межівській селищних радах).

За рахунок коштів місцевого бюджету на суму 41,3 тис. грн. облаштовано дитячий майданчик по вул. Будьонного у смт. Межова. За рахунок коштів соціального проекту народного депутата України Самойленка Ю.П. на суму 43,9 тис. грн. встановлено дитячий майданчик у с. Новопавлівці. За рахунок коштів А/Ф ім. Петровського облаштовано дитячий майданчик у с. Зоряне.

В сільському господарстві обсяг валової продукції по всіх категоріях господарств складає 369,5 млн. грн.

Загальний обсяг грошових надходжень від реалізації продукції у сільськогосподарських підприємствах зріс на 52,1 млн. грн і становить 255,8 млн. грн. Протягом січня - листопада 2012 року середні ціни продажу зернової продукції сільськогосподарськими підприємствами за всіма напрямками реалізації порівняно з відповідним періодом 2011 року зросли на 18,4 %, технічних культур - на 16 %, м'яса - на 19 %. Це поліпшило фінансово- економічний стан господарств і дало змогу розвиватися в плані технічного переоснащення, збільшувати заробітну плату працівників.

Сільськогосподарськими формуваннями району засипано повністю необхідну кількість насіння ярих зернових культур, згідно планових показників.

Вироблено молока 11300 т, яєць - 9000 тис. шт. Завдяки впровадженню сільськогосподарськими підприємствами новітніх технологій утримання та відгодівлі свиней, збільшилась продукція вирощування на 112 т порівняно з 2011 роком. Покращився середньодобовий приріст. За рік він становить 489 гр. Поголів’я свиней у сільськогосподарських формуваннях збільшилось і складає 7087 гол.

Протягом 2012 року сільськогосподарськими формуваннями усіх форм власності придбано нової високотехнологічної сільськогосподарської техніки в кількості 96 одиниць (2011 рік - 67 одиниць) на загальну суму 39299 тис. грн. (2011 рік - 25477,25 тис. грн.), у тому числі закуплено 19 тракторів, 10 зернозбиральних комбайнів та іншої продуктивної техніки.

Значні кошти для технічного переоснащення вклали ТОВ «А/Ф Петровського» - 22,9 млн. грн., СФГ «Яна» - 5,87 млн. грн., СФГ «Кондратюк» - 2,2 млн. грн., ТОВ «Богданівське-М» - 1,35 млн. грн., ТОВ «Чугуєво» - 0,78 млн. грн., ТОВ «А/Ф Промінь» - 0,6 млн. грн., ТОВ «Нива ПГК» - 0,55 млн. грн., ТОВ «Вектор Х» - 0,645 млн. грн., ТОВ «А/Ф Прогрес» - 0,3 млн. грн.

Значно покращився стан розрахунків та рівень орендної плати за земельні паї. Згідно моніторингу розрахунків за оренду земельних паїв укладено 9576 договорів оренди землі з орендною платою 36,3 млн. грн. Середній розмір плати за земельний пай складає 3790 грн.

На території району експлуатуються 17 АТС, у тому числі: 1 - у міській місцевості та 16 - в сільській місцевості, які дають можливість користуватися телефонами 2,7 тис. абонентам. За останні роки набувають ширшого розвитку нові, нетрадиційні види зв’язку (всі види мобільного зв’язку, платежі по кредитних договорах, послуги «електронний квиток» та інші). До мережі Інтернет підключено майже півтори тисячі користувачів району.

На виконання регіональної програми інформатизації «Електронна Дніпропетровщина» (від 23.05.2008 №2 391-15/У) підключено до мережі Інтернет та забезпечене електронне листування органів місцевого самоврядування, забезпечено використання електронно-цифрового підпису.

Для висвітлювання діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування створено веб-сайт Межівського району. На сайті можна ознайомитися з новинами регіону, регуляторною діяльністю райдержадміністрації та органів місцевого самоврядування, переліком адміністративних послуг.

Межівське відділення поштового зв’язку здійснює обслуговування споживачів району і є структурним підрозділом Дніпропетровської дирекції Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта».

Район обслуговує 15 відділень поштового зв’язку. Поштова мережа використовується для надання широкого спектру послуг, зокрема, поштових, фінансових, рекламних, а саме: виплата пенсій, приймання передплати, доставка періодичних видань, приймання комунальних платежів та інші.

Загальна кількість торгових точок по району складає 209 одиниць (із яких 150 - продовольчі, 59 - непродовольчі) та 7 об’єктів ресторанного господарства. У 2012 у смт. Межова розпочав свою діяльність супермаркет «АТБ». Чисельність працюючих у роздрібній торгівлі становить 673 чоловіки.

Мережа автомобільних доріг району є невід’ємною частиною єдиної транспортної системи, що забезпечує роботу всіх галузей економіки району та його соціальний розвиток.

Протяжність вулично-дорожньої мережі району становить 641,9 км. На дорогах загального користування розташовано 10 автопавільйонів для зупинки автобусів. Перевезення пасажирів у районі забезпечено 3 приміськими автобусними маршрутами та 2 міжміськими.

Крім автомобільного транспорту, в районі стабільно працює залізничний транспорт. Зі станції Межової можна дістатися майже до всіх місць держави: Києва, Дніпропетровська, Донецька, Львова, Луганська, Автономної Республіки Крим.

На території Межівського району працює два промислових підприємства: ТОВ «Ренклод», ТОВ «Демуринська збагачувальна фабрика».

ТОВ «Ренклод» спеціалізується на переробці сільськогосподарської продукції (зерно, соняшник, овочі, молочна продукція).

У 2009 році розпочала свою діяльність ТОВ «Демуринська збагачувальна фабрика», основними видами діяльності якої є: видобування та збагачення титанової руди, видобування та збагачення руд кольорових металів

На території району працюють сільськогосподарські підприємства різних форм власності: товариства з обмеженою відповідальністю - 21; приватні сільськогосподарські підприємства - 6; селянсько-фермерські господарства - 65; одноосібники - 2291; залишкові сільськогосподарські підприємства - 3.

На території району є 44 малих приватних підприємств.

Видатні люди району

Герої Радянського Союзу

Машир Іван Васильович народився в 1910 році в селі Слов’янка Межівського району Дніпропетровської області. Там же закінчив школу.

Дійсну військову службу проходив з 1931 по 1933 рік. Учасник Великої Вітчизняної війни з жовтня 1941 року. Воював на Північно-Західному, Сталінградському, Центральному та 3-му Українському фронтах. Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки. Виконуючи свій громадянський обов’язок громив ворога у Угорщині та Австрії. Тяжкі бої під Сталінградом, поранення, знову бої під Харковом та село Антонівку, де взвод Івана Васильовича знищив сім німецьких «тигрів». За відвагу і мужність, проявлені в Білгородсько-Харківській операції, командиру взводу протитанкових гармат 2-го батальйону 382-го стрілецького полку 84-01 стрілецької дивізії старшому сержанту Маширю Івану Васильовичу 1 листопада 1943 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни жив в селищі Дачному Мар’їнського району Донецької області. Працював у радгоспі імені М. Горького. Помер у 1980 році.

Надточий Іван Іванович народився 20 червня 1922 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області. Після закінчення Новопавлівської середньої школи навчався в ФЗН в місті Макіївці, працював на одному з підприємств цього міста. В Радянській Армії Іван Іванович з червня 1941 року. Перше бойове хрещення прийняв під Смоленськом в 1941 році у складі курсантів полкової школи, був контуженим. Служив в батальйоні авіатехнічного обслуговування на Південному, а потім Брянському фронтах. Після закінчення військово-політичного училища в Ташкенті в званні лейтенанта був призначений в 337 стрілецьку дивізію. Визволяв Лівобережну Україну, форсував Дніпро. Свій патріотизм, любов до Батьківщини лейтенант Надточий довів в боях за Букринський плацдарм біля Києва. Уміло керуючи боєм, в якому ворог ніс великі втрати, Іван Іванович та бійці його підрозділу захищали плацдарм до підходу основних сил. За мужність і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року Івану Івановичу Надточому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В останні роки життя І.І. Надточий проживав у м. Києві. Помер у серпні 1983 року.

Герої Соціалістичної праці

Артюхов Іван Акимович - бригадир польової бригади колгоспу «Радянська Україна», помер у 1988 році.

Блоха Тихін Кирилович багато років керував радгоспом імені Петровського - одним з найбільших господарств не тільки на Межівщині та Дніпропетровщині, айв Україні. Тихін Кирилович - вмілий господар, організатор, відмінно знав всі тонкощі землеробства та тваринництва. Особливо вагомих врожаїв ранніх та пізніх зернових домоглися трудівники радгоспу в 1946-1948 роках.

За досягнення в роботі Тихін Кирилович нагороджений орденом Леніна та медаллю «Золота Зірка», мав звання Г ероя Соціалістичної Праці.

Кириченко Ніна Олександрівна народилася у 1930 році у селі Веселе Межівського району Дніпропетровської області. Закінчила Дніпродзержинське педучилище, філологічний факультет Нікопольського учительського інституту, філфак Кіровоградського педінституту.

47 років віддала Ніна Олександрівна педагогічній роботі на Нікопольщині. У 1978 році вона була обрана делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів, на якому їй було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

Шелест Іван Лукич за час роботи на посаді директора радгоспу імені Петровського зробив значний внесок в розвиток землеробства, тваринництва та економіки господарства. Він був ініціатором і безпосереднім учасником заснування в господарстві бригади К-700. Цей підрозділ був ударною силою в землеробній галузі господарства. Аналогічних бригад на той час в Україні не було. За відмінну роботу Шелесту Івану Лукичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

Науковці, політичні, громадські діячі

Дубина Кузьма Кіндратович народився у 1906 році в селі Підгородному (нині в складі села Новопавлівки Межівського району Дніпропетровської області). В 1936 році закінчив Ленінградський інститут журналістики. Працював у РАТАУ, навчався в Інституті червоної професури.

Директор Інституту історії АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). Був головою вченої ради цього інституту, членом вчених рад Київського університету та Інституту історії партії при ЦК КПУ, головним редактором «Українського історичного журналу», членом редколегії журналу «Комуніст України». Очолював правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Помер у Києві 22 вересня 1967 року. Похований на Байковому кладовищі.

Зоц Володимир Опанасович - академік, доктор філософських наук, професор, викладач МГІМО, один з помічників Михайла Сергійовича Горбачова. Народився 12 квітня 1938 року в Межівському районі Дніпропетровської області в селі Наталівка.

Співавтор Нобелівській лекції Михайла Горбачова (Нобелівська премія миру, «За закінчення холодної війни», 1990).

Зоц Олексій Іванович народився 15 вересня 1947 року в селі Красногорівка Межівського району Дніпропетровської області. Непростій справі керівника району, яка потребує бажання служити людям та справжньої відданості, присвятив Зоц Олексій Іванович більше двох десятиліть свого життя. Працював головою ради районного агропромислового об’єднання, першим секретарем районного комітету Комуністичної партії України, представником Президента України в Межівському районі.

З 1994 до 1995 року обіймав посаду голови Межівської районної ради народних депутатів, з 1995 до 1998 року голови Межівської районної державної адміністрації. З 1998 до 2010 року - голова Межівської районної ради (голова райради трьох скликань). Нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради

України. Йому присвоєне Почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Почесний громадянин Межової.

Зоц Ігор Олексійович - український журналіст, член Національної спілки журналістів України, головний редактор газети «Донеччина» (з 1992).

Навчався в Іванівській середній школі Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив Київський університет ім. Тараса Шевченка, факультет журналістики (1980-1985).

Працював завідувачем відділу, Красноармійська міська районна газета «Маяк» (09.1979-08.80). З 09.1985 - кореспондент, заступник редактора, головний редактор газети «Радянська Донеччина» (з 1991 - «Донеччина»).

Лауреат Республіканської премії ЛКСМУ (1985).

Іванисенко Віктор Панасович народився у 1927 році у селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив в 1953 році Харківський університет. Працював в Інституті літератури імені Т.

Шевченка, в Головній редакції УРЕ ім. М. Бажана. Досліджував проблеми поетичних жанрів і стилів. Один із авторів «Історії української літератури» у 8ми томах. Помер у 1997 році в місті Києві.

Клименко Федір Єлисейович (1926 - 2008) - радянський та український учений у сфері будівництва. Заслужений діяч науки і техніки України, доктор технічних наук (1980), професор (1981), дійсний член Академії будівництва (1993) та міжнародної академії оригінальних ідей (1992). Професор кафедри «Будівельні конструкції і мости» Національного університету «Львівська політехніка».

Закінчив Макіївський будівельний технікум (1947) та Львівський політехнічний інститут (1947-1952). У 1955-1957 рр. закінчив аспірантуру кафедри будівельних конструкцій. Після захисту дисертації 1959 року - кандидат технічних наук, асистент, доцент, завідувач кафедри будівельних конструкцій 1980-1991 рр., професор цієї кафедри.

Відомий учений у галузі залізобетонних і металевих конструкцій. Він запропонував новий науковий напрям у галузі залізобетону - сталебетонні конструкції зі зовнішнім стрічковим, листовим армуванням, сформував на цій базі наукову школу.

Напрямок наукової діяльності: сталебетонні конструкції зі зовнішнім стрічковим, листовим армуванням.

Автор 280 наукових праць, свідоцтва на винаходи, з них 50 опубліковані за кордоном, видав 6 монографій, співавтор першого підручника українською мовою «Металеві конструкції» (1994 р.) та перевиданий у 2002 році для спеціальності «Промислове та цивільне будівництво». Під науковим керівництвом Федора Клименка захистили дисертації 26 кандидатів технічних наук, із них 3 стали докторами технічних наук.

Читав лекції і проводив дослідження у Німеччині, Австрії, Швеції, Фінляндії, Польщі, Монголії та інших країнах.

Його ім'я, як видатного вченого, занесено до української енциклопедії «Хто є хто в Україні» (1997, 2004 р.) та в бібліографічні довідники «Відомі вчені державного національного університету «Львівська політехніка» (1844-1994 рр.;

2001 р.).

Учасник Великої Вітчизняної війни, має важке поранення, нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом України за мужність, 14 медалями, походить із родини репресованих радянською владою в 1930-х, реабілітований.

За виробничу працю, науково-педагогічну та громадську діяльність нагороджений медалями, знаками, Почесними грамотами Ради Міністрів Монголії, грамотами Міносвіти СРСР, УРСР України, Почесними грамотами ДУ «Львівська політехніка» та Львівського Аграрного університету. Указом Президента України йому призначена державна стипендія (2000 і 2004).

Падун Петро Панфілович народився у 1939 році у селі Тарасівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив Дніпропетровський державний університет з відзнакою. Засновник і організатор першого в історії України вузу нового типу - Академії митної служби України.

Державний радник митної служби другого рангу, професор, кандидат технічних наук, П. П. Падун був почесним академіком Академії вищої школи, членом Російської академії інформатизації освіти. За сумлінне ставлення до роботи його відзначено подякою Президента України, нагрудними знаками «Почесний митник України», «За сумлінну службу в митних органах», «Заслужений працівник освіти України» та нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

П. П. Падун - автор понад 50 наукових праць і 2 винаходів, які здобули визнання та практичне втілення в ракетно-космічній галузі держави. Помер у 2003 році.

Роздорський Григорій Іванович - народився у селі Всесвятка Межівського району Дніпропетровської області у 1923 році. Заслужений діяч науки РРФСР, ректор Ростовського-на-Дону інституту народного господарства, професор. Помер у 1977 році.

Семичасний Володимир Юхимович - комсомольський та державний діяч СРСР, голова КДБ при Раді Міністрів СРСР.

Харламов Віктор Георгійович народився у 30 травня 1952 року в місті Торез Донецької області. Вищу освіту здобув у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті, де з відзнакою отримав кваліфікацію «вчений-агроном».

Протягом 1975-1978 років Віктор Харламов - агроном колгоспу «Радянська Україна» Межівського району Дніпропетровської області. З 1978 року - головний агроном найбільшого на Україні радгоспу ім. Петровського Межівського району Дніпропетровської області (площа угідь - 19979 га). З грудня 1985 був головою колгоспу «13-річчя Жовтня» Межівського району. З травня 1994 року - депутат Верховної Ради України 2-го скликання. У Верховній Раді України був членом Комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Співавтор деяких норм законодавства: про оренду землі строком на 49 років, деяких положень законів «Про КМУ», «Про Конституційний суд України», має подяку Світового Конгресу українських юристів за прийняття, вперше в національній історії, Конституції України 28 червня 1996 року. У 1995 році у складі офіційної Державної делегації відкривав посольство України в Лівані. Віктор Г еоргійович проходив стажування в США за курсом «Розвиток управління в сільському господарстві», навчався у Центрі політичного і дипломатичного навчання (Лондон). Заслужений працівник сільського господарства України. Державний службовець 1 рангу. Перебував 12 років у Держрезерві ЗСУ на посаду Г оловного консультанта Комітету з питань АПК. Обіймав посаду секретаря СДПУ (о) Межівського району, юридичного радника директора СТОВ «ЄДНІСТЬ» і ТОВ «ВЕКТОР Х».

Організував будівництво та фінансування 22 кілометрів газопроводу: Межова - Українка - Сухарева балка - Райполе - Новопідгородне. Побудований газопровід враховує можливість постачання газу до західної частини Красноармійська, включаючи село Сергіївка, смт. Удачне та шахту Красноармійськ-Західна.

Нагороджений орденом «Заслужений Працівник Сільського Господарства України», грамотою Верховної Ради України, медаллю «10 років незалежності України». Засновник ТОВ «ВЕКТОР Х», СТОВ «ЄДНІСТЬ». Майстер спорту СРСР з вільної боротьби, к.м.с з самбо та дзюдо, кандидат у Олімпійську СРСР 1975 року. Член Національної Спілки Журналістів України. Член Конгресу Літераторів України та Всеукраїнського Союзу Письменників-мариністів України. Відкривав у складі Державної Делегації України посольство України в Лівані.

Поет, автор більше ніж 50 поетичних збірок, серед яких «Іконостас долі», «Біном Нефертіті», «Проліски натхнення», «Сольфеджіо життя», «Бісектриса часу» та інші.

Почесні громадяни Межової

Гнатюк Микола Васильович народився 14 листопада 1952 року в селі Немирівка Старокостянтинівського району Хмельницької області. Український естрадний співак, народний артист України.

Закінчив Рівненський педагогічний інститут (музично-педагогічний факультет) у 1973 році, співав в ансамблі «Ми - одесити», навчався в студії Ленінградського мюзик-холу і паралельно гастролював з найстарішим в СРСР ВІА «Дружба». Пісня Давида Тухманова «Я с тобой танцую» принесла йому Гран-прі конкурсу естрадної пісні в Дрездені, а «Танец на барабане» Р. Паулса - 1-е місце фестивалю Інтербачення в Сопоті 1980 року. У 1981 році у репертуарі Г натюка з'явився супер-хіт - «Птица счастья». За популярністю в СРСР його тоді випереджали хіба що Алла Пугачова та білоруські «Вєраси». З 1986 по 1994 працював солістом Хмельницької обласної філармонії. Несподівано на кілька років залишає українську естраду (за сімейними обставинами живе у ФРН). У 1993 році його повернення шанувальники зустріли з ентузіазмом. Особливо популярною стала пісня «Час рікою пливе». Однойменний альбом (на касеті та CD) вийшов влітку 1996 року під лейблом «НАК».

Добжанська Ганна Михайлівна народилася у 1918 році у селі Крутоярівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчила семирічку, потім Синельниківський сільськогосподарський технікум. Після закінчення працювала зоотехніком у селі Новопавлівці, у роки війни евакуювала на схід колгоспну худобу. Після війни працювала головним зоотехніком у Межівському районному земельному відділі. Згодом очолила свиновідгодівельний комплекс у Межовій, який у 1977 році став одним з найбільших у СРСР. Кавалер Ордена Леніна, Жовтневої революції та Червоного Трудового Прапора.

Кобець Анатолій Степанович народився 22 липня 1955 року в смт Межова Дніпропетровської області. Навчався на факультеті механізації сільського господарства Дніпропетровського сільськогосподарського інституту (1973-1978). Працював старшим науковим співробітником на кафедрі сільськогосподарських машин цього ж інституту. З 1980 року - старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту Нечорноземної зони України (м. Коростень). У 1983-1986 роках - аспірант Всесоюзного науково- дослідного інституту цукрових буряків (м. Київ).

Захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук «Обґрунтування робочого процесу та параметрів комбінованого викопуючого пристрою машини для збирання кормового буряку» (1986). Цього ж року науковцю присвоєно звання «Кращий молодий винахідник України»; його призначено завідувачем лабораторії НДТ Нечорноземної зони України.

З 1990 року працює в Дніпропетровському державному аграрному університеті на посадах доцента кафедри сільськогосподарських машин, декана факультету механізації сільського господарства, з 2001 - перший проректор, проректор з навчальної роботи, з 2007 року - ректор Дніпропетровського державного аграрного університету.

А.С. Кобцю присвоєно вчене звання професора (2003), має почесне звання «Заслужений працівник освіти України» (2009). Під науковим керівництвом професора А.С. Кобця створена наукова школа «Розробка та дослідження робочих органів для обробітку ґрунту та збирання коренеплодів у складних умовах», яка плідно працює над удосконаленням існуючих і створенням нових робочих органів сільськогосподарських машин та їх раціональним використанням. За результатами проведених аналітичних досліджень створені теорія взаємодії еластичних робочих органів з коренеплодом; теорія процесу направленого зношування ґрунтообробних робочих органів, оснащених елементами локального зміцнення; теоретичне обґрунтування процесу викопування коренеплодів.

А.С. Кобець є автором понад 200 наукових робіт, присвячених актуальним теоретичним і науково-практичним питанням механізації сільського господарства. Серед них монографії «Устойчивое развитие сложных динамических систем» і «Теорія і розрахунок копачів для збирання картоплі», понад 20 патентів на винаходи, а також «Практикум з використання машин у рослинництві», «Лабораторний практикум з використання машин у рослинництві», «Курсове проектування з машиновикористання у рослинництві». З розрахункового курсу ним опубліковано навчальний посібник «Основи теорії робочих органів сільськогосподарських машин». Під керівництвом професора захищено три кандидатські дисертації.

Толкачова Любов Сильвестрівна народилася у 1941 році в селі Хорошому Петропавлівського району Дніпропетровської області. У Межовій проживає з 1952 року. Закінчила середню школу, потім математичний факультет Луганського педагогічного інституту.

Із серпня 1968 року працює на педагогічній ниві Межівщини. У 1973 році очолила Межівську середню школу №1, пропрацювавши директором 23 роки.

47 років віддала Любов Сильвестрівна педагогічній праці. За сумлінне виконання посадових обов’язків нагороджена Почесними грамотами Міністерства освіти та науки України, обласного управління освіти, знаком «Відмінник народної освіти».

Письменники

Божко Сава Захарович народився 24 квітня 1901 року у селі Крутоярівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив початкову школу, Павлоградську учительську гімназію, Комуністичний університет імені Артема у Харкові.

Працював журналістом у редакціях газет «Червоний кордон», «Студент революції», «Селянська правда». Належав до організації селянських письменників «Плуг» і ВУСІ 111. Член СП СРСР з 1934 року. Автор книг «Козаччина», «Над колискою Запоріжжя», «В степах» та ін.

Репресований, засуджений на 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. До 1942 року працював у місті Ухта (Комі АРСР). Велику Вітчизняну пройшов рядовим, працюючи в дивізійній, а потім у фронтовій газеті. Після війни співробітничав у «Наддніпрянській правді» (Херсон).

Помер у 1947 році. Похований у селі Крутоярівці. Реабілітований посмертно.

Костиря Іван Сергійович народився 13 січня 1932 року в селі Федорівка Межівського району Дніпропетровської області. Після семирічки закінчив Дніпропетровську акушерсько-фельдшерську школу. Згодом вчився в Київському медичному інституті, а по його закінченні повернувся на Донбас. З 1957 по 1965 рік працював у Горлівці дитячим лікарем, шкільним лікарем, лікарем швидкої допомоги, а потім - психіатром. У 1967 році він закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві. У Донецьку, Києві та Москві він видав більше 40 книг, серед яких книга «Межівська сторона» про рідну Межівщину. Йому - першому в історії району - присвоєно звання Почесного громадянина Межової.

За творчу та громадську діяльність, особистий внесок у розвиток національної культури та мистецтва І.С. Костиря нагороджений Грамотою Верховної Ради Української РСР, Почесною грамотою Правління Українського Фонду Миру, значком «Відмінник охорони здоров’я», вищою нагородою Товариства Червоного Хреста Української РСР «Почесна відзнака», Почесним знаком Донецької облпрофради, дипломом Міжнародного фестивалю «Золотий Скіф» в номінації «Кращий літописець Донбасу», йому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».

Фонд Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку, нагороджуючи Івана Сергійовича премією за книги «Думи про Донецький кряж» та «Думи про Дике поле», висловив подяку авторові за визначний внесок до скарбниці української культури.

Помер Іван Сергійович Костиря 27 серпня 2003 року. Похований на Іверському цвинтарі у місті Донецьку. Почесний громадянин Межової.

Мисик Василь Олександрович народився 24 липня 1907 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області в родині священика. Закінчив семирічку, Харківський технікум

сходознавства(таджицький відділ), заочне відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. Автор поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Борозни», «Верховіття», «Чорнотроп», «Біля криниці», «Береги», «Планета» та ін.

Репресований, засуджений на 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Незаслужене покарання поет відбував на Соловках. Реабілітований у 1956 році.

Знав 11 мов світу, перекладав твори Р. Бернса - з німецької, Д. Байрона - з англійської, О. Пушкіна - з російської, а поруч - твори Хайяма, Г афіза, Рудакі. 1977 року за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу Василь Мисик був удостоєний Республіканської премії імені М. Рильського.

Помер Василь Олександрович Мисик на сімдесят шостому році життя 3 березня 1983 року в місті Харкові.

Нечай Михайло Потапович народився 8 листопада 1919 року в селі Володимирівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював у пресі та відповідальним секретарем Дніпропетровської організації СПУ.

Автор творів «Небо душі твоєї», «Вірність», «Східний бастіон», «Сотвори свою долю» та багатьох інших.

Помер 19 грудня 1996 року в Дніпропетровську.

Працівники сільського господарства

Дзюба Нінаїда Вікторівна народилася в 1944 році в селі Новопетрівка Межівського району Дніпропетровської області. Після закінчення школи працювала дояркою в радгоспі імені Петровського. У 1975 році отримала орден Трудової Слави ІІІ ступеня, через рік ІІ ступеня, а у 1986 році була нагороджена орденом Трудової Слави І ступеня за високі виробничі показники.

Колеснік Володимир Олексійович (1937-2007рр.), заслужений працівник сільського господарства України.

Костюченко Віктор Іларіонович закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут з відзнакою. 16 років працював агрономом в Покровському районі, а з 1994 року очолив агрономічну службу базового господарства Іванівської сільської ради - КСП «Родина», пізніше ТОВ «Іванівське» та «Промінь».

Починаючи з 2004 року, ТОВ «Агрофірма «Промінь» - одне з небагатьох агроформувань Межівщини, що має ліцензію на виробництво та реалізацію репродуктивного насіння. Віктору Іларіоновичу у 2010 році присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

Щербаченко Сергій Олексійович народився у 1942 році на Сумщині. У січні 1984 року очолив радгосп імені Петровського, де до цього працював на посаді головного зоотехніка.

За високі виробничі показники, розвиток соціальної та культурної інфраструктури на селі (в господарстві було створено мотоклуб «Україна», в якому виховали майстра спорту, декількох кандидатів у майстри) в 1998 році С.О. Щербаченку було присвоєно високе звання - Заслужений працівник сільського господарства України.

Медичні працівники

Неділько Меланія Іванівна народилася у 1922 році в селі Мельники на Полтавщині. В 1949 році закінчила Дніпропетровський медичний інститут і почала працювати завідуючою дитячим відділенням Межівської ЦРЛ.

З 1970 року призначена на посаду районного педіатра. В 1972 році Меланії Іванівні присвоєно звання «Заслужений лікар Української РСР».

Шеремет Любов Юхимівна народилася в 1937 році в селі Маломихайлівка Васильківського району Дніпропетровської області. В 1957 році закінчила Дніпропетровське медичне училище за спеціальністю - акушерка. Працювала в Межівській ЦРЛ. В 1983 році Любові Юхимівні присвоєно звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України».

Педагогічні працівники

Білоус Катерина Захарівна народилася у 1938 році в селі Тарасівка Межівського району Дніпропетровської області.

Закінчила Дніпропетровське педагогічне училище та Бердянський педагогічний інститут. 33 роки віддала справі навчання і виховання підростаючого покоління, працюючи вчителем початкових класів Межівської середньої школи №1.

В кінці 70-х років однією із перших у Дніпропетровській області почала навчати дітей-шестирічок.

У 1973 році їй було присвоєно звання «Заслужений вчитель Української

РСР».

Лисак Іван Васильович народився у 1925 році в селі Вовчий Яр Харківської області. Закінчив фізико-математичний факультет Нікопольського учительського інституту, заочне відділення Донецького педінституту.

З 1949 працював на освітянській ниві Межівщини. У 1960 році очолив вчительський колектив Слов’янської середньої школи, де працював аж до виходу на пенсію.

За великі заслуги у справі навчання та виховання Івану Васильовичу присвоєно звання «Заслужений вчитель України».

Механізатори

Ненашко Анатолій Федорович закінчив Новопавлівське професійно- технічне училище, Нікопольський технікум механізації сільського господарства.

З 1976 року очолював передову 2-гу бригаду колгоспу «Україна». У 1985 році йому було присвоєно звання «Заслужений механізатор сільського господарства Української РСР».

Рак Михайло Минович свою трудову діяльність розпочав у 1955 році, після закінчення Межівського СПТУ №76. Працював трактористом у тракторній бригаді колгоспу імені Шевченка, а пізніше очолив її. Під його керівництвом колектив тракторної бригади став кращим серед механізаторських бригад району. У 1982 році він, одним із перших на Межівщині, був удостоєний високого і почесного звання «Заслужений механізатор України».

Чопенко Володимир Борисович народився у 1939 році в селі Володимирівка Межівського району Дніпропетровської області. В 1957 році вивчився на тракториста. Загальний стаж роботи складає 45 років: 23 роки пропрацював трактористом, 18 - бригадиром тракторної бригади колгоспу «Правда».

У 1976 році за сумлінну працю був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, має медаль «За трудову доблесть». А в 1991 році удостоєний високого звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

Митці

Гнілов Анатолій Сергійович (Глінов) народився в 1916 році в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області в селянській сім'ї. Бажання навчатися привело його в Дніпропетровський художній технікум, після закінчення якого в 1938 році він вступив до Київського художнього інституту. Але Велика Вітчизняна війна перервала навчання, порушила творчі плани молодого художника.

Тяжкі випробування випали на долю студента-воїна. Потрапивши в полон, А.С. Гнілов був переправлений до Німеччини в концтабір «Шталаг - 326», Штукенброк. Все пережите в неволі лягло в основу його малюнків, зроблених як в самому таборі, так і після звільнення. Повернувшись на Батьківщину, А.С. Гнілов закінчив інститут, його було направлено на роботу в рідне училище. І тоді, і пізніше, працюючи в Художньому фонді, Анатолій Сергійович поєднував основну роботу з творчістю. Він був учасником багатьох обласних художніх виставок.

Картини перших післявоєнних десятирічь присвячені в основному сучасній тематиці: «Вечір молоді»(1960), «Будівництво Дніпродзержинської ГЕС» (1961) та інші. Потім було написано полотна «Шевченко в Катеринославі», «Пушкін в Катеринославі» (1964, 1965 рр.)

А.С. Гнілов, як учасник Великої Вітчизняної війни, часто бував на зустрічах з молоддю, виступав перед учнями, студентами, курсантами. Ці зустрічі сприяли народженню нових творів - «Прийом у піонери» (1984р.), «Нахімовці» (1985р.)

Але найулюбленішим жанром художника завжди залишався пейзаж. Про рідні дніпровські місця розповідають картини: «На річці Самарі» (1983 р.), «Яблуня цвіте». До творчо вдалих можна віднести пейзажі «Хата, в якій зупинявся Т.Г. Шевченко», «Зима в Сидневі».

Пущенко Сергій Миколайович народився в селі Володимирівка Межівського району Дніпропетровської області. Закінчив Володимирівську десятирічку, потім навчався у Дніпропетровському художньому училищі імені Вучетича на відділенні живопису. Пізніше закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Федорова, здобувши спеціальність художника-графіка, оформлювача книжкової друкованої продукції, художнього редактора.

Працював у журналі «Прапор» (Харків) художнім редактором. Живе у Харкові, автор більш як 500 картин. Це - пейзажі, портрети, натюрморти, але переважна більшість його творів присвячена козацтву. Сергій Миколайович написав найбільше картин про козаків в Україні. Він автор збірки полотен «Козацькому роду - нема переводу», член громадської організації українського козацтва. Як зазначає мистецтвознавець Ст. Бушак в одній з публікацій: «Козаччина для Сергія Пущенка - це не тільки славна сторінка далекого минулого, але - стан духу, вірність певним ідеалам, випробуваним у горнилі століть. Художник дуже добре знає побут та вдачу своїх земляків і ні в якому разі не ідеалізує їх, а спостерігає з легким гумором та щирою непідробною любов’ю. Ось чому в творах Пущенка так відчутний народний струмінь, що яскраво виявляється у його любові до легенди, вигадки, фантазії. Ним створено цикл полотен на тему «Сім днів Сірка». В особі Сергія Пущенка ми маємо явище відродження жанру як такого, з його увагою до історичних реалій».

Сергій Миколайович - член Покровської сотні Харківського козацького Слобідського полку Українського козацтва.

Чорний Володимир Пантелійович народився у 1949 році в селі Оленівка Волноваського району на Донеччині. Невдовзі після народження родина переїхала на рідну Наддніпрянщину, спочатку до села Демурине, а пізніше, у 1963 році, до районного центру - селища Межова.

Трудову діяльність Володимир, як і його старший брат, розпочав електрозварювальником у Межівській райсільгосптехніці у 1966 році, відразу після закінчення Межівської середньої школи №1. Пізніше навчався в Нікопольському сільськогосподарському технікумі, який закінчив у 1980 році. Після закінчення технікуму працював інженером-контролером сільгосптехніки.

У середині 70-х років Володимир пробує малювати. Першими були не полотна, а замальовки, виконані олівцем та аквареллю. Хоча живопису Володимир ніде не вчився, все ж спробував писати олією. Першими вчителями стали Левітан, Шишкін, Айвазовський Рєпін та інші класики українського та світового мистецтва. Під час копіювання їх картин зростала майстерність молодого митця та з’являвся власний індивідуальний творчий почерк художника. Він писав портрети рідних, друзів, знайомих, видатних людей: Софії Ротару, Дмитра Г натюка, Сави Божка, Олексія Зоца та інших.

Творчість художника вийшла вже далеко за межі Межівщини. Він брав участь у виставках та конкурсах багатьох міст України - Києва, Дніпропетровська, Нікополя, Павлограда, Добропілля, Димитрова, Красноармійська та інших.

Картини Володимира Чорного знаходяться в музеях, картинних галереях, приватних колекціях в Україні, Росії, декілька полотен у Білорусії, Італії та Португалії. Чисельність полотен на сьогоднішній день перейшла три з половиною тисячі.

Історія селища Межова

Межова - селище міського типу, центр Межівського району. Розташована за 168 км на схід від Дніпропетровська, з яким зв’язана залізничним та автобусним сполученням. Селищній раді підпорядковані населені пункти: смт

Межова, с. Українка, с. Ленінське, с. Веселе, с. Славне, с. Новолозуватівка, с. Вознесенське. с. Жукове, с. Запорізьке. Створено селище у грудні 1957 року шляхом об’єднання сіл Григорівки, Кам’янки та Новослов’янки. Населення - 7482 жителі.

Заселення цієї місцевості пов’язане з будівництвом залізниці Юзівка - Катеринослав, завершеним в 1884 році. Тоді ж була збудована і залізнична станція Межова, що дала назву сучасному селищу. В 90-х рр. ХІХ століття землі, розташовані на північний захід від станції, почали заселятись вихідцями з села Слов’янки. Так виник хутір Новослов’янка. На північ від Межової вихідці з села Підгородного заснували в той же час село Г ригорівку. На початку ХХ століття в цьому селі виникли промислові підприємства, здебільшого по переробці сільськогосподарської сировини, 2 парові млини, олійниця, ливарня, шкіряна майстерня та завод по ремонту сільськогосподарських машин.

Під час першої російської буржуазно-демократичної революції, робітники станції та підприємств Григорівки під впливом революційної агітації членів Катеринославського комітету РСДРП рішуче виступили проти самодержавства. З 8 по 24 грудня 1905 року тут тривав страйк. Робітники роззброїли жандармів, розігнали адміністрацію, встановили контроль за роботою станції. З метою підтримання революційного порядку було створено загін самоохорони.

Напередодні першої світової війни Г ригорівка та хутір Новослов’янка були досить людними. В 1913 році у Григорівці налічувалося 193 двори і 1191 мешканець, а на хуторі Новослов’янці у 72 дворах жило 412 чоловік. Медичну допомогу надавав населенню фельдшер, який був один на всю волость. Більшість населення не знала грамоти. У Григорівці в 1914 році працювали церковнопарафіяльна та земська школи.

Радянська влада в обох селах була встановлена на початку січня 1918 року. Григорівський революційний комітет, до якого ввійшли активісти села В. Киричок, І. Грицай та інші, очолив селянин-бідняк Я.Г. Танчик. Ревком розгорнув роботу по втіленню в життя ленінського декрету про землю; постачав найбіднішим та малоземельним селянам реманент. Селяни Григорівки і Новослов’янки одержали тоді до 2 тисяч десятин поміщицької та куркульської землі.

В середині квітня 1918 року станція Межова, село Григорівка і хутір Новослов’янка були окуповані німецькими інтервентами. Почалися репресії. Від нелюдських катувань загинули члени ревкому, серед них і Я.Г. Танчик. Влітку 1918 року в Григорівці утворився партизанський загін, до складу якого ввійшли залізничники, робітники місцевих підприємств, селяни - М.І. Будай, М.Я. Гужвій, К.М. Давиденко, А.С. Коба, Г.Т. Медвідь, П.Т. Тимошенко, Н.З. Шкуратко та інші. Командиром загону став григорівський селянин-бідняк Ю.З. Будай, який пізніше загинув в одному з боїв. Партизани нападали на німецькі гарнізони, знищували комунікації ворога. Діяли вони не тільки на території волості, а й у Гуляйполі. Пізніше цей загін влився у 4-й Задніпровський полк регулярної Червоної Армії.

В січні 1919 року в Григорівці було відновлено радянську владу. Революційні перетворення на селі проводив ревком, йому допомагав комітет бідноти, до складу якого ввійшли бідняки С. Бондик, Й. Гапон, П. Чередник та інші. Місцеві органи влади проводили велику роботу по мобілізації трудового селянства на захист завоювань соціалістичної революції, допомагали продзагонам, здійснювали контроль за роботою підприємств.

У червні 1919 року Г ригорівку захопили денікінці. Знову відновилися старі царські порядки і почалися жорстокі розправи над селянами. Білогвардійці заарештували членів комітету бідноти С. Бондика, Й. Гапона, П. Чередника і на очах односельчан порубали шаблями на майдані.

Селяни знову повстали на боротьбу. У партизанський загін пішли І.Г. Танчик, Л.Д. Олексенко, О.І. Матвієнко, П.А. Мамонтов, К.Т. Хорошун та інші. З метою координації дій місцеві партизани наприкінці 1919 року об’єднуються з партизанськими загонами Слов’янки і Петропавлівки, що діяли під керівництвом Павлоградського повітового комітету КП(б)У.

На початку січня 1920 року білогвардійців вигнали з Григорівки. Революційний комітет очолив селянин М. Синиця. Влітку було створено комітет незаможних селян на чолі з бідняком О.І. Матвієнком. Ревком і ЦНС з допомогою активістів села вели рішучу боротьбу з куркульським бандитизмом.

Почалась відбудова зруйнованого господарства. В 1921 році землі, розташовані на південь від станції, стали заселятися вихідцями з села Підгородного. Вже на початку 1922 року тут налічувалось 14 господарств. Так було засновано село Кам’янку.

У грудні 1923 року у Григорівці був створений комуністичний осередок. Очолив його М.А. Якубович. На початку наступного року виник комсомольський осередок на чолі з О.І. Дорошем.

З 1925 року Григорівка стала центром Межівського району, що позитивно позначилося на її дальшому господарському і культурному розвиткові. На початку того ж року в трьох селах - Григорівці, Новослов’янці та Кам’янці - налічувалось 571 господарство і жило 2978 чоловік. Тут працювали 5 вітряних і 2 парові млини, олійниця, шкіряний завод.

Проводилася робота по ліквідації неписемності серед селян. У Г ригорівці було відкрито початкову і семирічну школи, в Новослов’янці - початкову. Центром культурно-освітньої роботи в Григорівці був сільбуд, при якому працювали бібліотека, хоровий, танцювальний та драматичний гуртки, а також читали лекції на політичні і наукові теми. В Кам’янці і хуторі Новослов’янці діяли хати-читальні.

Межівський райком КП(б)У та виконком районної ради депутатів трудящих велику увагу приділяли кооперуванню бідняцько-середняцьких мас. У 1926 році було створено три товариства спільного обробітку землі. Восени 1929 року на базі ТСОЗів в Григорівці утворюється сільськогосподарська артіль імені Фрунзе (перший голова П.Я. Танчик), у Кам’янці - артіль імені Будьонного, а в Новослов’янці - колгосп «15-річчя РСЧА». Тоді ж було створено Григорівську

МТС. Для підготовки кадрів механізаторів у 1935 році в райцентрі відкрили школу тракторних бригадирів, де навчалися 150 чоловік.

Колгоспники села і механізатори Межівської МТС досягли значних успіхів у розвитку громадського господарства, у підвищенні врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Члени колгоспу імені Фрунзе - А.Л. Кисла, О.А. Варюха, Ф.К. Остряніна - протягом 1938-1939 років виконували норми виробітку на 158 %. Високі показники у роботі мали механізатори МТС, зокрема тракторист А.С. Гвоздь, який у 1938-1939 роках виробляв норму на тракторі по 3 тисячі га, а також трактористи Л.Ф. Гужвій, І.О. Дрегваль, В.Л. Дресь, комбайнери Ф.О. Віднан, Л.І. Калько. Їхні імена занесені до Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.

В Григорівці працювали середня і семирічна школи, в яких навчалося 1216 учнів. У 1935 році збудовано приміщення кінотеатру, в якому була відкрита бібліотека. У травні цього ж року тут відбувалась районна олімпіада художньої самодіяльності, на якій продемонстрували свою майстерність самодіяльні митці.

У райцентрі функціонували лікарня, жіноча та дитяча консультації, для дошкільнят було відкрито 6 дитячих ясел і садків. Побутові потреби населення задовольняли майстерні пошиття і ремонту одягу, взуття, ремонту побутових приладів, тощо.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, 983 жителі Григорівки, Новослов’янки і Кам’янки пішли захищати Батьківщину. З них 270 відзначені високими урядовими нагородами за зразкове виконання бойових завдань командування. З наближенням фронту були евакуйовані в глиб країни колгоспна худоба, майно та устаткування млинів, МТС, залізничної станції. Для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками заздалегідь була створена підпільно- диверсійна група.

14 жовтня 1941 року Григорівку, Новослов’янку і Кам’янку захопили фашисти. Незабаром майже всіх членів підпільної групи гестапівці заарештували і після жорстоких катувань розстріляли. Мужньо зустріли смерть комуністи А.І. Кужільний, Ю.Д. Лобода, П.І. Репетило, М.Д. Мозговий, А.І. Чернишов, С.А. Шилько, Л.Ф. Філіп’єв та інші підпільники. Від нелюдських знущань загинув старий колгоспник, партизан громадянської війни О.І.Матвієнко. Тринадцять радянських патріотів гестапівці розстріляли в Кінській балці на околиці Григорівки. Серед страчених були П.С. Шульга, К.І. Шишенко, М.М. Пашко, О.П. Таран, Г.Т. Резник, М.О. Прохватило та інші. За роки окупації з Г ригорівки, Новослов’янки і Кам’янки окупанти насильно вивезли до Німеччини 298 чоловік.

Жителі селища продовжували боротьбу. В авторемонтній майстерні села Григорівки К.А. Скочко зі своїми товаришами вивів з ладу 24 автомашини, 8 тракторних магнето, зіпсував електрозварювальну машину, динамо-машину, засипав цукор у бензин, яким заправлялись автомашини.

10 вересня 1943 року частини 39-ї танкової бригади 23-го танкового корпусу Червоної армії визволили Григорівку, Новослов’янку і Кам’янку від фашистських загарбників. В бою за села загинули 37 радянських бійців. Руїни і згарища залишив після себе ворог. Не стало млинів, олійниці, МТС, була зруйнована залізнична станція. Окупанти знищили всі культурно-побутові приміщення та районні установи, спалили 327 будинків колгоспників. Загальні матеріальні збитки, завдані лише колгоспам і колгоспникам цих трьох сіл, становили понад 37 мільйонів карбованців.

Багато зусиль доклали жителі селища, щоб відбудувати господарство. На початку жовтня вступила в дію залізнична станція. Вже весною 1944 року колгосп імені Фрунзе засіяв зерновими і бобовими культурами 482,5 га. Незважаючи на труднощі, колгоспи в 1944 році відправили робітникам Донбасу картоплю, капусту та інші овочі.

Наприкінці 1945 року в Григорівці вже частково працювали млин №6, олійниця, майстерні МТС. Відновили роботу середня й семирічна школи, лікарня. В 1946 році почалася реконструкція млина №6. Тут була встановлена машина на 166 кінських сил, завезено 9 вальцьових верстатів, три центрифуги, відбудовано та розширено два склади для палива і мастильних матеріалів. На відбудові млина відзначилися механік О.Я. Сторожов, моторист П.І. Легкий, стругальники А. Євсюгов і Н. Супрунчук.

В 1946 році відновив роботу Будинок культури, культбригада якого під час весняної посівної кампанії виступала перед колгоспниками безпосередньо на полях. Районна бібліотека відновлювала книжковий фонд: на цей час її відвідувало 480 читачів. На кінець 1946 року в Григорівці, Новослов’янці і Кам’янці налічувалося 1500 дворів і 4998 мешканців.

Наполегливо боровся за здійснення завдань першої післявоєнної п’ятирічки колектив станції Межова. Залізничники виконали план 1949 року за 10 місяців. Важливу роль у дальшому піднесенні сільського господарства району відіграла Межівська МТС. На всю республіку прославилися тракторна бригада, очолювана Г.І. Сулимою, яка обслуговувала колгосп імені Фрунзе. В 1949 році вона перевиконала виробничий план у 2,5 рази, заощадивши при цьому 3514 кг пального. На 20 листопада 1950 року, змагаючись з прославленим механізатором країни, Героєм Соціалістичної Праці О.В. Гіталовим за високу культуру землеробства, ця бригада виробила на 15-сильний трактор по 14,78 га умовної оранки, заощадивши 8700 кг пального.

В 1950 році колгоспи імені Фрунзе, імені Будьонного та «15-річчя РСЧА» об’єдналися в одну артіль - імені Фрунзе, центральна садиба якої була розташована в Григорівці. Укрупнення колгоспів сприяло дальшому розвиткові сільськогосподарського виробництва, більш раціональному використанню коштів, піднесенню культури землеробства. В 1952 році в колгоспі було одержано врожай зернових та бобових культур по 21 центнеру з кожного гектара на площі 2351 га, кількість великої рогатої худоби становила майже 900 голів. Прибутки колгоспу порівняно з 1944 роком збільшилися у 2,7 рази.

В 1956 році удій молока від кожної корови зріс на 863 кг. Прибуток артілі становив 4 млн. 398 тисяч карбованців. На трудодень колгоспники в цьому ж році одержали по 8 карбованців 60 копійок.

За роки семирічки артіль імені Фрунзе перетворилася на багатогалузеве, високомеханізоване господарство. Вже в 1958 році її машинно-тракторний парк мав 16 тракторів, 13 електромоторів, 8 зернових комбайнів, 8 вантажних автомашин. Зросло тваринництво: на фермах колгоспу було 1220 голів великої рогатої худоби, 1100 свиней, більше 1000 голів овець.

Значну допомогу колгоспові у зміцненні його економіки подавали шефи - колективи промислових підприємств та організацій Дніпропетровська. Завод «Металоштамп» та трест «Дніпросільенерго» взяли участь у будівництві двох колгоспних птахоферм, двох тваринницьких приміщень, встановили трансформаторну підстанцію потужністю на 180 квт. Вони побудували тут зрошувальну установку, проклали 5 км ліній електропередачі, електрифікували хутір Вільний.

Наполегливо працювали трудівники артілі, рік у рік добиваючись нових здобутків у зміцненні громадського господарства. В 1967 році на 100 га сільськогосподарських угідь вони виробили молока по 320 центнерів, м’яса - по 57 центнерів, яєць - по 17 тисяч штук.

Механізатори тракторної бригади, очолюваної заслуженим механізатором республіки Г.І. Сулимою, досягли високих показників роботи. В 1967 році бригада одержала врожай озимої пшениці по 27,6 центнерів з га, кукурудзи по 30 центнерів з га. На обробітку соняшнику та буряків, на ремонті машин механізатори зекономили понад 15 тисяч крб., а також заощадили пального і мастила на суму більше 10 тисяч крб.

У 1967 році бригада №2, очолювана Г.С. Забужним, виробила по 25,3 центнерів зернових і по 33,3 центнерів кукурудзи з га. Старша пташниця Р.С. Давиденко (делегат 23 з’їзду КП України) одержала від кожної курки-несучки 136 штук яєць.

Зростає оплата праці колгоспників. У 1967 році в середньому за місяць механізатори одержали 150 крб., тваринники - 97 крб.

Значного розвитку в післявоєнний період набула промисловість селища. На найбільшому підприємстві - комбінаті хлібопродуктів - працювало понад 300 робітників і службовців. В 1967 році підприємство виробило понад 37 тисяч тонн борошна, більше 94 тисяч тонн комбікормів, загалом на суму 89 тисяч крб. План по валовій продукції колектив виконав на 107,4 %. 214 ударників комуністичної праці трудилися на цьому підприємстві. Напередодні 50-річчя Великого Жовтня за високі виробничі показники комбінату був вручений на довічне зберігання ювілейний прапор райкому КП України і районної Ради депутатів трудящих. Колектив комбінату нагородили перехідним Червоним прапором Державного комітету Ради Міністрів УРСР за успіхи у виробництві хлібопродуктів і комбікорму.

В 1960 році на заводі продовольчих товарів працювали консервний, олійний та цех безалкогольних напоїв. Валова продукція підприємства в 1967 році становила близько 2 млн. карбованців. Завод виробляв олію, кілька сортів борошна, 17 асортиментів овочевих консервів та іншу продукцію.

В селищі працювали сирзавод та лубзавод. Більш як 200 робітників і службовців працювали в районному об’єднанні «Сільгосптехніка». У 1967 році тут вступила в дію нова майстерня по ремонту сільськогосподарських машин, трансформаторний пункт на 320 квт та центральна котельня.

Близько 300 робітників і службовців налічувала Межівська міжколгоспна будівельна організація. В 1967 році, порівняно з 1957, її виробнича потужність зросла в 15 разів. За цей час виробництво цегли збільшилося в 3,1 рази, залізобетонних виробів - утроє, столярних - удвоє. Тільки в 1966 році в колгоспах району було збудовано 5 корівників, свиновідгодівельний пункт, 3 птахоферми, вівчарня, 2 зерносховища, 2 школи, 2 дитячих садки, клуб та інші об’єкти.

На станції Межова збудовано електропідстанцію потужністю 4200 кіловат, яка забезпечувала електроенергією колгоспи, радгоспи, промислові підприємства району. Значно розширилося складське господарство. 24 робітникам присвоєно звання ударника комуністичної праці. До книги пошани занесені кращі залізничники - складач поїздів П.К. Деревенець, черговий по станції В.В. Антоненко, стрілочниця О.Л. Іваніна та інші.

Тільки в 1966 році урядовими нагородами відзначено 29 трудівників селища. Комбайнер колгоспу В.А. Зоц був нагороджений орденом Леніна; бригадир тракторної бригади Г.І. Сулима, голова колгоспу імені Фрунзе І.С. Дубина, тракторист І.В. Гужва, бригадир бригади міжколгоспбуду М.С.

Кривонос, агроном колгоспу В.Л. Діброва - орденами Трудового Червоного Прапора.

З кожним роком поліпшувалося обслуговування жителів селища. Вони користувалися послугами побутового комбінату, де виконували різні побутові замовлення: шили та ремонтували одяг та взуття; лагодили електроприлади та меблі. В 1967 році обсяг роботи комбінату становив 116,17 тисяч крб. В селищі працювала лазня, перукарні тощо.

Значного розвитку на той час досягла торгівля. У селищі працювали 32 промтоварні та продуктові крамниці, сім чайних та буфетів. У 1966 році магазини селища продали радіоприймачів у 5, а телевізорів у 18 разів більше, ніж у 1956 році. Вклади мешканців в ощадних касах за цей час збільшилися майже в 4 рази.

В 1967 році пенсії одержували 929 чоловік, в тому числі 304 колгоспники. Поліпшилося медичне обслуговування трудящих. У Межовій діяла лікарня на 125 ліжок з хірургічним, терапевтичним, дитячим, пологовим, туберкульозним відділеннями, дитяча консультація, транспортна амбулаторія, аптека. В 1967 році в лікарні працювало 163 чоловіка, серед них 24 лікарі.

Межівський районний комітет партії спрямовував діяльність 21 первинної партійної організації, що об’єднували 466 комуністів. Змістовну культурно- освітню та пропагандистську роботу серед населення проводив університет культури, де лекції на політичні, атеїстичні, наукові теми читали 45 лекторів - членів товариства «Знання».

Партійні та комсомольські організації багато уваги приділяли вихованню молоді на революційних, бойових і трудових традиціях. Цікавими були зустрічі передовиків виробництва з Героєм Радянського Союзу І.І. Надточієм і членом КПРС з 1917 року, персональним пенсіонером А.К. Татровим.

У роботі гуртків художньої самодіяльності районного будинку культури брали участь майже 350 чоловік. У 1965-1966 роках перед трудівниками району 69 разів виступала з концертами агіткультбригада. В Межовій працювало 6 бібліотек. На 1968 рік населення передплатило 11 тисяч примірників газет і журналів.

У селищі діяло 2 середні і початкова школи, де навчалося 1430 учнів та працювало 95 учителів, була музична школа. Для того, щоб молодь могла здобувати знання без відриву від виробництва, було створено вечірню і заочну середні школи. У технічних гуртках і гуртках художньої самодіяльності Будинку піонерів брало участь до 200 дітей.

Селищна рада багато уваги приділяла розвиткові Межової. 90 депутатів брали активну участь у її роботі. Виконком розглядав питання виробничої діяльності колгоспів та промислових підприємств, накреслював заходи по благоустрою селища тощо. На вулицях Межової з’явилося чимало сучасних будинків. В 1966-1967 роках побудували : гастроном, дитячий комбінат, автостанцію, літній кінотеатр на 400 місць, три житлові будинки по 16 квартир кожний. Виникли нові вулиці - імені Карла Маркса, Дзержинського Фрунзе, Г оголя та інші. Довжина всіх вулиць селища становила 50 км. Межова повністю електрифікована. Центральні вулиці освітлюються лампами денного світла. Влітку улюбленим місцем відпочинку трудящих є ставок з пляжем у мальовничому місці на околиці селища.

В центрі селища розкинувся парк. Тут - братська могила воїнів Радянської Армії, що загинули в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, а також встановлена меморіальна дошка з прізвищами 306 жителів Межової, які віддали своє життя, захищаючи Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни.

Початок 70-х років був дуже плідним для укріплення та розширення матеріально-технічної бази Межової. Створювалися нові підприємства та зміцнювалися і розширювалися раніше створені.

Працівники райсільгоспкомунгоспу під керівництвом Миколи Гавриловича Марченка, Олексія Олексійовича Терещенка та Олександра Миколайовича Зоца внесли вагомий внесок в розбудову та реконструкцію підприємств селища.

Колективом ШРБУ під керівництвом Володимира Григоровича Літвіна були збудовані дороги з асфальтовим покриттям не тільки в селищі Межова. Вони з’єднали райцентр з усіма селами району.

Вагомий внесок в будівництво та реконструювання асфальтових автошляхів внесли працівники МДПМК під керівництвом Олексія Івановича Орищенка.

Працівниками райсільгоспхімії під керівництвом Володимира Григоровича Чорного було зроблено вагомий внесок в агротехнічний та агрохімічний обробіток орної землі.

Колектив паливного складу (керівник В.О. Нагорний) забезпечував твердим паливом жителів селища Межова та всіх населених пунктів району.

Працівники газової дільниці під керівництвом Миколи Васильовича Дреся забезпечували монтаж та технічне обслуговування газорозподільчої мережі району.

Підприємство «Міжколгоспне об’єднання по переробці свинини» (МОПС) досягло значних успіхів під керівництвом Ганни Михайлівни Добжанської. За свою самовіддану працю в 1976 році вона була нагороджена орденом Леніна. Трудові досягнення Ганни Михайлівни були відзначені багатьма урядовими нагородами.

Працівники МОПСу неодноразово виконували та перевиконували річний план по виробництву свинини. У 1972 році за 30% прирости свинини район нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

У селищі були збудовані додаткові цехи райсільгосптехніки (керівники Юрпольський, Нікітін, Попов) та створені нові бази сирзаводу, РЕМу, райсільгоспенерго, ветлікарні (О.Н. Гужва). Виробничі потужності заводу продтоварів (керівники Іван Трохимович Москаленко та Віктор Степановича Колот) були винесені за межі селища.

Починаючи з 1970-х років бурхливого розвитку набула соціально- культурна база селища. Були збудовані нові та реконструйовані соціально- культурні об’єкти селища.

Нова комфортабельна будівля школи була відкрита 30 грудня 1972 року, в день 50-ої річниці утворення СРСР. Перший її директор - Анатолій Іванович Стрільчук.

Пізніше на посаді директора школи працювали: Толкачова Любов Сильвестрівна, Мелешко Тетяна Олександрівна, Риб’янець Тетяна Вікторівна, Бондар Наталія Олександрівна.

В школі працювали Заслужені вчителі України - Катерина Захарівна Білоус та Надія Павлівна Єфанова. Надія Павлівна за сумлінну та плідну працю нагороджена найвищою нагородою СРСР - орденом Леніна.

Центральна районна лікарня була збудована в листопаді 1977 року. Головним лікарем працював Михайло Федорович Таран. В лікарню прийшли працювати молоді спеціалісти: подружжя Таранів, Пащенків, Цвітанських, Сизончиків, Алаб’євих, Солодовників, Панченків, Чубенків. З приходом молодих спеціалістів Манжелій В.Ф., Грінько Ю.С., Грінько Н.І., Дубини М.І., Кривенко Н.М., населення району отримало допомогу кваліфікованих спеціалістів: терапевта, ендокринолога, педіатра та нарколога.

У 1980 році в ЦРЛ працювало 40 лікарів та 159 працівників середнього медичного персоналу. Поліклінічне відділення за день відвідувало 300 пацієнтів. В лікарні було відкрито сім відділень: терапевтичне відділення на 50 ліжок (завідувач Москаленко І.Ф.); хірургічне відділення на 50 ліжок (завідувач Самотуга В.Д.); гінекологічне відділення на 30 ліжок (завідувач Алаб’єв Ю.Г.); неврологічне відділення на 35 ліжок (завідувач Кущ О.Д.); дитяче відділення на 30 ліжок (завідувач Неділько М.І. - заслужений лікар УРСР); родильне відділення на 25 ліжок (завідувач Солодовник І.П.); інфекційне відділення на 20 ліжок (завідувач Новохатько Т.М.).

Функціонували жіноча та дитяча консультації, молочна кухня, клінічна та біохімічна лабораторії, відділення швидкої допомоги. Налагоджено працювали рентгенівське та фізіотерапевтичне відділення. Відкрито відділення функціональної діагностики, протитуберкульозний кабінет та зубопротезне відділення. У 1995 році на посаду головного лікаря району призначено Халемендика В.А.

На сьогодні в районі працює 68 лікарів, 327 осіб середнього та молодшого медичного персоналу. Система охорони здоров’я знаходиться в стадії реформування в рамках пілотного проекту, який має на меті забезпечення високоякісної та доступної медичної допомоги, запобігання захворювань, формування здорового способу життя населення.

У 1967 році, на честь 50-річчя Великого Жовтня, у селищі було збудовано друкарню. На посаді директора закладу працювали: Г.Н. Колесник, О.В.

Лисенко, В.І. Шляхтін. До середини 1990-х років тут друкувалася районна газета «Червона Зірка».

У складних політичних і соціальних умовах 30-х років минулого століття почали надходити до масового читача перші номери тільки-но заснованої Межівської районної газети «Зірка». Вихід першого номера датовано 1930-м роком.

Головними газетними темами тих років стали організація збирання врожаю, виконання плану хлібозаготівель, робота понад 30 сільгоспартілей і комун, колективних сільських господарств. У той час почали діяти машино- тракторні станції, в тому числі Межівська.

Разом з тим під керівництвом райінспекції народної освіти (РІНО) налагоджували навчання дітей початкові і середні школи, працювали підприємства й установи. Все це висвітлювалось на сторінках районної газети , яку редагував П. Лубенець.

Серед активних селянських кореспондентів були Татров і Гужвій з Межової, Кошарний і Юрченко з Райполя, Синиця з Новопавлівки. На 5 травня 1933 року робсількорів «Зірки» нараховувалось 411 чоловік! Навесні 1933-го П. Лубенця на посаді редактора змінив І. Стрельніков.

Після Великої Вітчизняної війни газету редагували: Цибенко, Ковтун, І. Чорняк.

Багато корінних змін у роботу редакції районної газети запровадив Володимир Микитович Олійник, який очолив журналістський колектив на початку 60-х років. Було налагоджено кадрову політику, розроблено систему заохочень за хорошу роботу. Райгазета стала регулярно брати участь в обласних конкурсах на краще міське-районне, інформаційне друковане видання і займала провідні місця.

На період жнив, було організовано дієвий додаток до газети - бюлетень «Промінь», на сторінках якого висвітлювався хід жнив, результати змагання жнивних екіпажів, розповіді про хліборобів.

У редакції діяли відділи: партійного життя, агропромислового розвитку, листів. Творчий штат редакції налічував до 10 чоловік. Розширено тематику газетних матеріалів - стали з’являтися фейлетони, нариси, суботні розмови з читачем, статистичні сторінки, що висвітлювали основні сфери життя району. Регулярно виходили тематичні сторінки : «Людина і природа», «Людина і

Закон», «Червоні вітрила», «Чисті джерела», «Світлиця книголюба» та інші. Тираж газети сягав 8000 екземплярів.

1983 року в експлуатацію було введено нову двоповерхову будівлю редакції.

Олійник редагував газету до кінця 90-х років 20-го століття. Цей період сміливо можна охрестити «золотим» в історії районної газети, в якому виросла ціла когорта творчих працівників, членів Спілки журналістів СРСР, а згодом і України - В. Олійник, М. Пудла, К. Родик, О. Винник, В. Чопенко, А. Пічугін., Т. Лучко.

На початку 2000-х розпочався новітня історія районної газети. У цей час «Червону Зірку» редагували М. Пудла, Н. Вознюк, сьогодні головним редактором газети працює О. В. Стадніченко. Г азета в ногу з часом перейшла на комп’ютерну верстку та друк. Сьогоднішній колектив продовжує традиції своїх попередників, але вже в нових умовах громадського і політичного життя.

До рядів Національної Спілки журналістів України вступили Н. Ляшенко, Н. Вознюк, Є. Хрипун, В. Харламов.

7 травня 2010 року «Червона Зірка» відсвяткувала свій 80-річний ювілей.

Від самого заснування і до сьогодні, газета є незмінним супутником існування Межівського району, його, так би мовити, індикатором самостійності, самодостатності, як адміністративної одиниці. І все те, що відбувалося і відбувається у житті жителів Межівщини, так чи інакше знаходить своє відображення і на шпальтах газети.

Межівський аграрний ліцей-інтернат відчинив двері для школярів 1 вересня 1993 року. Перший директор школи - Столярова Л.Ф.

Педагогічний колектив: вчителі української мови та літератури Г.В.

Ляшенко, Н.П. Ляшенко; вчитель зарубіжної літератури та російської мови Л.М. Гужва; вчителі іноземної мови В.Д. Гриценко, А.В. Самотуга; вчитель математики Н.В. Шаулко, вчитель інформатики І.В. Шаулко, вчитель історії Т.О. Кошарна; вчитель біології Т.І. Іванченко; вчитель географії Т.О. Мелешко, вчитель фізики С.Л. Кубрак, вчитель хімії І.М. Черненко; вчителі трудового навчання Г.О. Риб’янець, Л.О. Яцура; вчителі фізичної культури: С.О. Токар, О.В. Куц; вчителі музики О.В. Гнатенко, Л.В. Довженко; вихователь групи продовженого дня С.В. Кривко; вчителі початкових класів Н.О. Кривонос, В.Г. Іванисенко, Г.І. Панфілова, Н.Г. Лисенко, Р.Д. Бакаляр, О.М. Угнівенко. Проектна місткість складала 489 учнів, кількість класів - 13. Кадрове забезпечення загальноосвітньої підготовки відповідало вимогам Міністерства освіти України та налічувало 27 осіб. З них викладачів, які мали відповідну освіту - 24.

НВК (навчально-виробначий комбінат) засновано на базі старого приміщення Межівської СШ №1 у 1980 році. Перший директор - Прокіп Миколайович Тютченко.

Під час навчання в НВК старшокласники шкіл району набували професійні навички швачки, тракториста, водія категорій «В» та «С», каменяра, ветеринара, продавця, оператора машинного доїння. Сьогодні учні старших класів можуть опанувати професії: водій категорії «В» та «С», швачка, кравець, оператор комп’ютерного набору.

Межівське СПТУ № 6 засновано у 1901 році, коли була створена Земська школа в селі Новопавлівка Межівського району. Протягом 100 років навчальний заклад реформувався у різні типи: профшкола, кустпромшкола, колгоспний університет, школа комбайнерів і механізаторів, технічне училище, тощо.

В 1983 році училище святкувало своє новосілля у селищі Межова. Навчальний заклад розміщений в єдиному комплексі: навчальні класи, кабінети, лабораторії, оснащені сучасним на той час обладнанням, з новими тракторами, комбайнами, новий п’ятиповерховий гуртожиток. У зв’язку з таким поліпшенням навчально-матеріальної бази училище одержує статус: середнє професійно-технічне училище №76.

Нова база училища була побудована під керівництвом М.М. Кулика, В.О. Попова та П.М. Тютченка. Першим директором став Попов Володимир Онисимович. Училище підготувало більше 20 000 кваліфікованих робітників. На сьогодні його назва зовсім інша: ДПТНЗ "МПТУ". Директор - Кропив’янський Володимир Віталійович. Учні навчального закладу отримують професії: кухар, тракторист, слюсар, водій різних категорій, фермер, оператор комп’ютерного набору, ветеринар та ін. Багато викладачів працюють в ПТУ більше 20 років. У 2001році училище відсвяткувало 100-річчя від дня заснування. В 2009 році до ПТУ № 76 приєднано Петропавлівське ПТУ № 91.

1 вересня 1972 року розпочала свою діяльність Межівська дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ). Перший директор - Анатолій Опанасович Іванисенко.

На сьогодні тренерсько-викладацький колектив ДЮСШ очолює Ковтун Юрій Миколайович.

Вихованці Межівської ДЮСШ мають вагомі досягнення. У 2013 році команда Межівської ДЮСШ з пауерліфтингу зайняла перше загальнокомандне місце на чемпіонаті Дніпропетровської області. Вихованки тренера В.В.

Даценка захищали честь Дніпропетровської області на чемпіонаті України з пауерліфтингу серед юнаків та дівчат, що проходив у місті Харкові. Перше загальнокомандне місце виборола команда Межівської ДЮСШ на чемпіонаті України та кубку Дніпропетровської області з жиму лежачи. Команда пауерліфтерів Межівської ДЮСШ представляла Дніпропетровську область на чемпіонаті України в місті Луцьку. Вихованка Межівської ДЮСШ, майстер спорту Міжнародного класу Ірина Хлєбодарова зайняла перше місце на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу у місті Празі (20-25 квітня 2013 року).

Другий рік поспіль срібними медалями чемпіонату області можуть похвалитися юні футболісти тренера Межівської ДЮСШ Ю.М. Ковтуна. Вихованці відділення футболу Межівської ДЮСШ, за підсумками Всеукраїнських пошукових змагань з футболу серед юнаків 1999 року народження увійшли до 16 найкращих команд України.

Будівництво РВ ГУМВС розпочалося навесні 1965 і закінчилося в 1968

році.

На той час керівником райвідділу міліції був Воробйов Г ригорій Степанович (1965-1969 рр.). Адміністративна будівля районного відділу була

одноповерховою, з підвальним приміщенням для утримання заарештованих. Керували будівництвом Перущий М.Т. та Крижановський А.Г. Другий поверх райвідділу почали зводити в 1981 році. Начальником був Денисюк В.А. (19781985 рр.). Закінчилося будівництво у 1982 році. З тих пір адміністративна будівля Межівського районного відділу значних архітектурних змін не зазнавала.

В 1969 році, під керівництвом військового комісара майора Мазура І.А. та Мудренка П.І., побудовано нове приміщення районного військового комісаріату. Межівський РВК займається питанням призову в Збройні Сили України, як на термінову, так і на контрактну службу.

ДОСААФ збудована під керівництвом О.М Матюхіна. Ця база підготувала багато водіїв всіх категорій.

Спортивно-технічний клуб відвідувало багато юнаків. Перший директор - І.Д. Рубан. Симоненко, Гарусов, Яцура, Гнілов, Таранченко - керівники МРСТК з 1970 року. У цьому році було створено гуртки: моделювання, космічного моделювання, секція картингістів та інші. Керівники гуртків: Швецов М., Куц О.

Під керівництвом Г.Т. Чорного та М.І. Давиденка у селищі був побудований універмаг, готель «Колос» (М.С. Абельмас), заготівельна контора (Г.О. Ляшенко). Під керівництвом Г.К. Роздайбіди та А.П. Острянина був збудований районний вузол зв'язку.

Побудовано приміщення районної ради (будівництвом керував М.І. Симоненко).

Починаючи з 1970 року селищними головами були:

1970 рік - Дорош Андрій Кузьмич. При його головуванні розпочалося будівництво доріг з твердим покриттям, збудовані два двоповерхові будинки по вул. Чкалова;

1971-1977 роки - Плахотнік Володимир Миколайович. За час його роботи на цій посаді будувалися дороги з твердим покриттям, збудоване двоповерхове адміністративне приміщення, де нині розташовані селищна рада, її виконавчий комітет, ряд районних організацій. З ініціативи Володимира Миколайовича було озеленено вулицю ім. Сташкова;

червень 1977-грудень 1979 року - Каплін Віктор Олександрович;

1980 рік - Мисик Василь Іванович;

1982-1994 рік - Кропив’янський Валентин Віталійович. Він керував організацією та проведенням робіт, пов’язаних з святкуванням 100-річного ювілею селища. За його головування розпочато та здійснено газифікацію житлового масиву «Сонячний»;

березень 1994-червень 2000 року - Тютченко Микола Миколайович. Під час його головування продовжилася газифікація селища, в 1995 році газифіковано районну раду, була реконструйована вулиця Почтова;

2000-грудень 2006 року - селищний голова Тютченко Прокіп Миколайович; з 2007 року на посаді Межівського селищного голови перебуває Василенко Валерій Миколайович.

В 1970 році розпочато будівництво водогону. В 1973 році він був підведений у селище.

У селищі було збудоване нове приміщення держбанку та ощадбанку, керівниками яких були К.Ф. Панченко та В.І. Дягілєва.

До 100-річчя з дня заснування Межової селище розбудовувалося. Воно зазнало дуже великих змін. Реконструйовано вулицю Карла Маркса.

Вулиця перетворилася на широкий та сучасний проспект. Крім цього, у селищі було реконструйовано ще 18 вулиць. В роботах по реконструкції межівчанам допомагали шефи - робітники заводів Красногвардійського, Жовтневого районів міста Дніпропетровська, обласні управління і служби.

На масиві «Сонячний» були збудовані нові житлові будинки та магазин (збудовано за 2 дні).

Дитячий комбінат «Сонечко» побудований в 1984 році. Урочисте відкриття дошкільного закладу відбулося 8 березня 1984 року, як дарунок для жінок-трудівниць селища. Назва дитячого садка - «Сонечко» - уособлює тепло, ласку, затишок, які панують в дошкільному закладі. Крім вихователів, у дошкільному закладі працюють спеціалісти: вихователь-методист, музичний керівник, вихователь зображувальної діяльності, інструктор з фізичного виховання, логопед, практичний психолог, медична сестра, вчитель англійської мови, хореограф, викладач школи естетичного виховання по класу фортепіано. Директором дитячого закладу є Ніна Іванівна Г оробець.

З ініціативи робочого колективу комбінату хлібопродуктів, ветеранів війни і праці, в райцентрі зведено меморіальний комплекс воїнам-визволителям і односельчанам, які не повернулися з війни. Урочисте відкриття меморіалу відбулося в 1985 році.

До головного приміщення РБК було добудоване нове двоповерхове приміщення, в якому розміщено танцювальний зал та зал вокалу. Незмінним керівником танцювального колективу «Натхнення» з 1979 року є М.І. Кривонос. Завдяки його професіональним здібностям колектив відомий у всіх куточках України.

Районний комунальний заклад культури «Межівська ЦБС» - головна бібліотечна установа Межівського району, методичний та інформаційно- консультаційний центр для бібліотечних закладів регіону.

Колектив бібліотеки - дружня команда однодумців-професіоналів, які забезпечують успішну діяльність закладу: Давиденко Л.Г. - директор, Острянин О.П. - заступник директора по роботі з дітьми, Коваленко Л.В. - провідний методист, Данилова С.А. - провідний бібліограф, Варюха Л.О. - завідувач відділу обслуговування, Канівець О.І., Кобець О.А. - провідні бібліотекарі.

Одним із основних напрямків діяльності районної бібліотеки є виявлення, відбір, систематизація, збереження та актуалізація краєзнавчої інформації. Колектив Межівської районної бібліотеки має великі напрацювання у царині краєзнавства, зокрема межівщинознавства, оскільки Межівський край багатий на культурну спадщину. Мета закладу - поглибити знання про свій край, його історію, географію, культуру, про видатних діячів краю - наших сучасників.

Справжнім місцем невимушеного спілкування жителів громади є аматорське об’єднання краєзнавців «Межівська сторона», яке діє протягом 10 років.

Межівська бібліотека впроваджує бібліотечний проект «Межівська бібліотека - центр творчої активності громади»: пошук уродженців району, які займаються літературною творчістю, митців та майстрів декоративноприкладного мистецтва з метою надання їм інформаційної підтримки у творчій діяльності та створення їх творчого іміджу. Г ромада селища отримує інформацію про творчо обдарованих людей на сайті бібліотеки, зустрічається з ними під час засідань краєзнавчої вітальні «Межівська сторона» на персональних виставках, презентаціях книг, які відбуваються в районній бібліотеці.

Бібліотека працює над реалізацією програми «Бібліоміст». Користувачі мають вільний та безкоштовний доступ до мережі Інтернет. Збільшилась кількість відвідувань до бібліотеки, якість наданих послуг. Впроваджено нові послуги - безкоштовний Інтернет, який надає доступ до інформації для вирішення правозахисних та соціально-побутових проблем: доступ до урядових документів; Інформування через Програму сприяння парламенту ІІ; пошук роботи; написання та розсилка резюме; замовлення товарів в Інтернет- магазинах; розклад руху потягів залізниці, тощо. Для освіти та навчання: створення презентацій для учнів та вчителів; послуга для абітурієнтів «Електронний вступ»; розвиваючі ігри для дітей. Для спілкування та соціальної адаптації: реєстрація поштових скриньок; реєстрація користувачів в соціальних мережах; спілкування з рідними по Skype-зв’язку, груповий перегляд науково- популярних та пізнавальних фільмів, прослуховування музики та ін.

Окрім цього, користувачам надаються індивідуальні консультації з питань пошуку інформації в мережі Інтернет.

Межівська районна бібліотека організовує навчальні курси комп’ютерної грамотності для різних категорій користувачів, зокрема навчання людей пенсійного віку користуванню Інтернетом та тренінги з основ роботи на комп’ютері. На сьогодні працює школа для користувачів мережею Інтернет «Навздогін за онуками» та гурток комп’ютерної грамотності «Вікно у світ необмежених можливостей».

Користувачі навчаються перекладати тексти за допомогою он-лайн- перекладачів, користуються електронними книгами.

Поява Інтернету в бібліотеці вплинула не лише на сервіс обслуговування. Творчі заходи, які організовує бібліотека стали більш цікавими: зустрічі з письменниками, видатними людьми, уродженцями краю, використання Skype- зв’язку. За допомогою Інтернет-зв’язку можна спілкуватися з письменниками та видатними людьми, що народилися на Межівщині. Так, в Межівській районній бібліотеці відбулося цілий ряд зустрічей з такими людьми: з вдовою українського письменника, нашого земляка Костирі І.С., Оленою Костирею, письменником Віталієм Павловським, головним редактором газети «Донеччина» І.О. Зоцом, сином українського письменника Олеся Зоца, поетом Андрієм Ковтуном, М.М. Тютченком, Вірою Сікорською з Хабаровського краю та багатьма іншими (Читайте http://mezhivskalibrary.blogspot.com).

Користувачі тепер безкоштовно спілкуються за допомогою Skype- зв’язку зі своїми рідними, які проживають або працюють в Польщі, в Італії, США, або в інших містах України та СНГ, мають можливість спілкуватися через соціальні мережі - Facebook - В контакті - Однокласники, мають необмежений доступ до будь-яких категорій веб-сайтів, чатів, електронної пошти, ігор. Тож в бібліотеках значно збільшилась кількість читачів та відвідувань.

До 100-річчя Межової реконструйовано парк ім. Ватутіна. Він забуяв новонасадженими деревами та квітами. В центрі парку було збудовано фонтан - улюблене місце відпочинку межівчан. На території парку були збудовані дитячий майданчик та будівля, в якій розмістилися тир та ігрові автомати.

У селищі встановлено знак Межова (візитна картка Межівщини) та пам’ятник воїнам-визволителям 27 механізованого корпусу під командуванням генерала Ю.Г. Пушкіна (до 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні).

В 1987 році по проспекту Карла Маркса розпочато будівництво нового п’ятиповерхового житлового будинку, який прийняв новоселів у 1991 році.

В 2007 році розпочато реконструкцію п’ятиповерхової будівлі гуртожитку ПТУ № 76, а у 2010 та 2012 роках було здано відповідно першу та другу черги будівлі. На сьогодні це - комфортабельне житло для мешканців Межової.

Восени 2012 року на житловому масиві «Сонячний» було заасфальтовано ділянку дороги, яка з’єднала вулиці Пушкіна та Сонячну.

В 2011-2012 роках були збудовані два дитячі майданчики в парку імені Ватутіна, на житловому масиві «Сонячний», на територіях дитячого комбінату «Сонечко» та Межівської СЗШ №2.

Історія міст і сіл Дніпропетровської області пошукова група Межівської СЗШ І- ІІІ ступенів № 1 по створенню історичної довідки будівництва та розвитку матеріально технічної та соціально-культурної бази селища Межова періоду 1976-2013рроків:

В.М. Тютченко - керівник проекту Ю.В. Козак - технічний редактор Учасники дослідження: Анастасія Зіненко - учениця 11 класу

Катерина Матюхіна, Інна Канівець, Аліна Євдокімова - учениці 10 класу

Цікавою є історія виникнення села Антонівка. Спочатку це був хутір, засновником якого став виходець із Іванівки Олексенко Антон. Відбувалося це в період колективізації. Спершу тут жило 12 сімей. Перші жителі назвали свій хутір Антонівка на честь Антона Олексенка та яблуні сорту Антонівка, під кроною якої проходили перші збори жителів цього поселення.

Спогади Дідчака Самійла Петровича про історію села Антонівка:

«В Іванівці в 1923 році було 1100 дворів. Приїхав до них землевпорядник з Гуляй-Поля. Об’їхав село і сказав, що, хто жив на окраїні, повинні виселятись на панські землі. Спочатку переселялися на хутір Дубово, в Тарасівку, Федорівку. В Тарасівку та Дубово виселялись більш заможніші селяни.

Жителі села Олександрівка подарували коней землевпоряднику і він віддав землі, де нині розташоване село Антонівка, олександрівцям. Організатором переселення був Олексенко Антон. Перші збори відбулися у нього на подвір'ї. Коли дійшли до питання, як назвати хутір, вирішили дати назву «Антонівка», бо сиділи під яблунею сорту «Антонівка». Щоб відсудити землю, Олексенко їздив у повіт на суд.

Весною 1923 року виїхали з Іванівки засівати землі. На весь хутір було три пари волів, п’ять коней. Хто не зміг засіяти городи, віддав олександрівцям. У Федоровій балці побудували курені, в яких і жили. Держали корів, потім пололи городи, косили сіно.

Зробили тік, потім почали робити цеглу. Викопали колодязь. Переїхали з балки. Взимку було вже 11 хат-землянок.

Хазяйнували одноосібно до 1929 року. У 1929 році організували колгосп «Червона праця». Приїжджала делегація, яка агітувала в колгосп. Люди здавали в колгосп реманент, борони, плуги, коней.

Г оловою колгоспу обрали Польчика Миколу Г авриловича, замісником - Дригу Андрія Федоровича. Весною 1930 року багато жителів вийшло (залишилось 8 дворів), але восени знову ввійшли в колгосп.

У 1933 році колгосп виконав план хлібозаготівлі. Сім днів не лягали спати, молотили хліб двома молотарками. Приїхала в Антонівку виїзна редакція газети «Крестьянская газета». Тоді і назвали колгосп «Крестьянская газета».

1934 - об’єдналися колгоспи «Червоний колос» (Дубове), «15-річчя Жовтня» (Олександрівка), «Жовтневий» (Веселе), і назвали створений колгосп «Жовтневий».

У 1936 році колгоспи роз’єднались. Антонівцям дісталось пару бичків, 10 вуликів, 7 телиць, декілька овець. В Олександрівці розібрали млин і перевезли в Антонівку. Біля ферми складали млин Халимендик Петро, Мозуляк Михайло Юхимович, Кайдаш Роман Юхимович, Польчик Г аврило Васильович. Колгоспу повернули назву «Крестьянская газета».

1939 рік... Перші трактористи: Польчик Сава, Кайдаш Петро Юхимович, Олексенко Іван, Дудник Микита. Було два трактори «Інтерушку». Потім пішли на курси у Дубово Оберемок Петро Федорович, Яременко Семен Юдович, Яременко Іван Юдович.

В колгосп одержали нові трактори ХТЗ. Оберемок Пилип Федорович був бригадиром тракторної бригади. На господарство припало чотири трактори ХТЗ і комбайн «Комунар». Комбайн був причіпний: трактор тягав комбайн. Обробляли поля від хутора до Солоної балки. До балки комбайн тягне трактор, а назад комбайн тягнуть двоє волів і трактор. Воли були колгоспні. Їздовим був Яременко Йосип Якович. Перед війною на тракторі «Універсал» працювали Богуславець Оксана Омельянівна, Ляшенко Олена Іванівна, Різник Параска Микитівна.

Коли почалася війна, чоловіки пішли на фронт. Бригадир Дідчак Самійло Петрович передав бригаду (80 коней, 23 лошат) Кайдаш Явдосі Юхимівні. Бригадир Пальчик Петро передав бригаду Клаві Олексенко. Потім бригадирами були Свириденко Василь Г ригорович і Свириденко Олександр Миколайович, але вони теж пішли на фронт.

Восени 1943 року Польчик Василь Гаврилович - голова колгоспу, Дідчак Самійло Петрович - заступник. У колгоспі спалили клуню, шеретівку, корм для худоби. Восени посіяли пшеницю. У колгоспі «Тельмана» (Новопавлівка) Дідчак Самійло Петрович виміняв жито на пшеницю.

На волах сіяли Петро Свириденко, Микола Польчик. Полеводом був Данильченко Федір Іванович.

Яресько Вихтір Федорович - керівник сільгоспвідділу викликав Польчика і Дідчака. Самійла Петровича Дідчака він призначив головою колгоспу, бо Польчика Василя Гавриловича мобілізували в армію.

У колгоспі не було соломи. У колгоспі «Маяк» (голова Яковлєв) , що за Олександрівкою, виміняли соломи за десять свинок і кабана.

Через півроку головою колгоспу став Олексенко Іван Антонович, потім керували колгоспом Зеркаль Тимоха, Замура, Савченко, Орищенко, Чернявський Трохим Пилипович, Вебнер Сергій Михайлович.

У 1952 році колгосп з’єднали з колгоспом «Хрущова» (Дубово).

Голова колгоспу Кривонос Іван Федорович, заступник - Орищенко Іван Максимович, парторг - Макогон Петро Хомич. У 1953 році об’єднались з колгоспом «Зірка» (Федорівка) і назвали колгосп «Слава».

У 1970-1972 -х роках головою колгоспу був Лук’яненко Генадій, потім колгосп очолив Щуклін Максим Іванович.

У 1976 році з’єднали з колгоспом імені Жданова (Богданівка). Г оловою був Кошарний Микола Миколайович.

У 1987 році колгоспи роз’єднали. Головою колгоспу став знову Щуклін Максим Іванович.

У період Великої Вітчизняної війни, захищаючи Батьківщину від німецько-фашистських загарбників, загинули смертю хоробрих 160 уродженців с. Антонівське.

Імена воїнів занесені на меморіальні дошки пам’ятника односельчанам, який встановлено за рішенням правлінням колгоспу «Слава» у квітні 1967 року.

У вересні 1943 року, після жорстоких і кровопролитних боїв, радянські частини залишили зруйноване авіабомбами та артилерійськими снарядами село Федорівське і погнали ворога на захід. Лише через кілька днів після звільнення Тарасівки, розпочалося поховання загиблих червоноармійців. Шість років потому (1949-му) відбулося перепоховання героїв, чиї могили були розкидані на полях та лісосмугах. Нову братську могилу викопали поряд з першою. Там і поховані вони до сьогодні - 67 воїнів-визволителів, 24 з них - невідомих.

Пам’ятник загиблим воїнам-визволителям в 2012 році було реконструйовано.

Приміщення контори колгоспу «Слава» збудовано в 1964 - 1965 роках. Г олова колгоспу Кривонос Іван Федорович.

В 1965-1966 роках молоддю села Антонівське, при підтримці правління та голови колгоспу Кривоноса І.Ф., збудовано сільський будинок культури. Нарощуючи виробництво сільгосппродукції, виконуючи плани її продажу державі, акціонерне товариство «Мрія» отримувало значні прибутки, що і дозволило правлінню здійснювати будівництво, програму соціального розвитку господарства.

В грудні 1993 року, після реконструкції, було відкрито будинок культури (голова господарства Гребцов В.І.).

Збудовано школу в селі Антонівське, яку відкрито 1 вересня 1970 року. Історію Антонівської бібліотеки неможливо відокремити від історії краю. З дня відкриття сільського будинку культури, в ньому працювала і бібліотека. Першим бібліотекарем (з 1966-1968 рік) була Оберемок Л.В.

Після реконструкції будинку культури в 2003 році для бібліотеки виділено простору, світлу кімнату. Сьогодні сільський комунальний заклад культури СКЗК «Антонівська бібліотека» - це інформаційний, культурний, освітній заклад з бібліотечним фондом, який налічує більше 9 тисяч примірників літератури, 40 назв періодичних видань. Тут працює клуб за інтересами «Посмішка» та гурток «Умілі руки».

З метою залучення читачів до системного читання, бібліотека постійно проводить обговорення творів, бесіди, літературні години, конкурси, вікторини, свята. Вона є сучасним інформаційним центром, робота якого спрямована на задоволення потреб читачів, розвиток творчих здібностей кожного користувача. З 1978 року бібліотеку очолює Писарчук Н.М.

Нині Антонівка - сучасне село, яке знаходиться на мальовничому пагорбі. Воно тягнеться невеличкою стрічкою зі сходу на захід. Вздовж села протяглося залізничне полотно, по якому часто гуркочать потяги. З трьох сторін Антонівку оточують безмежні степи, які помережені ярами і вибалками, срібноводними ставками. А від холодних північних вітрів село захищене лісосмугою.

Якщо дивитися з пагорба, то воно здається дуже довгим. Привітні хати жителів біліють серед садків та городів. Від широкої асфальтованої дороги, що пролягає селом, біжать врозтіч мальовничі вулички й стежки до розкиданих у зелені подвір’їв.

Прекрасне село хорошими людьми, які продовжують хліборобські традиції своїх батьків, дідів, прадідів.

Матеріали надала:

Писарчук Н.М., директор СКЗК «Антонівська бібліотека»

Богданівка - центральний населений пункт Богданівської сільської ради, розташований 18 км на захід від районного центру смт Межова Дніпропетровської області і в 12 км від станції Демурине, на лінії Красноармійськ - Чаплине Донецької залізниці. На території сільської ради розташовано сім населених пунктів.

Село Богданівка засноване у 1908 році. Земля, на якій розташоване село, належала сільській общині села Іванівка. Під час реформи тут нарізали відруби, на які переселялися вихідці з цього села. У 1922-23 роках відбулася нова хвиля переселення з села Іванівка. Але вже не на відруби, а на землю, яка раніше була попівською дачею (кожному попові при царю нарізали 30 десятин). Назва села, як свідчать перекази, походить від імені Богдан. Так звали попа, що мав тут дачу. Довгий час село називалося Дачно-Богданівка. Згідно карти Олександрівського повіту 1911 року, територія, на якій знаходиться село Богданівка, входила до Олександрівського повіту Іванівської волості. Згідно карти Павлоградського округу за 1925 рік, територія, на якій знаходиться село Богданівка, входила до складу Межівського району Веселівської сільської ради. В списках населених пунктів було вказано хутір Богданівка та хутір Дачний. У хуторі Богданівка було 22 селянські господарства, проживало 119 чоловіків і 118 жінок. У хуторі налічувалось 18 колодязів. У хуторі Дачному було 42 господарства, в яких проживало 123 чоловіка і 105 жінок. З цих двох хуторів, що відокремлювались один від одного балкою, утворилося село Дачно-Богданівка. З 1926 року село Богданівка входило до Тарасівської сільської ради. Село не було електрифіковане до 1957 року.

Колгоспи в селі Богданівка виникли в 1930 році і мали назву «Червоний пахар» ( Богданівка) і «Перше травня» (Дачний). Першим головою колгоспу «Червоний пахар» був Куниця Іван Степанович, «Першого травня» - Путій Віктор Васильович. У 1931 році два колгоспи злилися в один. Назва залишилась «Червоний пахар», а головою був Гриценко Микита Павлович.

У 1930 році був створений колгоспний осередок. Секретарем був Янченко Корній Охтимович.

У 1932 році в селі Тарасівка була відкрита чотирикласна школа. Першими вчителями були Олексієв Марко Денисович, Стешенко Степан Вікторович, Журба Катерина Вікторівна.

У 1936 році було побудовано клуб.

У 1938 році головою колгоспу «Червоний пахар» було обрано Явтушенка Павла Савича.

Під час Великої Вітчизняної війни колгоспна худоба і техніка були евакуйовані на схід, в глибокий тил. При наближенні фашистських військ до міста Дніпропетровська, головам колгоспів з району було дано наказ: роздати колгоспне майно колгоспникам, а необмолочені скирти - спалити. Цей наказ виконав сам голова.

У жовтні 1941 року ворожі війська вступили до села. Це були італійські військові частини. Солдати почали нишпорити по сараях, погребах і все забирати. До селян вони ставились жорстоко.

Незабаром італійців змінила німецька влада. На жителів села окупаційною владою було накладено великі податки. Треба було здавати 100 кг м’яса, 100 кг молока, 150 яєць.

Костиря Сергій Кузьмич став заступником начальника районної поліції. Але, як свідчать жителі села, нічого поганого з його боку по відношенню до жителів села не було вчинено. Як свідчать архівні документи, Костиря С.К. був залишений радянськими військами як підпільник. Після війни він працював директором радгоспу в Криму.

В 1942 році німці почали забирати і вивозити молодих дівчат та хлопців до Німеччини та Австрії.

Ось спогади Сопільняк Марфи Сергіївни, яка була вивезена в Австрію на роботи:

«Коли розпочалася війна, на фронт дівчат не брали, та й малі ми ще були, але нам дуже хотілося допомогти Червоній Армії. Молодих дівчат, по 12-15 чоловік на кожній гарбі, повезли до міста Павлограда копати окопи для наших воїнів. Окопи були глибокими - 3 м. А землю вивозили тачками. Дуже важко було. Саме тут я побачила перший німецький літак. Всі дуже перелякалися, кинулись тікати, але він не бомбив, а почав над нами розкидати листівки на яких російською мовою було написано: «Девочки, не копайте ямочки. По вашим ямочкам пойдут наши таночки». А ще ми допомагали будувати аеродром в селі Володимирівка. Пшениця була дуже висока, ми її косами косили, грузили на гарби і вивозили. Але ні один наш літак не сів на цей аеродром.

Ще поряд проходила колія. Побачимо ешелон з солдатами, нарвемо польових квітів, біжимо за ешелоном і кидаємо нашим солдатам. На війну, сердешні, їхали, нас захищати.

Як прийшли німці, то ми по хатах ховалися, намагалися менше виходити. Дехто з наших односельчан на службу до них подався, старостою теж був один із жителів села. В 1942 році почали забирати молодих дівчат і хлопців до Німеччини та Австрії. Двічі я тікала і нишком поверталася додому. А в кінці 42го був останній набір, то брали вже і з 27- гороку народження. Мені сказали, як ще раз втечу, уб’ють і брата, і мамку. Довелося підкоритися. Зібрали молодь з Межової, Іванівки, Гаврилівки, Тарасівки, Федорівки і підводами повезли на станцію Мечетну. Там погрузили в ешелони і повезли далі. Пам ’ятаю тільки, як було страшно, коли охороняють з автоматами. Тікати вже ніхто і не думав.

Привезли в польське місто Перемишль. Там була перша комісія: роздягали догола, обдивилися, викупали і повісили на груди дощечки з номерами. Мій номер - 693.

З Перемишля нас повезли до Австрії і розділили: дівчат відправили в місто Новоштат, що за 19 км від Відня, а хлопців відправили в Чехію добувати вугілля. З Новоштата дівчат привезли в табір «Лорбах» в місті Терниця. Тут було багато воєнних заводів, робили танки, обробляли деталі. На обробку деталей давали норму, хто більше зробить, того дівчата самі натовчуть. Коли нас привезли в табір, я сказала, що закінчила 1 клас, щоб думали, що я дурна. А от Дуся Лисенко (жителька села Тарасівка, нині покійна) сказала, що закінчила 7 класів. Так от, коли Дуся зіпсувала деталь, її дуже били і хотіли відправити в концтабір. А мене за 10 зіпсованих деталей побили до крові. Я так кричала: «

Ой, мамочко рідненька! Ой, не бийте!», коли один австрієць і каже: «Так вона ж дурна, 1 клас тільки закінчила». То мене і відпустили.

Після цього послали возити тачками пісок, щоб виливати форми. Робота дуже важка. Хлопцям за це давали 250 грам хліба, а дівчатам не давали нічого. Ми з дівчатами відмовились працювати - забастували. Нас забрали в тюрму в місто Новоштат і протримали 15 днів, а тоді привезли назад на завод.

Ходили ми всі в формі. Плаття були сірими з нашивкою «ОСТ». Ми придумали розшифровку: О - остатки, С - советських, Т-трудящих. Спали на матрацах та подушках, набитих тирсою.

У дворі росли яблуньки. Коли завод починали бомбити, всі німці ховалися у сховище, а ми вискакували і рвали яблука. Бо нам не дозволяли до них підходити. А ще я бачила, як підбили наш літак, а льотчик встиг вистрибнути з парашутом. Його зразу ж кинулися шукати з собаками, ніхто про нашого льотчика так нічого і не дізнався.

Коли підходив фронт, німці втекли, а ми з табору почали групами розбігатися, бо не знали, хто прийде і чи відпустять додому. Я з 9-ма дівчатами та бабусею, якій було 57 років, утекли в гори, Альпи. Трошки пішки, а трошки хто підвезе - так ми дісталися до Румунії, в місто Констанцію. Там румуни нас заарештували, потримали кілька днів і, разом з басарами, везли кіньми 180 кілометрів, аж до Західної України. Там багатьох таких, як ми, зібрали і зачинили у великому таборі. Почали перевіряти хто як потрапив до Німеччини: добровільно чи примусово, переписували сусідів, щоб потім перевірити і все з ’ясувати. В таборі було багато вчених, поетів, які складали вірші, пісні.

Потім нам видали документи, посадили в ешелон і відправили додому. На станції «Роздольне» пересадили на київський поїзд. Раніше поїзди зупинялися на станціїКирпичево, так я встала на ній саме 9 травня 1945року, коли оголосили про кінець війни. Так вийшло, що брали мене останньою, а прийшла найперша».

Наближався кінець фашистської неволі. 8 вересня 1943 року механізовані частини Червоної Армії стрімко просувались вздовж залізниці, ведучи наступ в напрямку станції Демурине.

11-12 вересня підійшли резервні частини 3-ої гвардійської армії. Вони розташувались в селі Дубово і східній частині села Богданівка.

13 вересня із заходу, з боку села Солоне, до села Богданівка стали відходити ворожі танки. Військові частини 3-ої гвардійської армії зайняли оборону, зосередившись в лісосмузі. Фашистське командування ставило завдання: захопити села Богданівка, Дубово, Антонівське і станцію Межова, перерізати залізницю, відрізати наші війська і вдарити їм в тил. У той день фашистам вдалося захопити село, але протримались вони лише декілька годин. 15-го вересня близько 12 години дня вони змушені були поспішно залишити село без бою.

Село було звільнено, але до перемоги ще далеко. В боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни приймали участь 290 жителів Богданівки, з них 170 загинули смертю хоробрих, 120 - удостоєні урядових нагород. В1956 році на братській могилі в селі Богданівка споруджено пам’ятник на честь воїнів-визволителів та воїнів-односельчан, які загинули в боротьбі з гітлерівцями.

Після закінчення війни колгоспники жили бідно. Не вистачало продуктів харчування, часто єдиним паливом були солома та бур’ян.

На колгоспників накладались непомірні податки на молоко, м'ясо , яйця. Особливо великим тягарем була державна позика, яку потрібно було сплачувати грошима, а колгоспники на трудодні майже нічого не одержували.

Дуже тяжкими були для селян 1946-47 роки. Засуха 1946 року призвела до того, що урожай сільськогосподарських культур був дуже низьким і весь пішов в державну закупку. У селі були сім’ї, де люди помирали з голоду.

Поступово країна заліковувала рани війни, піднімалася з руїн. Покращувалось життя і жителів села Богданівка. Вищими стали врожаї в колгоспі «Червоний пахар», збільшувалось поголів’я тварин на колгоспних фермах, більше ставало техніки на колгоспних ланах.

У 1952 році чотири колгоспи сіл Богданівка, Солоне, Чаус, Миколаївка, Тарасівка об’єдналися в один колгосп. Назва об’єднаного колгоспу стала колгосп імені Жданова.

У 1958 році сільська рада була переведена з села Тарасівка в село Богданівку. Г оловою Богданівської сільської ради був обраний Помазан Свирид Іванович.

В цьому ж році восьмирічну школу села Тарасівка було переведено в село Богданівка. Школа розмістилася в приміщенні правління колгоспу ім. Жданова, а контору було збудовано за 50 м на схід від школи.

В 1969 році головою колгоспу обрали Халемендика Василя Івановича. В період його головування збудовано багато соціально-культурних об’єктів. Побудовано приміщення Будинку культури на 350 місць з кімнатами для бібліотеки (бібліотечний фонд - 10 тис. книг) та занять художньою

самодіяльністю. Збудовано будинок механізатора, фельдшерсько-акушерський пункт, приміщення ферм, контору правління колгоспу, в якій розмістили ощадкасу, відділення зв’язку, виконком сільської ради.

За колгоспний рахунок було збудовано 10 будинків по вулиці Гагаріна. Велике будівництво продовжувалось і в 70-х роках. Побудовано багато будинків для колгоспників, асфальтуються вулиці, в село прокладено водовід. Колгосп був в числі передових по вирощуванню овочів. Г ородня бригада в селі Тарасівка, яку очолювала Ляшенко Ольга Іларіонівна, була нагороджена медаллю.

З 1972 по 1985 рік головує в господарстві Кошарний Микола Миколайович. За успіхи у виробництві та заготівлі продукції тваринництва за підсумками Всесоюзного соціалістичного змагання в 1973 році колгосп нагороджений Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК профспілок робітників та службовців сільського господарства.

Швидко зростає матеріальний добробут жителів села Богданівка. В кожному будинку є телевізор, холодильник, пральна машина. Все більше на вулицях з’являється власних мотоциклів та автомобілів.

В цей час будується нове приміщення магазину та дитячого садка. В Будинку культури щодня демонструється кіно, жителі села беруть активну участь у художній самодіяльності.

За трудові успіхи 24 жителі Богданівки нагороджені орденами і медалями Союзу РСР, серед них тракторист П.П. Лях і ланковий-буряковод Б.С. Путій - орденом Леніна.

В 1985 році головою стає Юрченко Володимир Федорович. У 1987 році назву господарства було змінено: з колгоспу імені Жданова на колгосп «Дружбу». Його керівником обрано Булатецького Сергія Григоровича.

У 1986 році восьмирічну школу реорганізовано у середню загальноосвітню. У 80-ті роки почалася робота по будівництву нового приміщення школи. У будівництві прийняли участь жителі села, батьки, вчителі, організації району, колективи районних шкіл. З1 серпня 1994 року школа святкувала новосілля.

З 1996 року у колгоспі головує корінний житель села Тарасівка Ляшенко Микола Іванович. Відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки», здійснено перереєстрацію всіх колективних сільськогосподарських підприємств. Тепер це нові юридичні особи, засновані на приватній власності на землю та майно: приватні підприємці, фермерські господарства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо.

Реорганізація КСП дозволила селянам вперше в історії України заснувати власне підприємство на суто добровільних засадах, вільно обрати організаційну форму цього підприємства та передати в це підприємство належні йому майнові паї.

При розпаюванні землі в селі Богданівка, кожен, хто має право на земельну частку(пай) отримали державні акти на право приватної власності на землю.

З 2006 року ТОВ «Богданівське-М» очолює Маловічко Сергій Васильович.

Видатні люди:

Линник Петро Павлович - заслужений діяч мистецтв республіки Соха (Якутія), керівник танцювального колективу Якутії «Алмазний меридіан» (помер 24.08.2001р.)

Чабан Ілля Павлович - відмінник народної освіти України, академік Української екологічної академії наук, заслужений робітник вищої школи України, нині - професор аграрного університету міста Дніпропетровська.

Падун Петро Панфілович - Перший Ректор Академії митної служби України (помер 24.11.2004 р.)

Білоус Катерина Захарівна - Заслужений вчитель України, мала відзнаки «Старшого вчителя», «Відмінника народної освіти» (померла 22.03.2007 р.)

Чопенко Віра Іванівна - більше 30 років займалася народною вишивкою, передавала своє вміння донькам та онукам. Роботи Віри Іванівни - це творче сполучення кольорів, яке відтворює чудові орнаменти на рушниках та українських сорочках.

У 1958 році сільська рада була переведена з с. Тарасівка в с. Богданівка. Головою Богданівської сільської ради був обраний Помазан Свирид Іванович.

Територія сільської ради об’єднувала п’ять населених пунктів: Богданівку, Тарасівку, Миколаївку, Солоне, Чаус. Сільським головою працював Явтушенко Павло Савич, секретарем Линник Микола Іванович. Після виходу на пенсію Явтушенка П.С., у 1964 році на посаду голови сільської ради обрано Линника

Миколу Івановича, який працював до 1979 р. На посаді секретаря ради працювала Пєшікова Ніна Мусіївна (1964 -1982 рр.).

У 1976 році об’єдналися два колгоспи: «Слава» та колгосп ім. Жданова в один - колгосп ім. Жданова з центральною садибою в с. Богданівка.

У 1979 році на посаду голови сільської ради обрано Положевця Павла Антоновича, який пропрацював на цій посаді до 1990 року.

У 1980 році до складу Богданівської сільської ради ввійшли населені пункти Антонівське та Федорівське.

З 1990 р. по 1992 р. на посаді сільського голови працює Мединський Василь Семенович, з 1992-2002 рр. - Білицький Іван Терентійович, з 2002-2003 рр. - Зіненко Віктор Іванович.

З 2003р. і по сьогоднішній день головою сільської ради працює Міщанин Анатолій Г ригорович.

Трудові досягнення земляків відзначені нагородами: Положевець Павло Антонович - орден «Знак Почета», 1973 р.; Білицький Іван Терентійович - орден «Знак Почета»,10.12.1973 р., орден «Трудового Красного Знамени», 24.12.1976 р. Колишній депутат районної ради Линник Олексій Олексійович- медаль «За трудовую доблесть», 07.07.1986р., Знак «Победитель соцсоревнования 1975 года», 06.12.1975 р.

На території села функціонують об’єкти соціально-культурної сфери: Районний комунальний заклад освіти «Навчально-виробничий комбінат Богданівська СШ - дошкільний заклад» та СКЗК «Богданівська бібліотека».

Нинішнє життя школи під керівництвом Чаус Тетяни Валентинівни спрямоване на реалізацію шкільного науково-методичного проекту «Розвиток інноваційної особистості засобами креативної освіти, спрямований на формування навичок здорового способу життя». При бібліотеці працює клуб за інтересами «Дивосвіт».

Заклади працюють, аби сприяти безперервній освіті та культурному розвитку усіх жителів громади.

При Богданівському навчально-виробничому комплексі працює дитячий

садок.

У 2010 році закінчено реконструкцію будинку культури згідно з проектом. Відремонтовано дах. Покрівля з металопрофілю. Поставлено пластикові двері та вікна. Відремонтовано фойє.

На території сільської ради працюють: ТОВ «Богданівське - М» (Маловічко С.В), ПСГП «Мрія» (Крупа О.А), СФГ «Росток» (Зрожевський С.П), СФГ «Водолій» (Сосєдкін В.П) та ін. Це керівники, які розуміють проблеми громади, беруть активну участь у її житті. Це люди розуміючі, люди помірковані, люди, які добре орієнтуються в реаліях сьогодення, а тому рішення, які приймаються ними - виважені, мудрі, далекоглядні. За сумлінну працю і високий професіоналізм директор ТОВ «Богданівське - М» С.В. Маловічко нагороджений Відзнакою Міністерства агропромислового комплексу України. Пам’ятною медаллю «За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровської області» нагороджено голову ПСГП «Мрія» О.А. Крупу.

Матеріали надала:

Мелешко В.Л., директор СКЗК «Богданівська бібліотека»

Історія села Василівка

Село Василівка розташоване на західній стороні Межівського району і знаходиться в балці, що називається Суха.

До 1877 року землі навколо Сухої балки належали жителям старовинного великого села Г аврилівка Павлоградського округу Катеринославської губернії.

Суха балка розташована в лощині, де в ті часи були розкішні трави і влітку сюди приганяли на випас свою худобу жителі села Г аврилівка. Заготовляли сіно, якого було вдосталь. Їздити обробляти землю і переправляти урожай за 25 кілометрів було не вигідно. Тому за рішенням Гаврилівської сільської громади було вирішено заснувати нове поселення. Влітку 1877 року в Суху балку прибули перші переселенці з села Гаврилівка.

Спочатку в новозаснованому поселенні було лише три сім’ї: Добрелі К.В., Шишенка П. та Малишка Пилипа. А вже весною 1878 року сюди переїхали десятки сімей з села Гаврилівка. За керівника і організатора переселення в ці місця був отець Василь Котляревський, також виходець з Гаврилівки. Він один із перших переселився в Суху балку. Саме тому вирішено було назвати нове поселення на честь отця Василія, який на той час був самою шанованою особою на селі. Так виникла Василівка.

В 1881-1882 роках в селі була збудована церква. Правив служби в церкві отець Олександр Попєскул. Люди були дуже набожні. Молодь і старше покоління відвідували постійно служби та підкорялись церковним проповідникам, виконували усі вимоги церковнослужителів.

Жили люди по різному: одні багатіли за рахунок свого земельного наділу, а інші жили бідно. Земля в ті часи була надільна: якщо в родині були чоловіки і народжувались хлопці, то на кожного із них відмірювали десятину землі. На дівчат і жінок землю не давали зовсім. Отже, одні родини мали по декілька десятин, а інші не мали зовсім нічого і були змушені йти в найми до багачів. За тяжкий труд їм платили мізерну платню. Особливо тяжко було жінкам-вдовам, які мали одних доньок. Їхня праця особливо влаштовувала куркулів: можна було нічого не платити і використовувати людей як наймитів за шматок хліба.

В 1892 році, на відстані 2 кілометрів на південь від села Василівка, розпочалось будівництво Катеринівської залізниці, яка з’єднала два басейни: Донецький вугільний та Криворізький рудний. В 1894 році розпочався рух поїздів в обох напрямках.

В 1897-1898 роках при церкві відкрили приходську школу, яку розмістили в церковній сторожці. Це було маленьке, незручне приміщення. А поряд з церквою збудували дім для отця Олександра, будівництво було закінчене в 1890 році. З якихось причин йому будинок не сподобався. Він зажадав, щоб збудували новий і кращий. А цей будинок, за рішенням земства, був переданий для церковно-приходської школи. Там облаштували 2 класні кімнати (після Великої Вітчизняної війни в цій будівлі був розміщений дитячий садок).

А отцю розпочали будувати, силами громади і за їх рахунок, новий дім, набагато кращий та більший за розміром. На той час це були перші великі новобудови в щойно заснованому селі Василівка. В 1897 році в селі працював магазин, збудований за кошти селян, торгував там Корченко А.Р. Першим вчителем у селі був Дронник Григорій Савустянович, а церковної віри дітей навчав сам отець Олександр. До школи ходили лише діти багатих селян. Бідняки не мали змоги і коштів оплатити навчання дітям.

За наказом Земської управи, яка тоді була вищим органом влади, в 1914 році в селі була збудована нова добротна школа на 2 класи (Приміщення функціонувало за призначенням до 70-тих років. Потім там розташувався дитячий садок і початкові класи школи, а пізніше магазин). Поруч збудували будинок для вчителів (з 1929 по 1963 рік в цьому приміщенні працювала семирічна школа, пізніше поштове відділення. Зараз тут розташований фельдшерський пункт).

В період Громадянської війни (1917-1920 роки) у селі Василівка тимчасово перебували австрійці, білополяки, кадети, махновці, солдати армій Денікіна і Врангеля. Найдовше «панували» в селі бандити-махновці, під керівництвом Батька Махна (Махно Нестор Іванович). Районом діяльності банди були території сіл Г аврилівки, Іванівки, Всесвятки, Кирпичівки, Василівки та ін.

У Василівці бандити стратили багатьох жителів села: чотирьох чоловіків за відмову вступити до їхньої банди (Юрченко, Корявець, Маценко, Г орбенко) - розстріляли; ще 5 людей, імена яких невідомі - розстріляли та порубали шашками. Усіх поховали на сільському кладовищі в одній братській могилі. Жорстоко катували Янченка К.І., а трьох молодих хлопців (Меркотун, Маценко, Лепеха) безжально порубали шашками за те, що вони перешкоджали грабувати свої оселі.

Бувала в селі і банда Григорія, яка проходила з заходу на схід через територію села.

Остаточно Василівку було визволено від різних контрреволюційних елементів у 1920 році армією Будьонного. З приходом червоноармійців у село була встановлена Радянська влада. Розпочалась боротьба з місцевими куркулями, яких на той час в селі було багато. В них забирали землю і розділяли між селянами порівну, а майно продавали.

Гузь Сергій Якович приймав активну участь у встановленні влади Рад в селі - був учасником повстання на броненосці «Потьомкін» в 1905 році. Помер в 1924 році і похований на сільському кладовищі села Василівка (рішенням Дніпропетровського обласного виконкому в 1978 році місце поховання було включено до Державного реєстру пам’яток історії).

В січні 1927 року згідно постанови Президії Дніпропетровського окружного комітету партії була затверджена кандидатська група за клопотанням Межівського РКП 01.12.1926 року за № 38. До складу групи увійшли 6 чоловік, з них 2 члена ВКП і чотири кандидати. Секретарем групи був Зайченко.

В 1928 році, для полегшення обробітку землі, бідняки в селі організували товариство спільного обробітку «ТСОЗ» або «майнове товариство». Організатором цього товариства був Михайлюк Степан Акафійович. Першими членами товариства були: Янченко К., Бардак С., Шишенко Г., Доман Л., Янченко І. та інші. Всього в товариство вступило 20 дворів. А вже на початок 1929 року в «майнове товариство» було залучено майже усіх жителів і розпочалась організація колгоспу. В 1928 році був недорід, тому Межівська районна парторганізація прийняла рішення видати додаткову допомогу (80 пудів борошна) жителям села Василівка.

В 1929-1930 роках почалась програма ліквідації малограмотності на селі, організували хату-читальню. Книги приносили з дому (які в кого були) і обмінювались ними.

Весною 1929 року люди здали в колгосп коней, волів та різний інвентар (сівалки, ярма, плуги). Організаторами колгоспу стали: Михайлюк С.А.,

Юрченко Д., Юрченко Лікандр, Воротній В., Щусь та інші. Колгосп назвали - «Авангард». Головою колгоспу був обраний Михайлюк Степан Акафійович - член комуністичної партії. Членами правління стали: Горбенко Дмитро, Воротній Василь, Янченко Кузьма, Щусь Григорій. Вони також були і бригадирами.

В 1929 році за рішенням Межівського РКП партійна група була реорганізована в партійний осередок. До нього входили активісти села - Михайлюк С.А., Тур Федір Миронович, Юрченко Данило Ілліч, Бадак Лука Захарович. Очолив осередок комуніст з великим стажем - Михайлюк Степан (з 1913 року був членом більшовицької партії).

Пізніше була створена комсомольська організація, до якої увійшли сім чоловік. Перші комсомольці - Тур Аврам, Меркотун Олександр, Хоменко Сергій, Рудь Петро, Сергієнко Трохим, Малишко Павло. Очолював комсомольську організацію Меркотун Олесь.

Вже на початку 1931 року в колгосп придбали трактор «Фордзон». Трактористом був Юрченко Лікандр. Для жителів села трактор, на той час, був дивиною і, коли він проїздив по вулиці, то усі мешканці виходили і розглядали його з дуже великою цікавістю.

Поступово життя ставало спокійніше та заможніше. Та не знав народ України, що його чекає в наступні два роки.

В 1932-1933 роках село пережило одну з найстрашніших чорних сторінок буття - Г олодомор. Це історичне явище не оминуло і Василівку.

Люди по різному ставляться до того, що в той час відбувалось. Одні не хочуть навіть згадувати про ті чорні дні, а інші вважають, що наступні покоління повинні знати історію рідного краю.

Межівська земля заплатила за виконання плану хлібозаготівлі життями близько 1500 своїх людей. У Василівці в ті роки померло близько 50 чоловік, найбільше з трьох поселень теперішньої Демуринської селищної ради. Саме тому за рішенням депутатів селищної ради до 75-ї річниці Голодомору відкрито пам’ятний знак (залізний хрест з меморіальною дошкою), щоб вшанувати жертв голодомору і політичних репресій.

В родині Горбенко - Герасима Павловича і Харитини Іванівни - було багато дітей, тому сім’я дуже бідувала. Активісти забрали усе збіжжя з хати, не залишили зовсім нічого. Батьки намагалися останніми крихтами нагодувати дітей, підтримати їх. А самі харчувались як прийдеться. Весною стало зовсім сутужно, пухли від голоду. В той час (весна 1933 року) померли: батько, мати і найменший син Анатолій. Старші діти вирили в кінці городу яму і поховали рідних як змогли. Пізніше встановили на місці захоронення кам’яний хрест.

Померлі від голоду в той час були майже в кожній родині. Виживали хто як міг, найкраще становище було в тих сім’ях, де була корівка.

В травні 1933 року організували «МТС». Вона спочатку знаходилась в селі Володимирівка. А невдовзі в селі Демурино збудували нові приміщення «МТС», одержали 20 тракторів «ХТЗ», 4 молотарки МО-900. Згодом кількість тракторів збільшилась. «МТС» обслуговувала 23 колгоспи з загальною площею земель 30 700 гектарів.

Партійна і комсомольська організації з кожним роком все зростали. Комуністи і комсомольці села завжди були ініціаторами усіх колгоспних справ. Господарство міцнішало, збільшувалась чисельність техніки і поголів’я тварин.

В 1936 році в селі Демурино був заснований пункт заготівлі зерна для кращого збереження народного добра, туди звозили свої запаси сусідні колгоспи.

В цьому ж році йшла запекла боротьба з церковнослужителями та релігією. На центральній площі села Василівка стояла красива дерев’яна церква, але активісти села, які не вірили в Бога, вирішили її розібрати на паливо. А кам’яні блоки з фундаменту взяли для будівництва нового клубу. В вересні 1937 року відбулось урочисте відкриття нового сільського клубу, який працює і донині.

22 червня 1941 року почалася війна. 10 жовтня 1941 року село було окуповане італійцями, які грабували мирне населення. Через деякий час в село прийшли німці, вони встановили жорстокий порядок. По вулиці більше 2 чоловік ходити не можна було. Молоді заборонили збиратись гуляти вечором. Якщо проходили по вулиці, то голосно говорити заборонялось. Не можна було ходити після 20 години вечора. В медичній амбулаторії (колишнє помешкання отця Олександра) поселився німець-комендант. Приміщення школи перетворили в конюшню.

Старостами сільської управи під час окупації були Вузький Левко, Присяжний Максим, Янченко Кузьма. Поліцаями - Божко Максим, Сергієнко Іван, Добреля Данило Миронович, Хоменко Дмитро, Некраш П., Касяненко Костя. Старшим поліцаєм над ними був Лях Дмитро. Дехто з них (особливо Лях Дмитро) багато били жителів села. Разом з німцями вони забирали у селян корів, свиней, хліб, курей, мед, одяг та інші продукти й речі для відправки до Німеччини. За найменшу провину били самі або тягли до управи. А були випадки, що відправляли в районний відділок поліції. Одного разу, за відмову їхати з підводами в Межову, щоб привезти зброю для окупантів (по напрямку Добропілля), були жорстоко побиті Юрченко Кирило, Шамрило Терешко, Рудь П.

В 1942 році почали вивозити молодь на примусові роботи. З села Василівка вивезли 126 чоловік і відправили до Німеччини. Це: Г орбань А., Шамрило Марія, Добреля Г., Воротня Н., Горбенко Марія, Коцькало Олена, Губрій П., Кушнір В. та інші. Г оре було тій родині, в якій діти ховались від відправки до Німеччини. Поліцаї перевертали все в будинку, били матерів різками та нагайками, заставляли під страхом розстрілу видавати схованки дітей. Жителі села жили в постійній напрузі, кожну хвилину чекаючи лиха.

І як раділи люди, коли знаходили в полі листівки з новинами від Радянського Інформбюро. Вони передавались з рук в руки, а де неможливо було зберегти листівку, то просто переказували її зміст. Це надавало людям сил і терпіння, розгоралась іскра надії на те, що повернуться наші війська, виженуть і розгромлять ненависного ворога.

На початку1943 року у селі Василівка організували партизанський загін, на чолі був член КПРС - Меркотун Олесь. До загону входили Єрофеєнко П.Т., Головань С.І., Єрофеєнко Г. та інші небайдужі люди. Вони по можливості вели серед жителів села агітаційну та інформаційну роботу. Але їм так і не вдалось зв’язатись з партизанами інших сіл та й місцевість була надто відкритою. Організація була розформована, не протримавшись і 6 місяців.

На той час уже почалось визволення нашого району від загарбників. 8 вересня 1943 року поліцаї на чолі з комендантом уже втекли з села. Над селом постійно пролітали бомбардувальники. Люди тікали з села в поля, або ховались в погребах. Усі з нетерпінням чекали приходу Радянської Армії. На ранок 10 вересня 1943 року почувся гуркіт радянських танків. Люди почали виходити з підвалів і хат, щоб подивитись на своїх визволителів. На танках сиділи бійці Радянської Армії.

Вже на третій день після визволення села було повністю відновлено рух поїздів на залізниці.

В цегельному заводі села Демурине 8 місяців випікали хліб, сушили сухарі для Радянської Армії. Після визволення села від загарбників, потрібно було відновлювати господарство. Відступаючи, німці забрали майже всю громадську худобу, збитків колгоспу було нанесено на суму 700 тисяч карбованців (на старі гроші). В багатьох жителів села забрали корів, свиней та домашню птицю. В селі були велика розруха та злидні. На той час залишилось всього 25 плугів, 4 пари волів, 3 коней та декілька корів, не було жодної свині. Тяжко працювали жінки, старі люди та підлітки. В інших селах і під час окупації люди спільно обробляли землю, а в селі Василівка - земля, худоба та інвентар, за пропозицією куркулів, що повернулись в село (Губрій, Андросенко), було розділено на десятидворки.

В жовтні 1943 року відновила роботу Василівська сільська Рада та виконком депутатів трудящих, який був підвладний Межівській районній раді депутатів трудящих.

Відбудували колгосп «Авангард», головою якого обрали Рудя Петра Сергійовича. Бригадирами стали: Чала Олена, Ярофеєнко Олена, Ананченко Ніна, Тур М., Забудько Анастасія, Хоменко Євдокія. Членами правління стали: Горбань М., Яровий С.Д., Бардак С.Я. Присяжний Андрій був обраний заступником голови колгоспу. Завідуючою ферми була Євтушенко М. Вона, разом з бригадирами, увійшла до членів правління. Умови праці були дуже важкими, землю обробляти не встигали. Та люди не нарікали, забували про відпочинок та їжу. Травень 1945 року став для людей воістину народним святом. В село не повернулись з війни 120 чоловік. А ті, що повертались, були зранені, але щасливі. На гімнастерках у кожного сяяли ордени та медалі.

Багато земляків, що воювали, були нагороджені бойовими орденами:

Меркотун Максим Семенович був нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Жовтневої Революції», «Великої Вітчизняної війни» 1 і 2-го ступенів, медалями «За Мужність», «Імені Жукова»; Бардаков Федір Минович був нагороджений орденом «Великої Вітчизняної війни», медалями «За Мужність», «Захисник Вітчизни», «За звільнення Варшави»; Єрофеєнко Петро Тихонович був нагороджений орденами «Червоної Зірки», «Слави» 3-го ступеня, медаллю «За звільнення Варшави»; Ковтун Федосій Єлисейович був нагороджений орденом «Слави» 3-го ступеня та медаллю «За Перемогу над Німеччиною»; Алексєєв Павло Мусійович був нагороджений орденами «Захисника Вітчизни» та «Богдана Хмельницького», медаллю «За Перемогу над Німеччиною»; Тур Іван Федорович був нагороджений 2-ма орденами «Червоної Зірки» та медалями «За Відвагу», «За оборону Москви», «За Перемогу над Німеччиною»; Юрченко Никифор Михайлович був нагороджений орденом «Слави» 3-го ступеня та медалями «За Перемогу над Німеччиною», «За звільнення Праги», «За бойові заслуги».

Під час боїв 1941-1943 років на території села і його околицях загинуло 11 солдатів та офіцерів Радянської Армії: старший лейтенант Галушко А.Д., молодший лейтенант Чабунін І.С., молодший сержант Головко І.Г., гвардії рядовий Сиротюк П.В., гвардії рядовий Родигін М.М., гвардії рядовий Підлубний А.Н. Імена п’яти воїнів, які поховані в братській могилі, не встановлено.

Післявоєнна розруха лягла на плечі тендітних жінок та чоловіків, що повернулися з війни. Минуло два роки і життя в селі почало змінюватися на краще. Зрозуміло, що 2 роки дуже короткий термін для повного відновлення господарства колгоспу, а засуха 1947 року призвела до жахливих наслідків, нового голоду.

В селі було сутужно та людяності ніхто не втрачав. Через неврожай селяни були дуже обмежені в продуктах харчування. Та, незважаючи на це, в селі було організовано патронат для дітей-сиріт, яких привозили невідомо звідки. Їх було небагато, всього 10 чоловік. Годували тих дітей за рахунок колгоспу. Жителька нашого села Щусь Надія Кирилівна з великими труднощами пригадала прізвища тільки двох хлопців: Шегера Андрій та Матюхін. Невідомо, як склалася доля тих дітей-сиріт.

В 1947 році при клубові була відкрита бібліотека. Організатором її став Андросенко Олексій. Спочатку 30 книг придбав колгосп, а потім, щоб швидше поповнити книжковий фонд бібліотеки, кожен читач, який брав книги, приносив свою книгу в подарунок. А через деякий час колгосп придбав ще книги. Це була не перша бібліотека в нашому селі, ще в 1898 році в хаті Мироненка Євдокима молодь організували хату-читальню, або «Хаче». Ніхто серйозно не займався нею, тому невдовзі «Хаче» припинила своє існування. Через деякий час сільські будівельники звели нове приміщення читальні, в якому став працювати бібліотекарем Некраш.

До кінця 1947 року в селі було повністю відновлене електропостачання. В кожний будинок провели освітлення (в 1941 році був привезений увесь матеріал для проведення робіт, але війна перешкодила здійснити плани по електрифікації села). Жителі мали змогу подивитися в клубі кінофільми, концерти аматорів.

До 1954 року в селі Василівка була розташована Василівська сільська рада депутатів трудящих (розпочала роботу відразу, як встановили в селі Радянську владу у 1920 році). В 1954 році рішенням Облвиконкому №1287 від 20 серпня 1954 року Василівську сільську раду об'єднали з Володимирівською сільською радою і утворили одну раду, в селі Володимирівка .

А вже через два роки рішенням Облвиконкому за № 1237 від 30.12.1956 року Володимирівська сільська рада перейменована в Демуринську селищну раду. Саме тому в наступному році рішенням Дніпропетровського облвиконкому від 16 серпня 1957 року село Демурине було об’єднане з селом Стасове. Центром стало Демурине, яке тим же рішенням було віднесене до селищ міського типу.

В наступні роки набагато зміцніла матеріально-технічна база колгоспу. Особливо зросли досягнення колгоспу «Авангард».

Люди і досі згадують колишнього голову колгоспу Воротнього Віктора Федоровича. Під час його головування зросли показники розвитку всіх галузей господарства. Була зміцнена кормова база тваринництва, удосконалено планування, вирішено кадрове питання.

На той час в селі була своя свиноферма, корівники, птахоферма, де вирощували качок і курей. Було багато коней та кролів.

В селі була своя майстерня по обробці дерева (плотня). Також працювали родильне відділення та лікарня.

З метою кращого використання посівних площ і техніки було прийняте рішення про укрупнення колгоспів. В 1956 році до колгоспу «Зоря» села Володимирівка приєднали колгосп «Перемога» с. Демурине і колгосп «Авангард» с. Василівка. Так утворився один великий колгосп, який назвали «ПРАВДА». Після об’єднання колгосп мав 34 трактори, 19 автомашин, багато іншої техніки, понад 3000 тисячі голів великої рогатої худоби, з них 1165 голів дійних корів, 950 свиней, 2900 штук птиці, понад 1000 голів овець.

Протягом десяти років колгосп досяг небувалого зростання сільськогосподарської продукції. Значно зросла вартість трудодня колгоспників. Велику увагу було приділено в наступні роки будівництву приміщень для тваринництва. Тільки за п’ять років було збудовано 22 приміщення.

60-ті роки у селі Василівка було збудовано багато нових сільськогосподарських приміщень: добротні корівники, свинарники, тік і зерносховище, нова кузня та гаражні приміщення для тракторів. В селі Василівка на той час було 7 тракторів, 7 комбайнів, в достатній кількості сівалок та багато іншого інвентарю.

Після злиття трьох колгоспів, село Василівка стало бригадою № 1, в якій працювали майже всі дорослі жителі. Лише залізничники їздили на роботу в місто Красноармійськ.

В 1963 році, згідно перепису населення, в селі Василівка проживало 684 особи дорослого населення, було багато дітей. У Василівській неповній семирічній школі навчались в дві зміни, діти ходили з ближніх сіл. Потім учнів було переведено до Володимирівської середньої школи, при якій в 1962 році збудовано за кошти колгоспу «Правда» гуртожиток для школярів з інших сіл. Семирічну школу закрили, залишивши тільки початкову. В цьому ж приміщенні розташували дитячий садок.

За час існування Василівської школи її випускники ставали вчителями, льотчиками, агрономами, зоотехніками, партійними працівниками, кадровими

військовими, медичними працівниками. Наприклад, педагогами в ті часи стали: Лях Т.Н., Мельник О.П., Мельник І.П., Янченко Г.І., Добреля Г.М., Янченко К.К., Г риценко М.Ф., Тур І.Ф. та багато інших. Тур Іван Федорович після війни довгий час працював директором Василівської школи. Льотчиками стали: Яровий І., Корявець М., Губрій І. та інші. Василівці були кадровими військовими і дослужились до звання полковника: Горбенко, Добреля, Скоромний,

Присяжний.

В 1960-х роках в селі були створені ланки: рільнича - до якої входили усі механізатори, ланка кукурудзоводів займалась тільки вирощуванням та прополкою кукурудзи, городня ланка займалась буряками та огородиною, тваринники опікувались усіма фермами.

За успіхи в праці наші односельчани неодноразово отримували грамоти і нагороди. Їх портрети були розміщені на «Дошці Пошани» колгоспу і навіть району. Це: Дудник Марія Демидівна - ланкова-кукурудзовод, яка з своєю ланкою з року в рік вирощувала хороші врожаї. Неодноразово преміювали Явдокименко Надію Логвинівну, Шамрило Марію Панасівну, Мироненко Семена Кіндратовича, Хоменко Валентину Василівну, Бадак Раїсу Никифорівну, Хоменко Анатолія Калениковича, Хайло Петра Костянтиновича, Тур Анатолія Миколайовича, Головань Федоску та багато інших передовиків.

Невпинно зростали прибутки колгоспу і разом з ним добробут його трударів. В 1974 році доярка МТФ № 1 Сергієнко Зіна Кирилівна надоїла в середньому на фуражну корову 3243 літри молока і зайняла перше місце по колгоспу. В тому році МТФ № 1 села Василівка була на першому місці по колгоспу «Правда». Усі доярки надоїли по три тисячі літрів молока на фуражну корову. За такі визначні здобутки вони отримали нагороди. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 лютого 1975 року Орденом «Знак Почета» нагороджені Сергієнко Зінаїда Кирилівна та Дубина Іван Кирилович. Медалями нагороджено Хоменко Валентину Василівну, Бадак Раїсу Никифорівну, Оберемок Ліду Максимівну та завідуючого МТФ № 1 Скоромного Миколу Дмитровича.

В 1980 році молоді працівники колгоспу за сумлінну працю були нагороджені туристичними путівками до Болгарії: Тур Віталій Анатолійович - тракторист, Дудник Антоніна Анатоліївна, Тур Галина Іванівна - доярки. Молодий комсомолець, тракторист бригади № 1 села Василівка Сергієнко Микола Анатолійович отримав путівку для поїздки на Олімпійські ігри в м. Москву. Молода комсомолка Тур Галина Іванівна була делегатом від Межівського району на 25-му з’їзді ВЛКСМ України, який проходив в місті Києві.

В 1986 році всю Україну сколихнула звістка про аварію на Чорнобильській атомній електростанції. Люди з острахом чекали новин про розвиток подій в ліквідації наслідків того лиха. Одним з учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС був наш односельчанин Дудник Олександр Миколайович. Чоловік, не думаючи про наслідки для свого здоров’я, відгукнувся на заклик про допомогу потерпілим від аварії на ЧАЕС.

Усі мешканці з гордістю згадують імена Єрофеєнка Сергія Миколайовича, Лепехи Віктора Івановича та Бадака Олександра Петровича. Ці хлопці мужньо виконували свій інтернаціональний обов’язок під час служби в Афганістані. Усі троє повернулись в рідні домівки живими, з нагородами. Жителі села бережуть в пам’яті їх імена, які занесені на дошку пошани в краєзнавчій кімнаті, що діє при сільському клубі. Дубина Олександр Віталійович, проходив військову службу в Анголі, в далекій Африці.

На сьогодні в селі проживає 19 дітей віком до 18 років. Найстарішою жителькою є Добреля Марія Нестерівна, яка 2 березня 2009 року відсвяткувала свій сотий день народження.

Діти в селі талановиті. Артем Бондаренко малює і співає, захоплюється вишивкою та в’язанням, захоплюється кулінарією. Сагайдак Вікторія дуже добре танцює та складає вірші. Артур Фісак зараз навчається в Донецькому суворовському військовому училищі. Ці слова, сповнені любові до рідного краю, написав Артур Фісак у вірші «Моя рідна Василівка»:

Ще багата козацькою силою,

І красою жіночою - теж.

Ніби колос дорідний, Василівко,

У краю Межівськім ти живеш.

Невичерпна козацькою силою У пожнивних дорідних снопах Бережи свою долю, Василівко,

У солоних од вітру степах.

Дніпропетровський архів Катерининської залізниці

з 1892 по 1900роки. «ДОДА» - Літопис революції ( до 1923 року № 2). ДН - № 1 Дніпропетровський обласний архів № 1926 (опис населених пунктів Катеринославської губернії на

01.01.1925 р.)

Дніпропетровський партійний архів - фонд № 7, опис № 71.

Поточний архів Демуринської селищної Ради Свідчення жителів села Василівка . Опис історії села вчителькою Василівської неповної середньої школи - Рудь Іриною Григорівною (справа № 2). Опис історії села бібліотекарем Василівського сільського

клубу - Доман А.Н. (справа № 3) Світлини, надані з особистих архівів.

Історія села Веселе

На захід від районного центру, на відстані 8 км від селища Межова, розкинулось мальовниче село під назвою Веселе. Село Веселе засноване на землях Запоріжжя - історико-етнографічної землі України та лежить в межах природно-етнографічної зони - степу. Істрія села сягає кінця XIX століття. Каталізатором до розселення селян стало будівництво залізниці. 18 травня 1884 року урочисто відкрито Катерининську залізницю, що зв'язала Донбас і Кривий Ріг. Як переповідають старожили, вихідці з села Іванівка почали переселятися в місця, вільні для землеробства та скотарства, якнайближче до залізниці. Селяни розорювали землі, випасали отари овець і з овечого гною робили кирпич для будівництва житла. Це і поклало початок назві села - Кирпичівка. Офіційною датою заснування вважається 1888 рік. Село Кирпичівка входило до Іванівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії.

У 1895 році, на пожертвування прихожан, під керівництвом Сави Данільченка була збудована Вознесенська церква, дерев'яна і без єдиного гвіздка. Після побудови церкви, багато жителів Іванівки та Новопавлівки переселилися у Кирпичівку. Було відкрито шинок. Під керівництвом діда Маловічка селяни викопали ставок, в якому напували худобу та розводили рибу. Село швидко зростало. В 1895 році було хрещено 138 осіб і повінчано 34. З 1907 року священиком Вознесенської церкви стає Олексій Володимирович Жеромський.

У хаті, що належала церкві, в 1900 році було відкрито церковно- приходську школу. Першим вчителем працював Гордієнко Григорій Г ригорович. В 1903 році в першому класі навчалося 18, в другому - 9, в третьому - 7 учнів. Діти засвоювали арифметику, граматику, а місцевий диякон навчав закону Божого і церковного співу.

Перед Першою світовою війною губернатор Катеринославщини проїжджав селом і потрапив на весілля. Чи то його добре пригощали, чи то йому сподобалося, але після гостини, від'їжджаючи, він сказав, що віднині село буде називатися Веселе, бо живуть тут люди хоч і бідні, та веселі. А від колишньої Кирпичівки залишилася назва зупинного пункту Донецької залізниці - Кирпичеве.

Майже всі жителі села були землеробами. Виділилися заможні сім'ї - Дідовика, Мараховського, Пухира, які в 1913 році відійшли на нові землі - хутір Гусарка - за три версти на захід від села. Основними сільськогосподарськими культурами були пшениця, ячмінь, овес, з технічних переважала конопля. Розвинуті були ковальське та бондарське ремесла. Столяр Кукало М. був відомий на всю губернію своїми виробами: складними формами деталей для ливарних цехів Донбасу. В селі було збудовано два вітряки - на західній (біля залізниці) та північній околицях.

Сім'ї були багатодітні, через відсутність санітарії та низький рівень життя частим явищем були різні хвороби та смертність.

1914 рік. Перша світова війна. Були мобілізовані майже всі працездатні чоловіки і відправлені на фронт. Проведена конфіскація коней, биків. За період війни багато сімей збідніли і втратили своїх годувальників.

Після революції 1917 року, становлення радянської влади на селі проходило в складних умовах класової боротьби. Створено перший ревком, до складу якого входили Дудник Гаврило, Шея Федір, Півторацький Яків. Під керівництвом ревкому вся земля була перерозподілена. Це покращило стан сімей, що були малоземельними, але частина сімей і після цього не могла обробити свої наділи через відсутність тягла та реманенту. Такі селяни змушені були здавати землі в оренду.

В березні 1918 року Веселе окупували австро-німці, які реставрували старі порядки та запровадили репресії.

Радянську владу було відновлено в лютому 1919 року. Відновлено роботу ревкому на чолі з Зайцем Мефодієм Михайловичем. Секретарем обраний Завгородній Іван Венедиктович. Створено комітет бідноти в складі Данільченка Мусія, Півторацького Якова, Даниленка Івана та Дудника Г аврила.

Знову змінюється влада. В червні 1919 року село Веселе зайняли денікінці, однак в січні 1920 року остаточно повертається радянська влада. Відновлює роботу ревком на чолі з Зайцем М.М. і комітет незаможних селян.

З метою навчання дітей, у 1925 році починає працювати чотирирічна школа і відкрито хату-читальню для ліквідації неграмотності дорослого населення. Молодь села організовує комсомольський осередок, який у 1927 році виріс в самостійну комсомольську організацію.

Нелегка праця селян змусила їх об’єднати зусилля для обробітку землі. В результаті довгих суперечок, в 1928 році було створене товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) під назвою «Жовтневе». Головним організатором був Кукало Демид Гордійович, активними помічниками: Рудь Іван Сергійович, Степаненко Семен Гнатович, Манжура Тихін Михайлович, Кужільний Володимир Кіндратович, Калько Радивон Венедиктович. Спілка мала свою молотарку, керосиновий двигун, трактор «Фордзон», куплений Г елихом. Місцеві умільці Кукало Д. та Гуртовий П. з'єднали дві віялки, поставили решета та грохоти з допомогою ремінної передачі. Привід від локомотива, за відсутності пального, працював на соломі. З-під «Агрегата», як його назвали, йшло чисте, відвіяне зерно. Очистивши свій урожай, ТСОЗівці допомагали іншим односельцям та селянам сусідніх сіл -Преображенки та Всесвятки.

В 1929 році на базі ТСОЗ «Жовтневе» створили перший колгосп, який назвали «Артіль «Жовтнева». На кінець 1932 року колективізацію було завершено. Селян, які не бажали вступати в колгосп і хотіли господарювати самостійно, розкуркулювали. Жертвами розкуркулення стали сім'ї Москаленка, Угнівенка, Межового з хутора Г усарське. Воли були примусово виселені за Урал, до Сибіру та Архангельської області.

Трагічною сторінкою років колективізації став голод 1932-1933 років, який не оминув село Веселе. Як розповідають старожили Сахно Марія Іванівна, Деркач Марія Никандрівна, це були страшні часи: їли лободу, дубці з кукурудзи, калачики. Люди, в пошуках порятунку від голодної смерті, покидали село, деякі чоловіки пішли працювати на залізницю.

В 1933 році на базі «Артілі «Жовтнева» утворилися господарства: «ХТЗ» у селі Веселому, «Червоний колос» у селі Дубово та «15-річчя РСЧА» в Олександрівці. Г оловою «ХТЗ» був Василенко Самійло Іларіонович, бухгалтером Петренко Василь Іванович, а після нього - Касян Кузьма Трохимович. В такому складі правління працювало до початку Великої Вітчизняної війни.

Економічне зміцнення колгоспу і піднесення добробуту колгоспників помітне з 1934 року. З 1934 по 1941 рік натуральна плата на трудодень становила від 2,5 до 3,5 кг. Машинний парк колгоспу в 1935 році налічував чотири трактори ХТЗ та плуги. Бригадиром був Романенко Юхим Антонович, а трактористами працювали Демиденко Артем Денисович, Рудь Семен Іванович, Малега Прокіп Панасович, Ягло Микола Корнійович. В 1937 році колгосп одержав гусеничний трактор ЧТЗ, який закріпили за Туром Миколою Антоновичем і Завгороднім Олексієм Трохимовичем.

Разом із зростанням економіки, зростає і культурний рівень селян. В 1930 році розпочато завезення каменю з села Руновка для будівництва школи. Перші школярі переступили поріг нової школи у 1933 році. Вже перед початком війни у Веселівській семирічній школі навчалося до 500 учнів. В селі були клуб, бібліотека, медпункт. Люди мали велосипеди, радіоприймачі та патефони.

Мирне життя веселян обірвалося 22 червня 1941 року. Розпочалася Велика Вітчизняна війна.

Понад три роки лютувала війна на території України. Тоді, у вересні 1941го, 397 комсомольців-добровольців з усього району стояли у залі районного будинку культури і давали клятву на вірність Вітчизні. Серед них - веселівські хлопці: Сахно Василь Павлович, Кий Володимир Якович, Заєць Василь Федорович, Кукало Г ригорій Федорович, Орищенко Іван Филимонович, Зеркаль Олексій Юхимович, Олексіїв Микола Олексійович, Кужільний Олексій Михайлович, Свириденко Олексій.

14 жовтня 1941 року вся територія Веселівської сільської ради була окупована німецько-фашистськими загарбниками. Напередодні окупації з колгоспу були евакуйовані чотири трактори, два комбайни, дві автомашини, сто вісімдесят корів, сто двадцять коней, сто тридцять свиней. Для жителів настали тяжкі часи. Все, що лишилось в селі з худоби, було відправлено до Німеччини. Окупанти створили свій колгосп під назвою «Общхоз», головою якого призначили Москаленка Івана. Старостою в селі був Угнівенко. Взято було на облік все: корів, коней, вулики, курей, кіз. Не лінувалися лічити навіть голубів.

9 вересня 1943 року почалося визволення Межівського району від окупантів. Населені пункти Веселівської сільської ради звільняли 61 піхотний полк та 773 артполк 317 стрілецької дивізії, групи 34 та 35 танкових бригад.

Особливо відзначилася рота лейтенанта Капустіна Олександра Г еоргійовича, який загинув у 23 роки. Його іменем названо центральну площу села та вулицю.

При звільненні села загинуло 44 бійці Червоної Армії, 218 жителів села не повернулися з фронтів до рідної домівки. До десятиріччя Перемоги, з ініціативи громади, в центрі села було встановлено пам'ятник героям-визволителям, а в 1989 році на його місці змонтовано залізобетонну скульптуру «Мати з дитям».

Тяжкі були роки відбудови. В колгоспі не вистачало техніки, тільки в 1945 році з'явилися один трактор НТ і два трактори американського виробництва «В- 9». Працювали на них Калько Андрій Павлович, Яременко Феня Кузьмівна і

Славіковська Марина. Після голоду 1946-1947 років урожайним був 1949-й. Колгоспники виявляли трудовий героїзм, збираючи високий врожай. Комбайнери Петренко Іван Васильович, Кулібаба Вакум Іванович були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора, а тракторист Калько Федір Григорович - медаллю «За трудову доблесть».

Після війни відновила свою роботу Веселівська школа, яка в період з 1947 по 1977 рік була семирічною. Директором школи став Івов Г ригорій Г ригорович, завучем - Жадан М.І., вчителями: Оголь Яків Григорович і Оголь Віра

Петрівна. Кількість учнів становила 700 чоловік. Школу відвідували діти з п'яти сіл: Веселе, Дубово, Олександрівка, Антонівка та Богданівка. Школа працювала в чотирьох приміщеннях. Класні кімнати освітлювалися гасовими лампами і опалювались соломою. Радості вчителів та дітлахів не було меж, коли в 1952 році від колгоспної електроустановки було подано струм до школи. Засвітилися класи, заговорило радіо. В 1953-1954 навчальному році педагогічний колектив Веселівської школи налічував 13 педагогів.

На початку 50-х років, в результаті укрупнення, місцеве господарство було перейменоване в колгосп «Побєда». Найкращими спорудами в той час у селі були клуб і дитячий садок. Не було доріг з твердим покриттям, не вистачало техніки. В лютому 1964 року загальні збори колгоспників, за поданням Межівського РК, обрали головою колгоспу Мележика Івана Івановича.

Методом «народної толоки» були збудовані ферми, нове приміщення правління колгоспу, тік та гаражі. Будівельний ліс було заготовлено в Прибалтиці, в Лієпаї, під керівництвом інженера-будівельника Костирі Василя Івановича. Шефи господарства, Дніпропетровський верстатобудівельний завод, виділив колгоспу універсальні деревообробні станки. У колгоспі створили свій деревообробний цех, в якому працював чудовий майстер - Шамрило Степан Мартинович.

За високі показники у виробництві сільгосппродукції, колгосп «Побєда» був нагороджений орденом Червоного Прапора, а керівництво - орденами Трудового Червоного Прапора.

В 1978 році педагогічний колектив Веселівської школи (директор Черепаха Г.А.) вийшов з пропозицією про добудову школи. В 1981 році колгосп «Побєда» здав об'єкт - добудову на три класні кімнати і їдальню. Наступного року школа була реорганізована в середню. Колгоспники збудували ще одне приміщення на 5 класних кімнат. В такому вигляді Веселівська середня школа функціонує і сьогодні, працюючи над утвердженням статусу «Школа-родина». В школі навчається 92 учні, педагогічний колектив закладу налічує 17 вчителів з вищою освітою.

Раніше багато молоді залишалося працювати в своєму рідному селі. Виникла нагальна потреба в новому житлі. Голова колгоспу Мележик Іван Іванович виступив ініціатором забудови нової вулиці. Будинки зводили будівельники з різних куточків України. Керував будівництвом інженер Костиря В.І. Першими отримали ключі від новобудов сім'ї архітектора-будівельника Путія Сергія Григоровича і комбайнера Кубрака Іллі Васильовича. Вулиця, названа на честь першого космонавта Ю. Гагаріна, по праву вважалася в Веселому молодіжною.

В перші роки незалежності місцевий колгосп «Побєда» був реорганізований. Базовими господарствами на сьогодні є ТОВ «Перемога» (виконавчий директор Нечай Віктор Семенович) та СФГ «Лад», яке очолює Мележик Олексій Іванович, син колишнього голови колгоспу «Побєда» Івана Івановича Мележика.

До складу Веселівської сільської ради входять село Веселе, село Веселе-2, село Олександрівка та хутір Попутний. Село Веселе є центральною садибою сільської ради.

Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників у вересні 1943 року головою сільської ради працював Танчик Василь Власович. На цій посаді також працювали: Шейко Григорій Ізотович, Стародуб Лука Семенович, Касян Афанасій Трохимович, Колесник Іван Йосипович, Журавель Григорій Андрійович, Василенко Микола Васильович, Черепаха Григорій Минович, Кукало Володимир Григорович, Петренко Ганна Іванівна, Завгородній Віктор Максимович, Лисенко Валентина Миколаївна, Рибальченко Олександр Григорович, Кужільний Віктор Іванович. У 2010 році на посаду сільського голови було обрано Іванисенко Валентину Павлівну.

В селі працює дитячий садок «Вишенька», будинок культури, бібліотека, фельдшерський пункт, Веселівська СЗШ.

Завдяки проекту ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» та спонсорській допомозі Мележика Олексія Івановича у дитячому садочку було зроблено ремонт, замінено вікна, покрівлю, збудовано веранди.

На території Веселівської сільської ради у хуторі Попутному знаходиться братська могила, найбільше поховання в районі, в якій покоїться прах 434 воїнів.

За рішенням громади було відновлено церкву - Свято-Вознесенський

храм.

Історію творять особистості. Їх постаті помітно виділяються своєю яскравістю, неординарністю, відданістю рідному селу, справі, Батьківщині.

Свого часу в селі Веселе працював шкільним вчителем Євген Степанович Березняк - легендарний земляк-розвідник, славнозвісний «майор Вихор».

Народився Євген Степанович 25 лютого 1914 року в Дніпропетровську. Отримав педагогічну освіту і розпочав трудову діяльність. Євген Степанович працював у Веселівській школі, навчаючи дітлахів історії та німецької мови. Із його спогадів: «...Я полюбив школу, полюбив дітей. Допомогли мені в цьому самі діти, їх мужність і душевна краса. У той голодний рік у школі готували гарячі сніданки - чай, пшоняний суп. Я не пригадую випадку, щоб хтось із моїх учнів перехопив сніданок свого товариша. Багато чого навчили мене тієї зими мої учні та старші колеги-вчителі. Два уроки я засвоїв назавжди: у будь-якій біді, за будь-яких обставин залишатися людиною, і завжди бачити в людині Людину». Учні школи, серед яких Грач Ганна Семенівна (Степаненко), згадують Євгена Степановича як дуже хорошого вчителя, людяного і чуйного.

В роки Великої Вітчизняної війни Євген Степанович став військовим розвідником у тилу німецько-фашистських військ. Очолювана ним бойова розвід група «Голос», при підтримці польських патріотів, врятувала від знищення замінований гітлерівцями у січні 1945 року стародавній Краків - перлину польської культури. За особисту мужність і відвагу, героїзм і самопожертву, виявлені при виконанні особливо важливих завдань під час війни Є.С. Березняку у серпні 2001 року присвоєно звання Г ероя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Легендарний розвідник не забув Веселівської школи, учнів, і в 1974 році відвідав село Веселе. У 2006 році вийшло з друку п'яте видання автобіографічної повісті «Пароль «Dum spiro...». Євген Степанович один з перших примірників подарував Веселівській школі.

Стрілець Віктор Дмитрович - моряк-підводник, народився 20 лютого 1940 року в Веселому. Тут отримав середню освіту. В 1959-1963 роках проходив дійсну військову службу на атомному підводному човні «К-19» електриком електротехнічного дивізіону.

4 липня 1961 року на атомоході сталася аварія атомного реактора. Вона могла привести до жахливих наслідків, недарма моряки-підводники надали «К- 19» прізвисько «Хіросіма». Практично всі, хто вступив у боротьбу з вогнем в дев'ятому відсіку човна чи стояв на вахті в сьомому та восьмому, загинули, отримавши смертельні дози радіації. Вони залишились вірними морському закону - «Сам загинь - товариша виручи». Своїми діями, ціною свого життя, вони врятували корабель та інших членів екіпажу, запобігли катастрофі планетарного масштабу. Всього їх було 28. Про них пізніше склали пісню «Автономка», яку і понині співають всі моряки-підводники.

Віктор Дмитрович, разом з командиром Затєєвим Н.В., замполітом Шиповим А.І., Погорєловим В.Є., шифрувальником Троїцьким та сигнальником Єфремовим, останніми покинули радіоактивний корабель. За проявлені мужність та героїзм він нагороджений іменним годинником командуючого Північним флотом адмірала А.Г. Чабаненка.

В 1963 році Віктор Дмитрович вступив на плодоовочевий факультет Московської сільськогосподарської академії ім. Тімірязєва, яку успішно закінчив в 1968 році. Через п'ять років захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «плодівництво». У 2000 році колишній моряк-підводник захистив докторську дисертацію на тему «Біологічні особливості промислових сортів шипшини і розробка технології її вирощування». Впродовж двадцяти років Віктор Дмитрович працював над введенням в культуру нової плодової культури - шипшини. Має патент на спосіб вегетативного розмноження рослин без застосування туманоутворюючої установки.

На одній з ділянок сучасного ТОВ «Перемога» висаджено саджанці промислових сортів шипшини. Більше десяти років ця плантація дає чудові врожаї. Враховуючи високі цілющі властивості шипшини, учні школи постійно ведуть заготівлю плодів для приготування чаю в шкільній їдальні.

Стрілець Віктор Дмитрович - автор сімнадцяти винаходів, завідує міжфакультетською науково-дослідною лабораторією плодоовочевого факультету Московської сільськогосподарської академії, доктор сільськогосподарських наук, професор кафедри виноградарства.

У 2006 році в московському видавництві «Вся Росія» вийшла з друку книга спогадів ветеранів першого екіпажу атомного підводного човна «К-19» під назвою: «К-19: події, документи, архіви, спогади». Віктор Дмитрович подарував екземпляр книги колективу Веселівської середньої школи.

Вініченко Леонід Іванович, колишній учитель біології Веселівської середньої школи, живе по вулиці Леніна.

Він великий прихильник виноградарства. На чотирьох сотих городу провів іспити на акліматизацію 300 сортів винограду (це за тих умов, що кліматичні умови у нашій місцевості несприятливі для вирощування винограду). Іспити витримали 50 сортів, які не хворіють і дають чудові врожаї. Леонід Іванович співпрацює з чотирма інститутами виноградарства та виноробства: інститут ім. Потапенка в місті Новочеркаську Ростовської області, інститут Таірова в місті Одесі, Кримський інститут «Магарач» та інститут Вієру (Молдова). З цих закладів він отримує нові сорти винограду. Статті Вініченка друкуються в газеті «Дачник» міста Херсон та журналі «Вино і виноград» у Києві. Листується з виноградарями нашої кліматичної зони (Павлоград, Дніпропетровськ, Донецьк). Сорти винограду Леоніда Івановича урожайні і доступні виноградарям- аматорам. Він вирощує і розповсюджує посадковий матеріал. Леонід Іванович Вініченко є постійним учасником районних і обласних виставок досягнень сільського господарства у галузі виноградарства.

Паливода Г анна Олександрівна - майстриня-вишивальниця, яка творить справжні дива. Її вироби радують розмаїттям фарб та сюжетів. Це вишиті ікони, предмети домашнього ужитку: традиційні рушники, скатерки, подушки і, звичайно, одяг. Ганна Олександрівна - постійний учасник фестивалів народної творчості, частий гість учнів Веселівської школи. Вона завжди ділиться секретами свого мистецтва, прагне долучити до нього всіх бажаючих.

Веселяни пишаються своїм неповторним краєм, своєю малою Батьківщиною. Ця земля має потужний сільськогосподарський і культурний потенціал.

Матеріали надали: Даниленко В.Г., вчитель історії Веселівської СЗШ Петренко С.П., директор СКЗК «Веселівська бібліотека»

Історія села Вознесенка

Куди б людина не поїхала, де б не знаходилась, але вона буде завжди повертатись до отчого дому, до рідної землі. Кожна людина з раннього дитинства з молоком матері успадковує почуття любові до своєї «малої батьківщини».

Степ, український степ - де буйно квітує різноманіття всіляких трав, де ніжно майорить косами ковила, де небо шепоче зорями - все це незаймана цілина на заході Межівського району.

На початку 19 сторіччя, з приходом більшовиків до влади, в 1917 році почалося розпаювання цілинних земель. Наділялися земельні наділи селянам для ведення господарства. На межі Межівського і Петропавлівського повіту протяглися незаймані степи. З 1918 року там почали наділяти землі жителям с. Троїцьке Петропавлівського повіту.

В 1918 році в цих степах поселився дід Жук, який жив у землянці, обробляв свій земельний наділ. Від першого поселенця було названо і село - Жуково. В 1919-1920 рр. за 3 км на схід від села Жуково отримали наділи інші селяни з с. Троїцьке. Наділи були далеко від с. Троїцьке і люди почали селитися на своїх землях та будувати землянки. Перший поселенець теперішнього села Вознесенське був дід Овсяннік і поселення назвали Вівсянніків хутір. В хутір Жуково і Вівсяннікове почали з’їжджатися селяни з Троїцького і селитися в них, обробляючи свої наділи.

Почалося упорядкування хутора. З’явилися вулиці, почали будувати церкву, млин. Коли добудували церкву в 1921 році, то її освячення було на свято Вознесіння. Звідти і пішла назва - село Вознесенське.

Село будувалося, народжувалися діти, люди працювали на себе. До колективізації 1930 року в селі налічувалось 250 дворів. Школу будували всім селом. Вона була збудована в 1929 році. Коли відкрили церкву, було призначено служителя, попа Миколу Тарановського.

В 1930 році почалася колективізація. Селянам потрібно було ділитися своїм майном - коровами, кіньми, волами, млином. Тоді ж закрили і церкву. З неї зробили клуб. На той час в селі налічувалося до 1000 жителів. Перший трактор «ХТЗ фордзон» з’явився на селі в 1930 році.

Голодомор 1933 року пройшовся по селу. Люди помирали від голоду, найбільше страждали діти. В період голодомору дітей, які відвідували школу, садки, годували варивом. В цей страшний час від голоду загинуло близько 100 чоловік.

У 1933 році було організовано колгосп «Червона Україна». Головою колгоспу був Чикало Левко Єгорович. Він пропрацював головою до 1941 року.

В 1935 році в селі було два магазини, пізніше з’явилося сільпо, сільська рада. В 1930-1940 роках в школі навчалося більше трьохсот дітей, навчання проводилося в дві зміни. В школі топилося соломою. Навчання проводилося при керосинових лампах. В селі до війни було чотири бригади: зелена (займалася заготівлею кормів для худоби); дорожня (займалася ремонтом гребель, яких в селі було багато); городня (вирощувала городину); будівельна (будувала ферми). Діти працювали з 12-13 років погоничами волів, корів, розносили воду працюючим на полях. Ферми до війни були глиняні, доїли корів вручну. Кожна доярка доїла 10-12 корів.

Село росло, розвивалося. Центром культури був клуб, в якому проходили вистави, концерти. Все робилося від щирого серця, тому було дуже весело.

У 1941 році більше 120 жителів села Вознесенка було направлено на фронт. З них не повернулося 88 чоловік. Період окупації в селі пройшов без страшних тортур і знущань, але на примусові роботи в Німеччину було вивезено сто чоловік. Два з них загинули, інші повернулися на батьківщину.

10 вересня 1943 року село Вознесенка було звільнене від окупантів. Під час звільнення загинуло 10 мирних жителів. Село було спалене на третину.

Почалася відбудова села. З вересня 1943 по 1948 рік головою колгоспу «Нове життя» був Макогон Іван Захарович. Цей період був найтяжчим в історії села, адже чоловіки були на фронті, а потрібно було піднімати сільське господарство. Все це лягло на плечі жінок і дітей. Неврожай 1947 року відізвався голодом у селі. Діти знову пухли від голоду, жінки і чоловіки ходили як тіні. Хто працював у колгоспі, тих годували бовтанкою з макухи і води.

З 1948 по 1957 роки керував колгоспом Свіжинець Іван Степанович. В селі був свій лікар та пологовий будинок, який закрили в 1962 році.

В 1954 році в село приїжджають переселенці із Волинської та Львівської областей - сім’ї Зубиків, Шевчуків, Корнелюків, Галухів, Шачаніних, Ґудзиків.

З 1957 по 1958 рік голова колгоспу - Яловий Іван Федорович. В 1957 році збудували новий клуб (на пагорбі, за теперішнім магазином).

У 1958-1959 роках колгосп очолював Журавель Григорій Андрійович.

З 1959 по 1961 рік колгосп села Вознесенки став бригадою і був приєднаний до колгоспу села Слов’янки «Радянська Україна» (голова Юрченко).

В 60-х роках минулого століття в селі почали будувати нові хати. Будували їх всім селом, допомагали одне одному.

З 1961 по 1967 рік головою колгоспу «Паризька комуна» був Макогон Василь Логвинович.

Коли почали видавати паспорти жителям села, багато людей виїхало з села до Межової, Ясинуватої, Донецька. В школі навчалося 78 учнів.

В 1970 році почалося будівництво дороги на Межову. Дорога була насипна, без твердого покриття. В семидесятих роках в селі було збудовано магазин, дитячий садок, пошту, гаражі, тракторну бригаду, ферму.

В 1977-1987 роках село знову було приєднано до іншого колгоспу - колгоспу імені Леніна (голови колгоспу Угнівенко Павло Михайлович, Гнілов Микола Фетисович), який знаходився в селі Новогригорівка. В цей час почалося будівництво нових будинків для молодих сімей, дороги з твердим покриттям, водогону. Сполучення з районним центром відбувалося тричі на добу. В село почала повертатися молодь.

В 1987-88 роках колгосп знову відокремлюється і повертає собі назву «Паризька комуна» (голова колгоспу Зрожевський).

1988-1995 голова колгоспу Чоботар Олександр Васильович.

1995-1996 голова колгоспу Пізняк Юрій Олексійович. В ці роки почалося оновлення колгоспу, з’явилися нові ідеї щодо розвитку господарства: планується будівництво олійниці, макаронного цеху.

1996-2001 голова колгоспу Чоботар Олександр Васильович.

Матеріали з архіву Межівськоїрайонної бібліотеки

Історія села Володимирівка

На сході Дніпропетровщини, за сорок кілометрів від межі з Донецькою областю, в степовій балці, в кінці 19 століття оселилися вихідці з села Гаврилівка. Земля, що простягалася вузькою смугою від села Гаврилівка і до межі з Петропавлівським районом, належала селянам села Гаврилівки. В основному це були землі гаврилівської бідноти, які здавали її в оренду за недоїмки. З початком будівництва Катериненської залізниці почалося інтенсивне заселення цих земель. У 1893 році, за ініціативою Григорія Огія і Савустяна Гриценка та за постановою зборів жителів села Гаврилівки, було засновано село Володимирівка, назване на честь древньоруського князя Володимира.

В село переселилися мешканці 220 дворів із села Гаврилівка. Під час переселення господарства селян були більш-менш однорідні, в основному середняцькі, але скоро почалося розшарування. Виділились кілька досить заможних господарств. Це були господарства Яценка Ф., Помазана М., Крись К. та інших, а частина селянства зубожіє і перетворюється на батраків.

Після Жовтневого перевороту біднота одержала землю, але поліпшити свої справи було важко: не вистачало реманенту, худоби, а іноді і зерна на посів. Селяни розуміли, що окремі господарства власними силами не зможуть вийти із злиднів, тому почали утворювати товариства по спільному обробітку землі.

У 1928 році утворилось товариство «Зелена нива» (організатор Огій Іван Г ригорович).

Переваги спільного обробітку землі були очевидні, тому 1929 року утворюється ще два товариства - «Очар» (організатор Лях Марко Васильович) і «Хлібороб» (організатор Маценко Іван Никифорович).

У 1930 році ці господарства об’єдналися і утворився колгосп «Зоря». Активними учасниками колгоспного будівництва були Огій Іван Григорович, Лях Марко Васильович, Рябовіл Трифон Іванович.

Завдяки сумлінній праці, колгоспники за короткий час досягли великих успіхів. У 1935 році була збудована цегельня, гончарня, а потім збудували найкращі в районі приміщення ферм, майстерню і зерносховище.

В 1938 році колгосп мав 4 вантажних автомашини, обладнану свиноферму, вівцеферму, молочну ферму і пасіку. В 1939 році вівцеферма колгоспу «Зоря» на Всесоюзній сільськогосподарській виставці одержала другу премію.

Але мирне життя селян перервала Велика Вітчизняна війна. 270 наших односельчан стали на захист Вітчизни. Серед них: Гудій Стефан, Мозговий Микола, Іващенко Нестор, Шилько Сисой, Андросенко Стефан, Жумарь Василь, Рудь Борис. У партизани пішли молоді жителі села: Іващенко Микола Несторович, Шейко Василь Павлович, Янченко Анатолій Парфирович. 170 воїнів не повернулися з війни.

Після визволення села 10 вересня 1943 року, колгоспники почали піднімати своє господарство. В 1956 році до колгоспу «Зоря» приєдналося ще два колгоспи: «Перемога» (селище Демурине) і «Авангард» (село Василівка). Утворився колгосп «Правда», який очолював Воротній В.Ф.

У господарстві було 7490 га землі. Колгосп «Правда» мав поголів’я великої рогатої худоби - 1541, свиней - 1000, овець - 1025, коней - 177, птиці - 3200 штук, автомашин - 15. Грошовий прибуток колгоспу становив 7 млн. 980 тис. 565 карбованців.

Значно зріс культурний рівень населення. У 1957 році проведено електрифікацію села, на фермах проводиться механізація різних робіт: електродоїння, прибирання гною, автонапування та інше. Збудовано 20 нових будинків для колгоспників. В 1964 році більша половина старих будинків замінена новими.

В окремому приміщені була розміщена сільська бібліотека, в якій довгий час працювала Шейко Віра Яківна.

6 грудня 1972 року на колгоспних зборах головою колгоспу «Правда» було обрано Халимендика Василя Івановича, заступником і одночасно секретарем парткому - Петриковського Остапа Федоровича.

В колгоспі налічувалося три тракторні бригади, автогараж, чотири молочно-товарні ферми, одна свиноферма, птахоферма, вівцеферма і пасіка, 900 голів ВРХ, 1500 свиней, 5000 курей, 1500 овець, 70 вуликів, 35 коней.

На території села була старенька школа. До 1936 року вона була семирічною. У школі працювали талановиті педагоги і навчалось 700 учнів.

В 50-ті роки директором школи працював Мормуль І.Ф. В 1960 році навчально-виховним процесом керував Ракша Василь Васильович. Під його керівництвом школа була однією з кращих у районі. В 1962 році колгосп побудував шкільний гуртожиток, який остаточно став діяти у 1963-64 навчальному році.

В 1981 році окрасою села стала двоповерхова школа на 464 учнівських місця, яку протягом чотирьох років очолював Беремеш Володимир Іванович, потім Бадак Надія Захарівна, Столярова Любов Федорівна. З 1993 року директором працює Сидоренко Валентина Іванівна, яка перетворила школу в центр втілення інноваційних технологій. При школі діє центр ініціативи, де учні розкривають свої таланти. Створені музеї історії школи та історико-краєзнавчий музей села Володимирівки. У Володимирівській середній школі навчається 98 дітей, працює 20 вчителів.

1967 році у селі Володимирівка закінчено будівництво клубу. Трудівники села змогли зануритись у світ прекрасного: в вільний час насолоджуватись співом, спробувати себе в якості актора.

Окрасою села була стара церква. Храм стояв у центрі села і мав назву Свято-Миколаївський.

В 1959 році депутати Демуринської селищної ради вирішили передати споруду храму Володимирівській середній школі, в зв’язку з тим, що в школі відсутні приміщення для навчання і діти навчаються в дві зміни. Також вони вирішили, що церква заважає навчально-виховній роботі серед учнів. З храму були зняті куполи і зруйнований престол. Споруда була передана школі. Пізніше там зробили склад, а потім магазин. В 1972 році до основи була знесена споруда храму.

Пройшло багато років. Люди відчули необхідність в Божій допомозі, тому в 1999 році, за благословенням Архієпископа Дніпропетровського та Павлоградського Іринея, в селі була організована церковна община. Правлінням колгоспу під храм було виділено у власність приходу кам’яну споруду. Велику допомогу приходу надав Остап Федорович Петриковський.

12 травня 2001 року храм на честь Святителя Миколая був освячений Владикою Іринеєм. Храм благоустроєно завдяки праці і фінансовій допомозі прихожан та сільськогосподарських господарств. На даху зведено три куполи з хрестами, закуплене церковне приладдя.

Настоятелем Свято-Миколаївського храму з 2004 року є священик Чайка Микола Миколайович.

З 1975 по 1980 рік були побудовані магазини, нові приміщення для худоби, склади, тік, приміщення автогаража, теслярська майстерня, пилорама.

З селища Демурине проведено водовід довжиною 5 км, до якого була підключена школа, лазня. На вулицях села було встановлено водопровідні колонки.

У 1984 році головою колгоспу «Правда» став Петриковський Остап Федорович.

З 1984 по 1991 рік господарство успішно розвивалось. Було збудовано млин, олійницю, крупорушку і хлібопекарню, будинок тваринника з кухнею і їдальнею, меморіал загиблим воїнам.

В старому приміщені школи влаштовано будинок милосердя для пристарілих на 15 чоловік. Він працював до 2001 року. За цей період в будинку проживало 39 чоловік.

В 1992 році колгосп «Правда» перейменовано в А.Т. «Нива», потім «Нива-ПГК». В 2000 році господарство було розпайоване. Відокремились товариства «Ява», «Лан», «Зелена долина» та інші фермерські господарства.

Найбільшим господарством є ТОВ «Нива-ПГК» - керівники Петриковський О.Ф., Коток І.Т., Горевий В.В.

В селі Володимирівка проживають 700 жителів, діють 4 магазини.

У селі працює поштове відділення. Завідуюча -Тарасова Тетяна Степанівна.

Наймолодші жителі села відвідують дитячий садок «Капітошка». У ньому працює два вихователя, які виховують 24 дитини. Завідує дитсадком Санюкевич Людмила Василівна.

Осередком культури на селі є Володимирівський будинок культури. Директор - Гайдабура Г. О.

Немало добрих слів можна сказати про Петриковського Остапа Федоровича. Все своє життя він плідно працював, нагороджений орденом «Знак пошани», медаллю «Ветеран праці». У 2009 році Міністерство аграрної політики нагородило Остапа Федоровича Почесною грамотою за багаторічну плідну працю, особистий внесок у розвиток сільськогосподарської галузі та активну життєву позицію. У 2011році Остап Федорович нагороджений ювілейною медаллю до 20-річчя незалежності України з врученням свідоцтва, підписаного Президентом України В. Ф. Януковичем.

Орденами за високі досягнення у галузі сільського господарства нагороджені Чопенко В.Б., Пущенко В. П. Янченко Т.К. та інші.

З історією села Володимирівка пов’язані імена багатьох видатних людей.

Нечай Михайло Потапович народився 1919 року в селі Володимирівка. Автор збірки нарисів «Біля річки степової»; повістей «Вірність», «Людина живе любов’ю», «Небо душі твоєї», «Білі лебеді», «Східний бастіон», «Колос до колоса», «Пора чарівних снів», «Шумів суворо океан», «Кров на камені» та інших.

У Володимирівці народився відомий український художник - Пущенко Сергій Миколайович. У його творчому доробку - полотна і графічні твори. Свого часу Сергій Миколайович ілюстрував сторінки часописів «Барвінок», «Однокласник», «Дніпро» та інших. Він є членом Національної спілки художників України, працює художнім редактором в місті Харкові. Автор збірки полотен «Козацькому роду - нема переводу», член громадської організації українського козацтва.

Падун Петро Панфілович закінчив Володимирівську середню школу. Він засновник та ректор Митної Академії, почесний академік вищої школи України, професор, генерал, кавалер ордена Ярослава Мудрого.

Володимирівка - одне з найкращих сіл Дніпропетровщини. Рівненькі вулиці, кучеряві садочки. В цвітінні бузку, жасмину, мальв та троянд стоять чепурні будинки - це село Володимирівка, чорноземний край.

Матеріали надала:

директор СКЗК «Володимирівська бібліотека» - Чайка І.В.

Історія селища Демурине

Селище Демурине розташоване в східній частині Дніпропетровської області на відстані 150 км від міста Дніпропетровська, 125 км від міста Донецька, за 25 км на захід від районного центру Межова. Селище перетинає залізниця Донецьк - Дніпропетровськ з залізничною станцією Демурине Донецької залізниці.

До побудови залізниці ця місцевість являла собою цілинний степ. З історичних джерел відомо, що в ХУІ-ХУІІ століттях територію, на якій розташоване селище, називали Диким Полем. Уздовж річки Вовчої пролягав горезвісний Муравський стратегічний шлях, яким кримські татари та яничари користувалися для розбійницьких нападів на Україну.

На південь від селища тягнеться велика крута балка, яка зветься Широкою. По ній колись і пролягав чумацький шлях, який з’єднував місто Павлоград з портом Азовського моря - містом Маріуполь. Цим же шляхом везли колись в Маріуполь і наш хліб. Але зараз цей шлях розорано.

У 1892 році розпочалося будівництво Катеринославської залізниці, яка з’єднала Донецький вугільний та Криворізький рудний басейни. В 1894 році було збудовано станцію Демурине. А в 1922 році засноване село Демурине. Засновниками його були 2 сім’ї: Демури І. та Шалі С. - переселенців з села Гаврилівка. Тому й понині окраїну селища називають «Шалівкою». Майже одночасно на північній стороні станції будо засноване село Стасово.

В 1925 році в селі Демурине було 125 господарств, а в селі Стасово - 83 двори з населенням 560 чоловік.

Ще на території селища Демурине є так званий «дурний висик». При будівництві залізниці було взято невірний напрямок, по якому залізнична колія попала на переріз балки Широка. Цей напрямок було змінено, а відрізок насипу стоїть, як пам’ятник людської трагедії. Інженер, що вів будівництво, покінчив життя самогубством.

Будівництво станції Демурине закінчилося в 1894 році. Першим начальником станції був Сушкевич Станіслав Вікентієвич. Поруч зі станцією була збудована казарма для колійних робітників.

На той час селище населяли в основному селяни, в більшості бідні. Виділялись і заможні господарства. В 1925 році в селищі було утворено комітет незаможних селян, першим головою якого був Ставицький Охрім.

Перша початкова школа була побудована біля станції в 1914 році. В ній навчалися діти залізничників та селян. В 1998 році початкова школа була закрита і перенесена в основний корпус за адресою: вул. Першотравнева, 2. Початкову школу в селі Стасово закрили в 1980 році. В ті далекі часи навчанням було охоплено всіх дітей шкільного віку, а «переростки» та дорослі навчалися у вечірніх школах та гуртках «лікнепу».

Частина селянства стала робітниками. Працювали на залізниці, заводі по виробництву цегли, який в 1919 році був побудований Рогозіним М. В 1927 році на базі заводу створено промартіль. А в 1929 році завод стає власністю артілі «Червоний керамік». Виробництво з сезонного переросло в постійно діючий завод вогнетривких виробів (цегли та черепиці). Було збудовано нові корпуси, електростанцію, сирцевий цех та гофманську піч на 18 камер із завантаженням 900 тонн. Першим директором був Башкатов Порфирій Якович. На початку 1939 року завод випускав більше 20 тис. тонн на рік вогнетривких виробів. В перші дні війни завод демонтували, машини і складні станки вивезли в місто Катов- Іванівське. В 1943 році, на третій день після визволення селища, завод став випікати хліб та сухарі для армії, а через 8 місяців дав першу продукцію вогнетривких виробів. Згодом для робітників заводу були побудовані 2 двоповерхових та 2 одноповерхових гуртожитки, які і донині стоять в центрі селища. Згодом завод був переданий Просянському каоліновому комбінату. В 1962 році завод був механізований та автоматизований. Це дало можливість, при мінімальній затраті праці, добитися високої якості продукції і значно збільшити її випуск. На заводі на той час працювали 180 робітників. Заробітну плату робітникам виплачували щомісячно.

Села Демурине та Стасово входили до складу Володимирівської сільської ради. А в 1964 році центр ради перенесли в селище Демурине.

В 1929 році в Демуриному було створено 2 колективних господарства: «Зелений колос», «Вільна праця», а в селі Стасово - колгосп імені Красіна. В основному, у всіх колгоспах на той час вирощували зернові культури. В колгоспах були створені комсомольські та партійні організації.

У травні 1933 року в селі Демурине була створена МТС, яка мала в своєму розпорядженні 20 тракторів, 4 молотарки. З кожним роком кількість машин зростала. Першим директором МТС був Петрушок Павло Кирилович, агрономом - Ляшенко Євгеній І., механіком - Сахаров Микола І. МТС обслуговувала 23 колгоспи з площею земель 30700 га.

11 жовтня 1941 року село було окуповане німцями. Фашисти зруйнували його, розстріляли комуніста Г удія С.К., заарештували Андросенка І. та Іваненка С., звинувативши їх у зв’язках з партизанами.

Гітлерівцям так і не вдалося налагодити роботу цегельного заводу. Багато юнаків та дівчат було насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини. За час окупації німці вивезли з села 203 корови, 250 коней, 180 волів, 1300 овець, 93 свиней, 2800 курей.

10 вересня 1943 року Радянська армія визволила Демурине від окупантів. На третій день після визволення почав працювати залізничний транспорт.

Поступово життя в селі налагоджувалось: працювали люди в колгоспах, пішли до школи діти.

Рішенням Дніпропетровського облвиконкому від 16 серпня 1957 року село Демурине було об’єднано із селом Стасово, з центром в селі Демурине. Цим же рішенням селу було надано статус селища міського типу.

В 1958 році колгоспи теж об’єдналися. Було створено колгосп «Правда» з центральною садибою в селі Володимирівка (голова Воротній В.Ф.). Колгосп «Правда» був великим та високорозвинутим господарством, з молочнотоварними фермами, свинофермами, вівцефермами, птахарнею. Особливо зросла його економіка в 1953-1975 роки.

Значних успіхів досяг цех вогнетривких виробів Просянського каолінового комбінату. В 1960 році він випускав 30 тисяч тонн цегли, а в 1963 році - 31 тис.

тонн. Було добудовано цех готової продукції (розібраний у 2002 році). Побудовано вулицю «Заводська», де мешкали робітники заводу.

Населення селища зростає до 2400 чоловік. Селище електрифіковане, є лікарня, 8-річна школа (розміщена в колишніх сараях МТС), селищна бібліотека з фондом 5020 книг (перший бібліотекар Панчик), заводський та бригадний клуби.

Працюють магазини Демуринського СПО, магазин «Заводський», для залізничників - магазин «Зоря».

На кінець 1964 року кількість населення у селищі зросла до 2935 чоловік. Головою Демуринської селищної ради на той час був Торбенко Аркадій Іванович. Проводилися роботи по благоустрою селища, проведено водогін.

В 70-х роках ХХ століття головою селищної ради обрано Нестеренка М.І., а потім були Зайцев П.П., Петриковський О.Ф., Халемендик В.І.

В 80-х роках в селищі будують (методом народного будівництва) побутовий комбінат(нині в ньому розташована селищна рада), баню (нині олійниця та млин). СПО будує в центрі селища великий магазин та лікарняну амбулаторію.

Першим головою Демуринської селищної ради був Яровий Іван Олександрович, а пізніше селищну раду очолювали: Торбенко Аркадій Іванович, Нестеренко Михайло Іванович, Петриковський Остап Федорович, Зайцев Павло Павлович, Халемендик Василь Іванович, Зінченко Юрій Григорович, Халемендик Анатолій Васильович, Поливода Валентина Прокофіївна, Лях Микола Іванович, Дудник Василь Олександрович.

З 2010 року Демуринську селищну раду очолює Загорулько Катерина Іванівна.

З початком перебудови колгосп «Правда» був реформований. У результаті цієї реформи утворилися: ТОВ «Нива-ПГК», фермерські господарства: «Зоря» (Ставицький І.Г.), «Авангард» (Дмитренко Г.Я.), «Руслана» ( Прищіп Є.М.). Є приватні підприємці по обробітку землі: Онучко А.К., Горячко С.В., Скотаренко Р.В. 26 власників земельних паїв обробляють свої земельні частки одноосібно.

В самому центрі селища розташоване товариство «Демуринська збагачувальна фабрика», де працюють 62 жителя селища. На території селища діє відокремлений підрозділ ТОВ «Нікопольська зернова компанія», споживче товариство «Демуринське», функціонує ЕЧК-21 - район контактної мережі Красноармійської дистанції електропостачання та дистанція сигналізації.

По кількості торгових точок селище Демурине займає 3 місце по району, на території селища - 11 магазинів.

На сьогодні в селищі проживає 1144 особи. Та селище має перспективи економічного і соціального розвитку, є стійка тенденція до зростання населення.

В червні 2011 року в селищі створена громадська організація «Веселка», яка активно працює і вже має вагомі результати. Це: спільна робота по освітленню 5 вулиць, що поліпшило стан вуличного освітлення на 70 %; встановлення дитячого ігрового майданчика в парку відпочинку; облаштування зони відпочинку на місцевій водоймі; ремонт громадського колодязя з питною водою.

У селищі працює лікарняна амбулаторія загальної практики сімейної медицини, оснащена сучасним медичним обладнанням. Приміщення амбулаторії відремонтовано, вікна та двері замінено на пластикові.

Функціонує районний комунальний заклад освіти «Демуринська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів», в якій навчається 56 учнів, селищний комунальний заклад освіти «Демуринський дошкільний навчальний заклад « Сонечко» на 2 групи, кількість вихованців - 34.

У селищі працює поштове відділення; аптека; СКЗК «Демуринська бібліотека» з книжковим фондом 13507 книг; СКЗУ «Демуринський клуб», в який закуплено нову сучасну музикальну апаратуру.

Тож життя в селищі продовжується.

Історію селища записано зі слів старожилів: Котка В.Н., та Борисенко С.І. Матеріал надала директор СКЗК «Демуринська бібліотека» О. Дейнега

Історія села Зоряне

Зоряне (до 1957 року - Свободне, Осотяне) - центр Зорянської сільської Ради, розташоване за 43 км на північ від районного центру і за 22 км від залізничної станції Слов’янка. Село має ще і народну назву «Симентал», яка пішла від назви відділку радгоспу «Дніпропетровський» в 1930 році. Сільській Раді підпорядковані також населені пункти Крутоярівка, Малієво, Новопетрівське, Петрівське, Мала Покровка, Полтавське і Маліївське.

Село Зоряне налічує 353 двори з населенням 837 жителів (дані на 01.01.2013 року) - багатонаціональне. Тут проживають українці, росіяни, білоруси, молдавани, греки, цигани, турки-месхетинці, румуни та інші національності.

На території села працює середня школа, лікарняна амбулаторія , аптека, Будинок культури, дитячий садок, бібліотека, торговельний центр, кафе і декілька приватних магазинів.

В центрі села збудовано меморіал воїнам, загиблим в роки війни при визволенні Зоряного та навколишніх сіл сільської ради від німецько - фашистських загарбників, а також землякам-односельцям, які не повернулися з війни І94І-І945 років. Висаджено великий парк, упорядковано ставок, спортивні майданчики.

Село газифіковане, функціонує пошта, перукарня, радіовузол і АТС. Всі вулиці села асфальтовані. З районним центром є автобусне сполучення.

В селі розміщена центральна садиба агрофірми імені Петровського. Із сільськогосподарських об’єктів тут знаходиться автогараж, тракторна бригада, ремонтна майстерня, будівельна бригада, механізований тік, склад нафтопродуктів і тваринницькі приміщення.

Село Зоряне засноване запорізькими козаками у другій половині 18 століття. Влітку 1775 року імператриця Катерина II своїм царським маніфестом ліквідувала Запорізьку Січ. Знищення Запорізької Січі не означало, що козацтво вдалося викреслити з історії України. Воно відроджується на широких просторах між Дунаєм і Кубанню. Частина колишніх запорожців розійшлася по своїх селах, хуторах, зимівниках, слобідках і містах, стала звичайними селянами або міщанами. Після розгрому турків донськими козаками, за хоробрість і мудрість, імператриця подарувала цю місцевість козацькій сотні сотника Андрія Г упченка (Пупченка). Історичними документами цей факт не підтверджується. Восени І775 року цю місцевість оглядав азовський генерал-губернатор В.А. Чертков. По річці Бик, за його указом, козацькі поселення були перейменовані в слободи (Криворіжжя, Слов’янка, Троїцьке, Петропавлівка та ін.).

При складанні першого народного перепису - статистичного документа - згадується село Зоряне. Вже в 1782 році в списки жителів занесено 71 чоловік чоловічого роду і 50 жіночого роду. До 1832 року події, які відбувалися в селі, ніде не зафіксовані. В цьому році в селі відкрилась церковно-приходська школа. Селянські діти відвідували цю школу неохоче, тому що плата за навчання для того часу була висока - І крб. за хлопчика в місяць. Дівчатка не навчалися зовсім. Дітей навчали священики. Таке навчання велося до 1865 року. Були випадки, коли рідні, тільки щоб послати свого сина в школу, вимушені були платити по 3 і, навіть, по 5 крб. учителю.

Населення села займалось землеробством і, частково, скотарством. В І86І році відбулася царська земельна реформа. Кріпосне право було знищено, але селяни знову попали в кабалу до нових хазяїв. Всього в сільській общині було 1870 десятин землі (тобто 2038,3 гектара) панів Довженка і Судермана. Вся родюча земля перейшла до них, а непридатні землі: горби, яри і чагарники - віддали селянам. Селяни були бідні і обробляти землю було нічим. Внаслідок поганого обробітку землі, з’явилося багато бур’янів, в тому числі і осот. Очевидно через це і назву селу дали нову - Осотяне.

В 1895 році було проведено перепис населення. Два чиновники з п’ятьма солдатами зробили повний перепис на території села (зі слів старожилів). Під час перепису виявилось 218 душ, з них 121 житель чоловічого роду і 97 душ жіночого роду.

В 1895-96 роках пан Довженко відділив свого сина і насильно хотів розширити свої земельні володіння за рахунок селянської землі. Селяни піднялися на боротьбу: поділили панську землю між собою, спалили сарай і солому поміщика. Виступи селян були стихійними і неорганізованими, тому скоро повстання було жорстоко придушене. Але поміщик був дуже наляканий і, продавши свою землю, десь виїхав. Частину землі купив іноземець, що жив в поміщицькій економії на території села Зелене (Зірка), другу частину купили заможні селяни. Ось так в 1897 році селяни села Осотяне перейшли від одного пана до другого. Будівлі панської економії збереглися до нашого часу і нагадують про тяжке минуле. В 1909 році в село прибули переселенці з інших губерній царської Росії, яких переслідували за революційну боротьбу 1905-1907 років.

В 1914 році почалася перша світова війна І9І4-І9І8 рр. Багато жителів села було призвано в царську армію. Серед них був наш земляк Писаренко Гордій Іванович. Народився він в 1897 році в селі Слов’янка в сім’ї селянина. В 1917 році був призваний в царську армію. Служив солдатом лейб-гвардії Павловського полку в Петрограді. Активний учасник лютневої, а потім і жовтневої революцій І9І7 року. Учасник громадянської І9І8-І922рр. та Великої Вітчизняної 1941-1945 рр. воєн. Довгий час він працював в селі Зоряне на різних посадах. Помер Гордій Іванович в 1978 році і похований на сільському цвинтарі.

Під час громадянської війни військові формування «білих», «зелених», «жовто-блакитних» банд Махна і Григор’єва не один ще рік господарювали в цьому краї.

На захід від села з’явилися нові поселення жителів Полтавської губернії. До цього часу збереглися тодішні назви Полтавське, Петрівське, Мала Покровка.

В 1923 році був створений Межівський район, а потім одна із перших на Дніпропетровщині МТС (машинно-тракторна станція), яка допомагала колективним господарствам обробляти землю і збирати врожаї. В 1926 році на колишніх володіннях панів Довженка і Судермана, був організований радгосп «Дніпропетровський». До нього увійшли села Червона квітка, Аністратовське, Осотяне і Новопетрівка.

Вороги чинили опір соціалістичній перебудові села: палили хліб, стайні, ферми. У балці Сільці (Скельці) вбили парторга, керуючого відділком і конюха - одна версія. В 1932 році, із спогадів Товстоп’ятова О.П., відомо, що в балці Скелька було вбито директора радгоспу не то Дворчина, не то Деренова, кучера і міліціонера - друга версія. Котра з них вірна? Не так суттєво. Головне, що вороги соціалістичного будівництва своїми діями хотіли залякати селян.

Період 1927-1933 років виявився надзвичайно важким для українського селянства. На початку 30-х років, як видно із історичних документів, після невдалої колективізації, катастрофічно зменшилося виробництво сільськогосподарської продукції, в основному зерна. Радгоспи і тільки що створені колгоспи та особисті господарства були зруйновані і не могли в повній мірі виконати плани хлібоздачі. Селяни, яких майже насильно заганяли в колгоспи, а значну частину оголосили куркулями і підкуркульниками (здебільшого безпідставно), розорили і виселили у віддалені райони країни - Північ, Середня Азія, Сибір - не завжди хотіли працювати в колективі так, як працювали на себе. Мрія селян про свою землю знову стала мрією. Заможні сім’ї Шаповалів, Сердюків, Тимошевських, Мигулів були виселені. Деякі з них потім повернулися, а деякі назавжди залишилися на чужині.

Заможні селяни почали чинити опір. Почалися крадіжки, байдужість, погіршилася трудова дисципліна. Тоді ВЦВК (Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет) і РНК (Рада Народних Комісарів) СРСР 7 серпня 1932 року прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) дисципліни», яка отримала в народі назву «Закон п’яти колосків». Очевидці і старожили розповідають, що за декілька кілограмів зібраних після збирання врожаю колосків, або запізнення на роботу на 10-15 хвилин можна було отримати до десяти, а то і більше років ув'язнення. Невміле і бездарне використання цієї постанови на місцях дуже підірвало віру селян. Конфіскація продовольства у селян взимку 1932-33 років викликала голодомор. В радгоспі працюючим давали пайки, готували обіди, видавали по 100 грамів хліба на добу на душу. Самі ж селяни із мишачих кучок вибирали колоски, зерно пшениці і мишію. Деякі збирали трупи тварин, варили страви із трави. Через голод збільшилась кількість захворювань серед непрацездатного населення. Дуже скрутно жилося селянам навколишніх сіл, які жили в колгоспах. Багато жителів села Слов’янка переїхали на роботу в наш радгосп, де працюючих годували на роботі.

В 1934 році господарство виділилося в окреме і було названо на честь революціонера Г ригорія Івановича Петровського з центральною садибою в селі Слов’янка. Пізніше центральну садибу було перенесено в село Новопетрівка. Першими організаторами радгоспу були комуністи Леонід Денисенко, перший директор, Іван Берло (загинув на війні в 1942 році), Петро Міхно і комсомолки Євдокія Романенко і Марфа Буртенкова. Велику роботу на селі проводила молодь. Вона організовувала суботники, вечори відпочинку, хати-читальні, працювала на відбудові села, організовувала змагання на виробництві.

В 1939 році радгосп очолив Блоха Тихін Кирилович. На той час радгосп уже мав кілька тракторів ХТЗ і ЧТЗ, близько двадцяти різних комбайнів «Сталінець» і «Комунар». Поступово зростала урожайність сільськогосподарських культур, міцніла економіка господарства. Щороку почали здавати державі 5-6 тисяч тонн зерна. Змінився і зовнішній вигляд сіл радгоспу. В 1940 році в цих селах уже налічувалося 450 дворів, частина хат була вкрита черепицею і залізом. Збудовано кілька початкових і семирічна школа. Г осподарство посадило сад.

В І94І році господарство здало країні 8 тисяч тонн пшениці, мало уже 800 дійних корів. Працівники займалися будівництвом житла і господарських приміщень.

22 червня І94І року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Багато жителів села пішли на фронт, частина евакуювалась з радгоспним майном в Середню Азію, а частина залишилася в селі.

3 вересня 1941 року в приміщенні районного будинку культури (селище Межова) відбулися районні комсомольські збори. Було сформовано загін із комсомольців-добровольців, які пішли на фронт захищати Вітчизну. Були серед них і наші односельці.

В другій половині жовтня село було окуповане німцями. Окупанти поступово знищили все збудоване і нажите. Жителі не хотіли миритися з цим. Ріс опір серед мирних жителів. Окупантами були розстріляні кращі активісти села: Ольга Шалена, Іван Гребінченко, Гнат Карнаух, Бутенко. Селяни, які залишилися, саботували розпорядження німецьких окупаційних військ, знищували господарський реманент, ухилялися від роботи.

У 1943 році за визволення Осотяного та навколишніх сіл йшли жорстокі бої. Села по декілька разів переходили із рук в руки. Жителі, які пережили окупацію, ховалися від німців, де хто міг. Не всім пощастило вижити. Вчителька Бутейко Ольга Тимофіївна, жителька села Аністратовське, що в декількох кілометрах на північний схід від села, вирішила пересидіти в погребі з дітьми. Відступаючи, німці знищували на своєму шляху все: палили хати, вбивали все живе, кидали гранати в землянки і погреби. Так трапилося із нею. Граната, кинута в погріб, розірвалася, і жінка з двома дітьми загинула, а хлопчика пораненого забрали бійці нашої армії. Подальша його доля невідома. Вбитих матір і дітей поховали на сільському цвинтарі тут же. Могила ця зберіглася і досі в заростах вишнячка на території колишнього села.

Наступаючим радянським військам дуже допомагали жителі села і навколишніх населених пунктів. Семиденко Ганна Овдіївна, разом з дочкою Лідою, врятувала життя кільком десяткам бійців Червоної армії. Вона підбирала на полі бою поранених, надавала медичну допомогу, а потім переправляла в військові частини.

12 вересня 1943 року село Осотяне було визволене від ворога. Відступаючі німецькі частини зруйнували і спалили всі будинки, повністю знищили центральну садибу радгоспу. Жінки, люди похилого віку та діти, які вціліли, змушені були будувати собі землянки для житла. І перше, що зробили - зібрали на полях соняшник, кукурудзу та 155 тонн проса, які німці не встигли спалити, і відправили для фронту. Це був перший внесок наших односельців у фонд перемоги над ворогом. Всі роботи в полі виконувалися жінками і підлітками вручну, працювати доводилося людям без вихідних, майже цілодобово.

9 травня 1945 року Німеччина підписала договір про капітуляцію. Почали повертатися з війни односельчани і включатися у відбудову села і господарства. В цьому році центральна садиба радгоспу була перенесена в село Осотяне.

Багато односельців загинуло на фронтах Великої Вітчизняної, багато пропало безвісти, загинуло в концтаборах, померло з голоду і від хвороби. Імена 263 односельців навічно залишилися в граніті Меморіалу загиблим воїнам в нашому селі.

У відбудові села відчутну допомогу подали народи братніх республік Союзу. Вони надсилали будівельні матеріали, машини, трактори, посівний матеріал, худобу. Трудовий підйом відчувався скрізь: і в полі, і на фермі, і в побуті. Завжди і всюди попереду була молодь. Ірина Петрівна Міщеряк і Марина Степанівна Сердюк своєю самовідданою працею піднімали з руїн господарство, на тракторах «Фордзонах» прокладали перші борозни в полі.

В 1947 році країну охопив страшний голод. Важко жилося населенню радгоспу, але ще важче колгоспникам, та селяни вистояли. В ці роки почали працювати фельдшерський пункт, пошта, був збудований глинобитний клуб. Поступово із землянок люди почали перебиратися в кращі будівлі.

В 1949 році в селі було утворено робітничий кооператив (РОБКООП) для доставки і реалізації серед населення продуктів харчування, одягу, взуття тощо. Г оловою робкоопу було вибрано Лисака Михайла Кузьмича, ветерана війни.

В 1954 році радянський уряд прийняв рішення про освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру і Поволжя. Вихідці з Дніпропетровщини в Цілиноградській області на березі озера Куржункуль в цьому ж році заснували радгосп «Дніпропетровський», який налічував 70 тисяч га земельних угідь. Серед них були і наші односельці. За самовіддану працю при освоєнні цілинних земель Ніколенко Анатолій Олександрович і Рибальченко Степан Митрофанович нагороджені медаллю «3 а освоєння цілинних земель».

В 1954 році радгосп імені Петровського очолив Блоха Тихін Кирилович, Г ерой Соціалістичної Праці.

Народився Блоха Тихін Кирилович в 1898 році в селі Новопавлівка Межівського району в сім’ї селянина. Закінчив місцеву школу. Брав участь в громадянській війні. Потім працював на керівних посадах в Межівському районі, а в 1939 році очолив господарство. В І94І році евакуювався з радгоспним майном в Середню Азію, де під час війни керував господарством.

В 1944 році очолив радгосп «Дніпропетровський». З 1954 по 1957 рік займав посаду директора нашого радгоспу. Вийшовши на пенсію, він деякий час працював в радгоспі завідуючим відділом кадрів. Помер Тихін Кирилович в 1986 році.

Разом з партійною організацією керівництво радгоспу розробило систему заходів, спрямованих на поліпшення масової роботи серед хліборобів, тваринників, подбало про матеріальну зацікавленість робітників. В 1955 році в селі була збудована середня школа (сучасна лікарняна амбулаторія і аптека). До цього в селі працювала семирічна школа (глинобитна), яку в травні 1944 року громадськість села і робітники відділку «Симентал» подарували дітям. В ній були організовані перші піонерські загони, а в новій школі вже була організована піонерська дружина імені Г ероя Радянського Союзу, підпільниці в роки війни

Лізи Чайкіної. До Ради піонерської дружини обирали найкращих піонерів- активістів, які проявили себе в навчанні і громадській роботі. Директором школи була призначена Мелешко Наталія Федорівна.

Народилася вона 10 серпня 1918 року в селі Новопавлівка на Межівщині. Успішно закінчила місцеву школу, педагогічний інститут. До війни вона працювала учителем і завідуючою початковою і семирічною школою. В роки війни Наталія Федорівна працювала в Середній Азії. В 1955 році була призначена директором Зорянської школи. За велику педагогічну роботу по вихованню учнівської молоді їй було присвоєно звання «Заслуженого вчителя шкіл Української РСР». Виховала двох доньок. Була членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Померла Мелешко Наталія Федорівна в 1971 році і похована на сільському цвинтарі.

В 1955 році в селі було збудовано багато кам’яних житлових будинків, контору радгоспу, ремонтну майстерню та кілька тваринницьких ферм. Було висаджено парк, в якому збудували пам’ятник загиблим воїнам. З’явилася нова вулиця імені Миколи Щорса, але пізніше її стали називати Зеленою, тому що на ній було висаджено багато декоративних дерев, а на присадибних ділянках фруктових садів.

В 1957 році село одержало назву Зоряне. Воно стало центром сільської Ради, яку перенесли із села Красногорівка. Восени цього ж року господарство очолив Шелест Іван Лукич. На той час радгосп імені Петровського був одним із найбільших господарств України і займав площу більше ніж 20 тисяч гектарів землі.

Народився Іван Лукич 22 серпня 1918 року в селі В’язівки Павлоградського району на Дніпропетровщині в сім’ї колгоспника. Успішно закінчив сільську школу і сільськогосподарський технікум. Працював агрономом в рідному селі. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив війну офіцером Радянської Армії. Після війни працював секретарем Новомосковського райкому партії, відповідав за роботу МТС в районі. В середині 60-х років за велику організаторську роботу по перебудові сільського господарства йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. В 1973 році, за високі показники в виробництві зерна і продукції тваринництва, Шелест І.Л. був нагороджений другим орденом Леніна. В 1983 році він виходить на пенсію і переїздить до міста Дніпропетровська. Тут у 1996 році Іван Лукичі помер.

Під керівництвом Івана Лукича, господарство перейшло на внутрішньогосподарську спеціалізацію, а потім і на господарський розрахунок. Радгосп узяв основний напрямок на виробництво зерна, м’яса і молока. Уже в 1958 році почав працювати магазин, робітнича їдальня, пекарня, збудовано лікарню, житло для робітників. Покращив свою роботу цегельний завод у селі Новопетрівка. Господарство отримало багато нової техніки. Було закладено фундамент під Будинок культури і дитячий садок. На площі біля 100 гектарів висаджено фруктовий сад. Почалося будівництво нової вулиці імені Чапаєва, водоводу.

В 1955 році збудований пам’ятник воїнам-визволителям. Почалося будівництво пам’ятника з масового перепоховання радянських воїнів. Всього в братській могилі було поховано 216 бійців і командирів Червоної Армії. В роки війни в боях за наше село загинуло 47 воїнів. Перевезення і захоронення проводилося під керівництвом Товстоп’ятова Олександра Павловича, тодішнього голови профспілкового комітету радгоспу і фельдшера місцевої лікарні Кісіля Андрія Терентійовича.

В 1961-62 роках на площі майже 30 гектарів був посаджений виноградник.

В 1957 році в селі, по ініціативі кіномеханіка Белини Сергія, була організована перша футбольна команда. Першими спортсменами-футболістами були Коврига Михайло, Задорожний Ілля, Юрченко Станіслав, Обухов Володимир, Рибальченко Степан, Лоїк Г ригорій, Нежевий Вадим, Калініченко Іван, Ніколаєнко Павло, Іванченко Микола. В 1959 році радгоспна команда стала призером районних змагань за кубок району по футболу.

Соціальному розвитку села сприяла самовіддана праця робітників радгоспу. Культурне життя селян ставало все кращим. В клубі працювала бібліотека, гуртки художньої самодіяльності, проводилися спортивні змагання з футболу, шахів, шашок і кульової стрільби. В кожній домівці були гучномовці, почали з’являтися радіоприймачі. Кожна домівка жителів села була електрифікована. Був організований прекрасний молодіжний хор, керівником якого був учасник війни Ярошенко Микола Калістратович. Крім цього в клубі працювали драматичний і танцювальний гуртки. Активними учасниками культурного життя молоді були секретар комсомольської організації Машин Микола, будівельник Коврига Михайло, працівниця їдальні Брижак Олена, кіномеханік Билина Сергій, робітник Жиленко Володимир, тракторист Брижак Григорій, брати Анатолій, Геннадій і Олександр Коваленки, агроном Нежевий Вадим та багато інших.

На початку 60-х років учитель Зорянської середньої школи Бакаляр Олександр організував волейбольну команду, яка в І96І році виграла першість району і зайняла четверте місце на обласних змаганнях. Футболісти в цьому і наступному році стали призерами першості району з футболу.

В 1963 році футболісти радгоспу виграли Кубок Петропавлівського району. В той час Межівський район був приєднаний до Петропавлівського району в зв’язку з реорганізацією сільського господарства і адміністративною реформою. Основу команди складала шкільна молодь, а саме: Журбенко Володимир, Соболь Євген, Брижак Микола, Малев Анатолій, Г оц Петро, Баглай Леонід, Косенко Олександр, Жердель Олексій, Мещеряк Микола, трактористи Лоїк Г ригорій і Малюта Іван, будівельник Коврига Михайло і зоотехнік Сініцин Микола.

3 листопада 1963 року в селі відкрили Будинок культури з просторим, на 350 глядачів, кінозалом. Тут був спортзал, бібліотека з читальним залом, кімнати для гуртків художньої самодіяльності, агрокімната і прекрасне просторе фойє. Директором був призначений Ніколенко Анатолій Олександрович.

В ці роки було закладено перші фундаменти під двоповерхові житлові будівлі в новому мікрорайоні, який назвали «Супутник», по вуличному - «Китай», під середню школу, дитячий садок і баню.

В 1966 році нова 3-х поверхова середня школа відкрила свої двері для дітей. Її світлі просторі учбові кімнати, лабораторії, їдальня, актовий зал, майстерні і спортивний зал могли вмістити 550 школярів.

В 1967 році був збудований побутовий комбінат: швейна майстерня, перукарня, фотосалон і майстерня по ремонту та пошиттю взуття, продовольчий і промисловий магазини. В новій будівлі були розміщені пошта, радіовузол і АТС. Відкриття цих новобудов було приурочене до святкування 50-річчя Радянської влади. На фасадах будівель прикріплено меморіальні дошки, які збереглися і до цього часу.

Якщо порівняти соціальний склад села з 1940 роком, то видно, що лікарів з вищою освітою на той час в селі зовсім не було. Населення обслуговували фельдшер, акушерка і медсестра. В селі працювала початкова школа, в радгоспі працювало два агрономи із середньою освітою. В середині 60-х років, в селі працювало два лікарі з вищою освітою, 25 вчителів і 12 спеціалістів сільського господарства з вищою освітою.

Господарство економічно зміцніло, мало велику матеріально-технічну базу: більше сотні тракторів, 34 зернових самохідних комбайни, більше 60 автомашин, 82 сівалки різного призначення, 112 культиваторів і біля 80 плугів. З’явилися нові потужні трактори К-700. Виробництво зерна досягло 20 і більше тисяч тонн, 900 тонн м’яса і більше 3 тисяч тонн молока на рік.

Майже кожна родина мала телевізор і радіо. З’явилися магнітофони, програвачі, мотоцикли, побутова техніка: пральні машини, холодильники, газові плити, пилососи тощо. В селі почали з’являтися легкові автомобілі. В 1964 році розпочалося будівництво дороги з твердим покриттям до районного центру. Маршрутний автобус ходив до села тричі на день. Центральна вулиця, тепер проспект Перемоги, покрилася бруківкою, з’явилися тротуари. Багатоповерхові будівлі стали звичним явищем нашого села.

На кінець 60-х років економічний і соціальний підйом радгоспу зумовив великий приплив молоді в село. Серед них були вчителі, лікарі, агрономи, інженери, зоотехніки, музиканти, швачки, водії і механізатори. Щоб вирішити проблему житла, дирекція радгоспу прийняла рішення про будівництво гуртожитку більш як на сорок місць. Більша половина молодих спеціалістів залишилася в селі. Вони обзавелися сім’ями, одержали хороше житло.

Центром культурного життя села став Будинок культури. Керівником цього закладу став Клювак Степан Макарович, музикант за освітою. Колективи художньої самодіяльності: хор, танцювальний, драматичний і вокальний - були учасниками і переможцями не тільки районних, але й обласних оглядів народної творчості. Активними учасниками були токар Шпітя Олексій, працівниця радгоспу Шаталова Віра, художник Ніколенко Анатолій, будівельники Коврига Михайло і Дмитришин Михайло, доярка Козацька Ніна, механізатори Козацький Віктор і Демчук Володимир та інші. В той час в Будинку культури працювала музична школа - філіал Межівської школи. Щовечора в Будинку культури (окрім понеділка) демонструвалися художні кінофільми. Частими гостями зорянців були актори обласного театру, співаки з Києва та інших міст країни. Традиційними стали яскраві ритуали урочистої реєстрації шлюбів, проводів в армію, святкування Дня урожаю. До кожного свята місцеві аматори сцени ставили концерти, вистави.

Під керівництвом Клювака С.М. при Будинку культури працювала любительська кінофотостудія. Колектив студії створив документальну стрічку «Зоряні господарі». В ній розповідалося про зміни, що сталися в радгоспі та селі, про кращих людей.

Велику роботу по вихованню молоді проводили учителі середньої школи. Частими гостями в школі були ветерани війни, праці, спеціалісти сільського господарства.

Школярі з особливою увагою слухали розповіді про важкі воєнні дороги Шелеста Івана Лукича, Сагайдака Івана Федоровича, Тагана Івана Федотовича, Воронова Івана Фадейовича, Г ребінченка Миколу Івановича, Писаренка Г ордія Івановича, Сердюка Олексія Івановича, Гуляка Андрія Васильовича, Брижака Миколу Івановича, Якименка Івана Кириловича, Настаченка Федора Калиновича. Пізніше в село приїздив і зустрічався з жителями села і учнями школи Герой Радянського Союзу Надточий Іван Іванович, уродженець Межівщини.

В кінці зими і весною 1969 року весь східний регіон України охопили пилові бурі. Недбалий підхід при обробітку ґрунту призвів до того, що при сильному східному вітрові його верхній, рихлений, шар був піднятий у повітря. Вдень стояли сутінки... Сонце інколи проглядало із-за хмари пилу... В оселях вдень горіло світло... Трактори і автомобілі рухалися з включеним освітленням... Мікроскопічні частини ґрунту були скрізь, в їжі, на зубах, в приміщенні... Верхній, найродючіший шар ґрунту, накопичений природою за тисячоліття, вітер підняв у повітря і переніс на сотні кілометрів. Вулиця Степова, яка тоді була забудована тільки по правій (західній) стороні, по вікна була занесена пилом. Загинуло багато фруктових дерев. Озимі зернові культури (пшениця і жито) були знищені повністю. Частково хмари пилу затримували лісопосадки. З протилежного до вітру боку лісосмуг були нанесені цілі бархани родючого чорнозему. І тепер, якщо уважно придивитися, видно, що на західній стороні лісосмуг рослини ростуть більшими, ніж за сотню метрів від неї. Виходити на той час із житла було ризиковано - можна заблукати. Заняття в школі були припинені. Але люди працювали і на фермах, і в майстернях. Жителька села Маліївське Муранова пішла на роботу і збилася з дороги. Лише через декілька днів її знайшли мертвою в лісосмузі неподалік від села.

На початку 70-х широкого розповсюдження набуло трудове виховання учнівської молоді. Вчитель трудового навчання Зорянської школи Сагайдак Іван Федорович організував учнівську виробничу бригаду, яка в 1973 році на кожному із 40 гектарів виростила по 35 ц кукурудзи. Найактивнішими в бригаді були Шаповалова Людмила, Муха Валентина і Ніколаєнко Ніна. Під час літніх канікул багато старшокласників працювали в радгоспі. Одні йшли в городню бригаду, інші помічниками комбайнерів, випасали радгоспну худобу, тощо.

В І971 році, біля сучасного футбольного майданчика, молодь села заклала спортивну алею із декоративних дерев, заасфальтувала дві пішохідних доріжки. Силами комсомольців і школярів було обладнано футбольне поле, волейбольне поле, легкоатлетичний сектор, бігові доріжки, лави для глядачів, гімнастичний майданчик. Пізніше був збудований стрілецький тир. Спортивний майданчик по периметру був обсаджений кількома рядами дерев.

1973 рік був щедрим для хліборобів. Радгосп одержав по 38,8 ц зерна на круг, а з озимої пшениці по 42,9 ц. Державі було продано один мільйон 700 тисяч пудів добірного зерна. Хліборобська доблесть працівників радгоспу була гідно поцінована: радгосп нагородили Червоним Прапором Ради Міністрів УРСР і Укрпрофспілки, 2І працівника відзначено орденами і медалями.

В 1975 році 129 працівників полів і ферм отримали державні нагороди. Директор Шелест Іван Лукич, механізатор Сиса Г аврило Степанович, доярка Лях Віра Іванівна нагороджені двома орденами Леніна. Орденом Леніна нагороджені Блоха Тихін Кирилович, завкадрами радгоспу Лисак Михайло Кузьмич і Павленко Володимир Олександрович, керуючі відділками, Сулименко В’ячеслав Свиридович, агроном відділку і механізатор Пелецький Іван Петрович, орденом Жовтневої революції був нагороджений керуючий відділком Гребінченко Микола Іванович, орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені доярки Козацька Ніна Іванівна, Дрьомова Ніна Михайлівна, Пізняк Надія Максимівна, Щербина Раїса Іванівна і Алтухова Олена Михайлівна, керуючий відділком Лужицький Леонід Дмитрович, агроном Настеченко Федір Калинович, механік відділку Жарій Олександр Максимович, бригадир «кіровської» бригади Титаренко Василь Леонтійович, механізатор Воронов Іван Федорович, завідуючий поштовим відділенням Товстоп’ятов Олександр Павлович. Орденом Трудової Слави були нагороджені тваринниця Дзюба Нінаїда Вікторівна (цієї високої нагороди вона була удостоєна тричі - орденів І,ІІ і III ступенів), працівниця мехтоку Гребінченко Валентина Йосипівна, тваринниця Галкіна Любов Сергіївна. Орденом Знак Пошани були нагороджені доярки Назаренко Валентина Іванівна, Бочарова Катерина Олександрівна і Олексєнко Ольга Іванівна, механізатор Гриженко Сергій Васильович, шофер Гриженко Володимир Данилович, агроном Тищенко Микола Степанович, головний бухгалтер Таган Іван Федотович і секретар парткому радгоспу Шептуха Павло Терентійович.

Дзюба Нінаїда Вікторівна народилася в селі Новопетрівка на Межівщині 12 січня 1944 року. Навчалася в місцевій школі. Після закінчення школи пішла в 1960 році працювати в радгосп, працювала дояркою. Потім перейшла працювати на відгодівельний майданчик великої рогатої худоби. За сумлінну працю і високі показники в соціалістичному змаганні Нінаїда Вікторівна нагороджена орденом Трудової Слави трьох ступенів. Нагорода всіма ступенями ордена в Радянському Союзі прирівнювалася до звання Героя Соціалістичної Праці.

Лях Віра Іванівна народилася 28 жовтня 1933 року в місті Києві. Закінчила школу. Після війни разом із сім’єю переїхала на Межівщину і пішла працювати в тваринництво. Працюючи дояркою в радгоспі імені Петровського, за проявлений трудовий героїзм була нагороджена двома орденами Леніна і кількома медалями. Виховала трьох дітей. В 1988 році вона пішла на пенсію. Померла Віра Іванівна в 2000 році і похована на сільському цвинтарі.

Сиса Гаврило Степанович народився 25 липня 1927 року в селі Іванівка Кобеляцького району на Полтавщині. Навчався в сільській школі. В 1935 році сім’я переїздить на Дніпропетровщину. В 1943 році пішов працювати трактористом в радгосп. Служив в армії, а потім повернувся в рідне село. За сумлінне ставлення до роботи, постійне перевиконання змінних завдань, активну участь в перебудові радгоспного виробництва він був нагороджений двома орденами Леніна і медалями. Будучи на пенсії, він ще довгий час допомагав господарству на виробництві. Виховав трьох дітей.

Інтенсивніше стало розвиватися тваринництво радгоспу. Якщо декілька років тому доярки одержували дві тисячі літрів молока від корови, то тепер долали 3-х тисячний рубіж.

В 1973 році в радгоспі став до ладу потужний механізований тік по заготівлі, переробці і виготовленню концкормів для тваринництва. Ним довгі роки керував Гребінченко Микола Г ригорович.

Секретарем комсомольської організації та інструктором по спорту був Брижак Микола. Комсомольська організація налічувала в своїх рядах більш як 70 комсомольців. Була організована молодіжна агіткультбригада, яка своїми виступами радувала працівників полів і ферм.

В 1973 році був організований молодіжний клуб «Пошук» (керівник Микола Брижак). Активними учасниками клубу були механізатор Прищепок Станіслав, слюсар Г ребінченко Олександр, медпрацівниця Крініцина Людмила і токар Цимбал Анатолій, молоді вчителі та учні Зорянської школи. Було встановлено 25 нових імен воїнів. Це рядовий Черепанов Іван Власович з Уралу, єфрейтор Мальчиков Олексій Якович, лейтенант Порубльов Микола Миколайович обидва із Ставропольського краю, старший лейтенант Смолін Микола Миколайович із Ярославля і багато інших, імена яких викарбувані на граніті Меморіального комплексу воїнам-визволителям і односельцям, які не повернулися з Вітчизняної війни.

За ініціативою комсомольців на День Перемоги в 1974 році запросили в гості дружину і доньку Смоліна М.М., похованого у братській могилі. На його честь було названо спортивні змагання з важкої атлетики. Іменем старшого лейтенанта Смоліна Миколи Миколайовича була названа нова вулиця у північній частині села Зоряне.

За активну участь і велику роботу по військово-патріотичному вихованню молоді і оборонно-масовій роботі комсомольська і первинна організації ДТСААФ - тепер товариство сприяння обороні України були нагороджені Червоним Прапором ЦК ВЛКСМ СРСР, Червоним Прапором обкому комсомолу і грамотами ЦК ДТСААФ СРСР, знаком «За активну роботу». В 1973 році фізкультурний колектив радгоспу був нагороджений Дипломом І ступеня Центральної ради сільських спортивних товариств Радянського Союзу і Почесною грамотою Комітету по фізичній культурі і спорту при Раді Міністрів СРСР за перемогу у Всесоюзному огляді роботи колективів фізкультури і спортивних клубів. Секретаря комсомольської організації радгоспу Брижака Миколу було обрано делегатом УШ з’їзду ДТСААФ Радянського Союзу у 1977 році.

В 1973 році футбольна команда радгоспу стала чемпіоном району з футболу. За команду виступали брати Петро і Микола Г оц, Володимир Чорняк, Г ригорій Г оломозенко, Олексій Г айдоба, Володимир Трегубов, Микола Брижак,

Василь Колінько, Микола Здановський, Михайло Карбан, Микола Немазаний, Володимир Крупа і Володимир Г олосний.

8 лютого 1974 року в селі був випущений перший номер радгоспної багатотиражки «За високий урожай» (орган партійного комітету, дирекції та профспілкової організації радгоспу). Першим редактором місцевої газети був голова профкому Кубах Василь Григорович. Газета висвітлювала трудове, соціальне, культурне і спортивне життя господарства. В ній друкувалися дописи про роботу школи, лікарні, спогади ветеранів війни і праці, а також нариси про людську гідність, гумористичні і сатиричні замітки. В ці часи в селі працювало місцеве радіомовлення. Активними співробітниками місцевої радіогазети були вчителі середньої школи Шептуха Віра Дмитрівна, Щербаченко Галина Пилипівна і Брижак Надія Іванівна. В І991 році багатотиражка була закрита.

В 1975 році в селі був збудований стрілецький тир для малокаліберної зброї. В Будинку культури обладнано кімнату спортивної і оборонно -масової роботи, в якій виставлено спортивні трофеї (Кубки, грамоти, прапори, тощо) спортсменів радгоспу, завойованих на районних і обласних змаганнях. Було обладнано стенди і фотовітрини, які розповідали про легендарне минуле нашого народу. Тут проводилися засідання активу, заняття з допризовною молоддю.

В ці роки село славилося колективами художньої самодіяльності серед яких був популярний хор (керівник Тимошевська Ольга) драматичний гурток (керівник Царинний Володимир), духовий оркестр (керівник Дмитрик Михайло), танцювальний та інші.

Працювала агіткультбригада. Радгоспні митці сцени були не тільки переможцями районних і обласних оглядів художньої самодіяльності, але й частими гостями радіо і телебачення. Г ромом оплесків зустрічали і проводжали із сцени глядачі співачку Фоменко Раїсу, лауреата республіканського огляду самодіяльних митців. В її виконанні часто звучали українські та російські народні пісні. Популярним серед молоді був вокально-інструментальний ансамбль, керівник (Тимошевський Василь), співаки Щербина Любов, Коврига Михайло, Косенко Олександр і Брижак Микола. Активними учасниками художньої самодіяльності були фельдшер Кисіль Андрій Терентійович, доярка Дрьомова Надія, механізатор Пелецький Іван, зоотехнік Царинна Антоніна, бібліотекар Коврига Євдокія, доярка Козацька Ніна, механізатори Козацький Віктор і Демчук Володимир, працівниця мехтоку Циганкова Наталія. Кожного вечора демонструвалися кінофільми.

Економічному і соціальному, а також культурному розвиткові села велику увагу приділяв директор радгоспу Шелест І.І. В селі з’явилося дві нові вулиці - імені Смоліна і Степова, почалося будівництво на новій вулиці - Молодіжній. Була збудована нова контора, майстерня, почалося будівництво дитячого комбінату. Велику увагу Іван Лукич Шелест приділяв розвиту культури і спорту. Для роботи гуртків художньої самодіяльності були закуплені багато нових музичних інструментів, костюмів.

В 1976-80 роках серед працівників полів і ферм великого розмаху набуло соціалістичне змагання. В 1976 році збирати зернові культури почали комплексно. На хлібне поле заходив не один комбайн, як це було раніше, а комплекс комбайнів по 10-12 агрегатів. Так народилося змагання серед комбайнових агрегатів на збиранні врожаю - «50 червоних зірок». Зірочка, намальована на комбайні, значила, що агрегат намолотив 100 тонн зерна. Значних успіхів в цьому змаганні в досягли агрегати Прищепчука Михайла Івановича, Грищенка Сергія Васильовича, Сиси Гаврила Степановича і Леонідова Михайла Семеновича.

В тваринництві було організовано змагання серед доярок - майстрів машинного доїння - під назвою «За п’ятирічку - 500 тонн молока», тобто 100 тонн молока від групи закріплених корів за рік. Значних успіхів досягли доярки Лях Віра Іванівна, Назаренко Валентина Іванівна, Щербина Раїса Іванівна, Олексієнко Ольга Іванівна, Трач Раїса Іванівна.

Переможці змагання були нагороджені грошовими преміями, цінними подарунками і безкоштовними санаторними та туристичними путівками. Працівники радгоспу неодноразово були відзначені організаційним комітетом ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства) Радянського Союзу.

В 1983 році працівники радгоспу, жителі нашого села провели на заслужений відпочинок директора радгоспу Шелест Іван Лукич, з яким пропрацювали більше 25 років. Новим директором був призначений головний агроном радгоспу Харламов Віктор Георгійович, але йому довелося всього декілька місяців попрацювати керівником господарства. Взимку 1984 року господарство очолив Щербаченко Сергій Олексійович.

Народився Сергій Олексійович 26 березня 1943 року на Сумщині в багатодітній сім’ї колгоспника. Навчався в сільській школі, успішно закінчив інститут за спеціальністю «зоотехнік». Служив в лавах Збройних Сил Радянського Союзу. Демобілізувався офіцером запасу. Після служби в армії працював довгий час на керівних посадах в Петропавлівському районі. В 1984 році був призначений директором радгоспу імені Петровського. З його приходом в господарстві почалася реконструкція як населених пунктів, так і радгоспного виробництва. В 1996 році, після реорганізації сільського господарства, він очолив колективне господарство, а в 2000 році агрофірму імені Петровського. За велику організаторську роботу в сільському господарстві йому було присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Декілька разів обирався депутатом районної Ради.

В 1984 році почалася реконструкція села Зоряне. Центральна вулиця була розширена. Тут заклали алею з газоном для квітів і дерев, встановили екзотичні ліхтарі нічного освітлення. Поряд з Будинком культури було збудовано дитячий майданчик і фонтан. В честь 40-річчя Перемоги було збудовано Меморіальний комплекс воїнам, які загинули в роки війни.

На території комплексу ветеранами війни було висаджено 40 ялинок і більше десятка молоденьких тендітних берізок. В братській могилі комплексу поховано 224 радянських воїни. Прізвища 44 відомих викарбовано на гранітних плитах. Також в граніті увіковічені імена 263 односельців і жителів навколишніх сіл радгоспу, які не повернулися з війни.

У селі почав працювати новий водовід. Вода поступала із 4-х артезіанських свердловин з балки Сухий бичок. Зусиллями працівників радгоспу і головного агронома радгоспу Харламова В.Г. був закладений фруктовий сад на площі 40 гектарів.

В 1985 році було відкрито дитячий комбінат «Зернятко» з плавальним басейном і спортзалом. Було збудовано нову вулицю імені Жукова. Відкрито новий господарчий магазин, відремонтовано лікарню, благоустроєно середню школу, висаджено парк із ялин, сосон, берез, лип, кленів, тополь, горобини. В новому парку була збудована Алея Трудової Слави. Велику роботу по озелененню села проводив агроном Настаченко Федір Калинович. Активним учасником перебудови села був наш односелець Мірошниченко Олексій Г ригорович.

Нового розмаху набуло культурне життя в селі. В Будинку культури почали працювати молоді енергійні люди. Це: Іваненко Валерій, Курята Валентина, Сюрко Микола, Сюрко Наталія, Вознюк Зоя і Третяк Галина.

При Будинку культури працювало 14 гуртків художньої самодіяльності, в яких приймало участь більше як 120 мешканців нашого села.

1986 рік. Чорнобиль. В боротьбі з цим лихом активну посильну участь взяли наші односельці: Москаленко Віктор, Прищепчук Олександр, Черевань Володимир, Лагутін Олексій, Гребінченко Віктор, Романенко Олександр, Г олосний Валерій.

Жителі села також проходили службу в Афганістані. Це брати Микола і Юрій Третяки, Мустафаєв Равшан і Машкін Олександр. За мужність і військову доблесть виявлену при виконанні службових обов’язків Третяк Юрій і Мустафаєв Равшан були нагороджені грамотами Президії Верховної Ради СРСР.

В 1986 році за громадську мужність і милосердя жителям нашого села Клюваку Володимиру, Серембицькому Миколі, Шелесту Миколі. Голомозенко Любові, Карпенко Тамарі, Будакві Людмилі, Будакві Леоніду, Козацькій Наталії, Козацькому Геннадію, Вінніченко Якову і Павлову Анатолію були вручені медалі «Донор СРСР». Велику роботу в цьому напрямку проводила місцева лікарня під керівництвом фельдшера Кісіля Андрія Терентійовича.

Народився він 12 грудня 1929 року в селі Зареченське на Дніпропетровщині. Закінчив місцеву школу, медичний технікум. Довгий час працював фельдшером в Зорянській лікарні. Часто виконував обов’язки головного лікаря. За велику роботу серед населення і милосердя Андрій Терентійович був нагороджений орденом Знак Пошани і медаллю «Почесний донор СРСР». Був головою дільничного комітету Червоного Хреста. Після виходу на пенсію в 1989 році, він ще довгий час працював в лікарні. Разом з дружиною виховав двох дітей. Помер Андрій Терентійович в 1995 році і похований на сільському цвинтарі. Його іменем названо провулок, де знаходиться лікарня, якій він віддав все своє життя.

Майже біля кожного села жителі називали балки, пагорби і інші місця іменами своїх односельців. Є і біля Зоряного така балка, яка проходить в декількох сотнях метрів на південь від села. Вона називається Мещеряковою балкою. В цій балці, в низині, на проїжджій частині дороги стікають з пагорбів дощові і талі води, і, збираючись, утворюють непрохідну багнюку. В цьому місці автомашини, часто натужно буксуючи, застрявали, і тільки трактор міг дістати з болота машину. Одного дощового дня, проїжджаючи на автомашині, Мещеряк Іван Петрович зупинився перед цим невеличким озерцем. Взяв лопату і розкопав його бічну сторону. Вода почала стікати... Потім був збудований невеличкий місток. Так, з чиєїсь легкої руки, стала вона називатися Мещеряковою.

В післявоєнні роки в селі виросло багато трудових династій, котрі стали взірцем відданості хліборобській професії. Серед них трудова династія Брижака Миколи Івановича, який довгий час працював механізатором в радгоспі. Його справу продовжили діти, а потім онуки і правнуки. Діти і онуки із трудових династій Леонідова Михайла Семеновича, Прищепчука Михайла Івановича, Сиси Гаврила Степановича, Москаленка Івана Івановича, Косенка Клима Івановича і Маширя Петра Гавриловича також продовжують справу своїх батьків. Пам’ятають односельці і добрі справи Редчиця Леоніда Ульяновича, який довгий час працював головним агрономом радгоспу; Стукана Костянтина Федоровича, який працював деякий час директором, а потім головним інженером; Дешку Олександра Сергійовича, головного інженера радгоспу; Фалія Дмитра Івановича, який в перші післявоєнні роки працював трактористом, а потім механіком відділку «Симентал».

В 1989 році в наше село переселилось багато сімей біженців із Середньої Азії - турків-месхетинців. На ґрунті етнічної ворожнечі цей народ повинен був покинути обжиті місця і шукати кращої долі на Україні. Жителі села і керівництво господарства з повагою прийняли цей багатостраждальний народ. Їм було надано квартири, роботу, матеріальну допомогу, дітям - місця для занять в школі. Часто можна почути від них слова подяки мешканцям села, за те що вони прийняли і своїми турботами зігріли душі людей, які залишилися без домівок.

В 2010 році Зорянська середня школа відсвяткувала 55-річний ювілей. За цей час середню освіту одержало майже 1100 юнаків і дівчат. 17 учнів школи закінчили її з медалями: 7 з золотою і 10 з срібною.

Зорянській середній школі виповнилося 50 років. За всі роки її існування керівниками призначали людей, відданих освітянській справі.

Першим директором була Заслужена вчителька України Мелешко Наталія Федорівна. Вона працювала із перших днів заснування школи - 1955 року. Тільки передчасна смерть у 1971 році не дала довести справу до кінця.

Наступним директором була Кривонос Людмила Іванівна (1971-1974 рр.). Шептуха Віра Дмитрівна перейняла естафету директорів з 1974 по 1978 рік. Зовсім недовго пропрацював директором школи Круголь Віктор Миколайович (1978-1980 рр.). Після цього посаду директора посіла рішуча, повна сил та енергії, віддана педагогічній справі людина - Брижак Надія Іванівна. Шість років безперервної роботи, напруженої творчості. На зміну їй прийшла принципова, безкомпромісна людина - Щербаченко Г алина Пилипівна (1986-1989 рр.). Вона, разом з колективом, організувала підсобне господарство, вчила дітей любити природу.

Через три роки директором школи знову призначили Брижак Надію Іванівну, яка пропрацювала на цій посаді з 1989 по 2008 рік. Весь час вона працює самовіддано, в творчому пошуку. З вересня 2008 року по липень 2011 року директором школи працював Кривонос Василь Володимирович. У вересні 2011 року директором Зорянської середньої загальноосвітньої школи була призначена Захарій Любов Станіславівна. Вона доклала багато зусиль для покращення роботи Зорянської школи.

В 1993 році в Зоряному був організований професіональний мотоклуб, один із найбільших сільських клубів в нашій державі. Його спортсмени були відомі не тільки в Україні, але й за її межами. За роки його існування, до 2000 року, в великий спорт вийшло майже десять майстрів спорту і кандидатів в майстри спорту, багато першорозрядників. Не раз спортсмени Валентин Брижак, Станіслав Благов, Микола Мягков, Володимир Березовий Ігор Калюжний, Олександр Гулько, Валентин Прищепчук, Юрій Пономаренко і Костянтин Опалатенко перемагали на етапах чемпіонату України, вигравали республіканські і міжнародні змагання з мотокросу і були в 1998 році запрошені на чемпіонат Європи.

В радгоспі була організована спортивна секція з боротьби дзюдо, якою керував майстер спорту Мустафаєв Равшан, турок-месхетинець за національністю. Працювали секції настільного тенісу, волейболу, футболу, шахів і шашок. Керували ними Положевець Микола, Трун Микола і Черевань Іван.

Весною 1994 року в радгоспі святкували 30-річчя створення тракторної бригади. Свій ювілей механізатори бригади святкували в тільки що відкритому в селі кафе «Курінь».

На початку 90-х років зусиллями директора радгоспу Щербаченка Сергія Олексійовича і його заступника по виробництву Павленка Володимира Олександровича, а також заступника по газифікації Співака Олександра Володимировича, село було газифіковано. Восени 1992 року на західній околиці села був запалений символічний факел, а взимку 1993 року газ прийшов в будинки мешканців села.

В 1990 році радгосп по виробництву рільничої продукції досяг вершини за всю свою майже 60-річну історію існування. Урожай озимої пшениці перевершив 50 ц з гектара, а на окремих площах сягав 70 ц. Високі показники були і в тваринництві.

Осторонь трудових звершень не стояла молодь господарства і школярі. За ініціативою директора школи Щербаченко Г алини Пилипівни, в другій половині 80-х років при школі була збудована кролеферма і почалося будівництво шкільної теплиці. Багато юнаків йшли в радгосп помічниками комбайнерів: Мірошниченко Анатолій, Пономаренко Юрій, Чеверда Сергій, Брижак Валентин. А дівчатка допомагали дорослим готувати обіди учасникам жнив - Алексеєнко Ірина, Брижак Альона, Гаряча Наталія, Пустовіт Яна.

З дня реорганізації Красногорівської сільської Ради і заснування Зорянської в 1957 році головами Рад в різні часи були Гребінченко Микола Іванович, Туровський Петро Миколайович, Гребінченко Микола Григорович, Тур Володимир Петрович, Фоменко Олександр Семенович, Пуліян Михайло Кирилович. Зараз сільським головою працює Довгоспиний Микола Іванович.

В 1996 році радгосп був ліквідований і на його базі було створене колективне господарство. До кінця 90-х років господарство залишилося майже без тваринництва, машинно-тракторний парк застарів, вимагав негайної заміни.

Земля і майно були поділені між працівниками господарства. Кожний працівник, пенсіонер, окрім працівників соціальної сфери, одержав свій земельний наділ, який складав більше ніж 9 кадастрових гектарів.

На колишніх землях радгоспу імені Петровського, виникли селянсько- фермерські господарства: СФГ «Зоряне», СФГ «Побєда», СФГ «Артемівське», СФГ «Чайка», СФГ «Кипарис», СФГ «Ніка-Ю». Але найпотужнішим базовим господарством є ТОВ «Агрофірма ім. Петровського», яке з жовтня 2009 року очолює директор Максимов Г еннадій Олександрович.

Максимов Геннадій Олександрович народився він 15 липня 1971 року в смт Октябрьський на Донеччині. Закінчив у 1986 році Зорянську середню школу та вступив до Констянтинівського сільськогосподарського технікуму. У 1990 році проходив військову службу в Г ерманії в групі західних військ Радянської Армії. З 1993 по 1999 рік навчався у Дніпропетровському аграрному університеті за спеціальністю «вчений агроном». Одружений, разом з дружиною виховують доньку.

До складу Зорянської сільської ради входять села: Зоряне, Малієво, Новопетровське, Маліївське, Крутоярівка, Петровське, Полтавське, Мала Покровка.

Головні принципи в роботі сільської ради не можуть змінюватись у часі. Радісні події одружень, народження дитини, гіркі хвилини втрати близької людини, вирішення земельних питань, проблеми пільг, відносин в родині, вирішення різних конфліктних ситуацій - це робота сільської ради. Жителі сільської ради завжди з теплом у серці будуть згадувати тих людей, які в різні роки були головами сільської ради: Туровський П.М., Тур В.П., Гребінченко М.Г., Фоменко О.С., Пуліян М.К. Слова щирої вдячності хочеться сказати і тим людям, хто довгі роки працював у сільській раді : Каплун Н.А., Кривальова П.А., Крупа Г.І., Прищепчук С.І.

Сьогодні працівниками сільської ради є висококваліфіковані спеціалісти: сільський голова - Довгоспиний Микола Іванович, секретар - Воронова Ольга Олександрівна. Головним принципом роботи цих працівників є вміння працювати з людьми та захищати їх інтереси. Від них залежить вирішення багатьох важливих питань.

На території сільської ради на сьогодні працюють: РКЗК «Зорянська середня загальноосвітня школа I - III ступенів»; КЗО «Новопетровське НВО», КЗО «Маліївське НВО»; СКЗО «Зорянський дошкільний заклад «Зернятко»; КЗОЗ «Зорянська амбулаторія загальної практики сімейної медицини»; фельдшерсько-акушерські пункти - Новопетровський та Маліївський; СКЗК «Зорянський будинок культури»; СКЗК «Зорянська бібліотека» та Новопетровський пункт видачі літератури.

В 2012 році Зорянська сільська рада разом з громадською організацією «Зорянка» та ЄС/ ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», здійснили капітальний ремонт приміщення ДНЗ «Зернятко». Було замінено 38 вікон на пластикові склопакети, 4 дверей на металопластикові. Роботи проведені за рахунок місцевого бюджету на суму 29,2 тис. грн., за рахунок обласного бюджету 39,9 тис. грн., за рахунок громадської організації «Зорянка» - 8,0 тис. грн., за рахунок ЄС/ПРООН в сумі 76,2 тис. грн.

Село Зоряне має героїчне минуле, незалежне й багате сьогодення. Тож хай буде світлим і гідним його майбутнє!

Матеріали надали: Брижак Микола Миколайович, Захарій Любов

Станіславівна, Трун Микола Миколайович. В добірці історичних джерел, матеріалів, фотодокументів, спогадів і записів односельців, газетних публікацій активну участь взяли - секретар сільської Ради Прищепчук Світлана Іллівна, педагог-організатор школи Сюрко Наталія Андріївна, вчителі Зорянської школи Кривонос Наталія Вікторівна, Кривонос Василь Володимирович, бібліотекарі Алтухова Марина

Григорівна та Кулиненко Ірина Іванівна.

Історія села Іванівка

Село Іванівка засноване запорізьким козаком, кошовим отаманом Іваном Чигирином, який побудував свій зимівник на березі степової річки Вовчої. Але не тільки прекрасна природа та багатство річки привабили козака. Недалеко від поселення проходив відомий Муравський шлях та чумацький соляний шлях до Криму. Тому це був не просто козацький зимівник, а ще й сторожовий пост від нападу кримських татар і турків. В 1776 р. поселення відвідав сам губернатор В.

А. Чертков, якому дуже сподобалась ця місцевість. Він наказав Волководському земському комісару організувати тут державну військову слободу і назвати її в честь засновника - Іванівкою. Іван Чигирин запросив сюди на поселення козаків свого коша, рідню з Полтавської губернії. Слобода почала швидко заселятися людьми малоросійської нації.

Основу поселенців складали козаки, тому організація управління в слободі спиралась на козацькі традиції. Основні питання вирішувались на сходках. На них обирався старшина, якому надавалась найбільша влада, вирішувалися питання будівництва церкви, школи, лікарні. В 1850 році побудували школу, в якій навчалися тільки на російській мові і тільки діти багатіїв. В 1882 році збудована друга школа, в яку залучалося більше дітей. В 1909 році збудовано ще школу (червона будівля в центрі села), яка пропрацювала до 1993 року. Школа, збудована 1912 році (на той час вона називалася «Двухклассное Училище»), існує до цього часу.

В 1892 році в селі нараховувалося до 2000 дворів з населенням до 9000 осіб. В селі було побудовано приміщення волості, утворилась Іванівська волосна управа (до цього поселення належало до Гаврилівської волості).

Село було розбито на 10 кварталів, виділено 10 соцьких, обрано старосту, писаря та збірника податей. В приміщенні волості був клуб або, як тоді звалося, «зборня». Там інколи ставили вистави. В той час з’явився урядник, який мав повне озброєння, носив шаблю, пістолет, шпори, і наводив порядок в селі. Соцькі ходили з великими ціпками. При волості працювала пошта. Газети та журнали виписували піп, учитель та писар, неписьменні селяни ними не цікавилися.

Сільська община мала землю, на якій сіяли хліб. Зерно засипали в два гамазеї - великі зерносховища, кожен з яких вміщував 5 тисяч пудів зерна. Хліб община позичала селянам під час частих неврожаїв, які спричинялися поганим обробітком землі. Земля була поділена на поля: одне поле було під толокою, або пасовищем, а три поля засівалось, тобто було чотирьохпілля. Громадські бугаї сірої української породи, якими обробляли землю, розміщувалися біля гамазеїв.

Напередодні Першої світової війни в селі було 2 церкви з двома церковно- приходськими школами, єврейська синагога, 3 початкових школи і велике земське Двокласне училище, лікарня, ветлікарня, невеликий завод по обробці шкіри, гончарний завод, сукновальня, черепичний та цегляний заводи, декілька магазинів, лавок, шинків. На території села Іванівка через річку Вовчу було побудовано 2 мости. Протягом року у селі відбувалося дві великих ярмарки. Про кількість зерна, що збирали іванівці, говорить кількість вітряних млинів - 35. В 1913 році громадою було організоване Кредитне Товариство.

Мирне життя селян було перерване Першою світовою війною, Великою Жовтневою соціалістичною революцією та громадянською війною. В ті страшні буремні роки, коли влада мінялась по декілька разів на рік, виділились нові лідери серед іванівців.

Був обраний Революційний Волосний комітет, який очолив місцевий житель, більшовик - Г онжа Євмен Федорович. Пізніше при волості утворився Комітет Незаможних Селян (КНС), який очолив Стародуб Сергій. Ці селяни були незаможними. Комсомольський осередок очолив студент Петренко Сергій. За вказівками Радянської влади та Комуністичної Партії, незаможники відібрали в багачів землю та розділили по 1,5 десятини на одну людину (жінкам теж було надано право на землю, якого раніше вони не мали).

В 1923 році утворено ВЧК та міліцію, також обраний орган влади «Рада селянських та робітничих депутатів трудящих». Волость отримала статус Іванівської сільської ради Межівського району Павлоградського округу Дніпропетровської області і була розміщена в попівському будинку. Органи самоврядування впроваджували в життя політику комуністичної партії: проводили колективізацію, слідкували за хлібозаготівлею, своєчасною сплатою податків, виконанням трудової повинності, встановлювали новий лад у селі.

Вихідцями з села Іванівки були засновані населені пункти Тарасівка, Федорівка, Антонівка, Дубово. Також виселялись селяни по ту сторону річки на панські землі. Іванівці заснували хутори Грушевський та Запорізький понад річкою Ялами; хутір Цурпалово за 40 км на захід від села; хутори Богданівський і Богунівський.

У 1924-1926 роки Радянська влада та Комуністична партія проголосили НЕП - нову економічну політику. Промисловість стала постачати селу різний сільськогосподарський реманент, краще стали обробляти землю. Селяни стали розводити різну птицю, худобу, в магазинах було всього вдосталь і по низьких цінах. Запроваджено метричну систему, у селі з’явилося радіо.

В жовтні 1928 року селяни села Іванівка створили сільськогосподарську артіль «Пробудження», яку очолив член КНС Горілько В.А. В травні 1929 року на території села створено 5 СОЗів: «Далекий Схід», імені Ворошилова, «Трудова Згода» та «Червоний Лан» і імені Воровського замість артілі «Пробудження». В кінці 1930-х СОЗи та артілі об’єдналися і утворилося 4 артілі, які проіснували до 1952 року.

З 20 вересня 1941 року по 14 вересня 1943 року село Іванівка було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. За період окупації 169 жителів села вивезено до Німеччини на каторжні роботи, у населення забрано 1904 голови худоби. Убито населення німцями - 19 осіб, убито партизанів - 7.

912 іванівців були призвані на фронт, загинули - 513 чоловік. 45 жінок залишилися вдовами. З нагородами повернулися: 75 орденоносців, медалями «За відвагу» нагороджено 48 осіб, «За бойові заслуги» - 57. 9 травня 1945 року настав День Перемоги.

В травні 1958 року утворився колгосп «Родіна». Розпочалася електрифікація села. 12 вересня цього ж року загорілася перша лампочка.

З 1955 року землю повністю обробляли тракторами. Розвивалося скотарство, колгосп став спецгоспом по відгодівлі великої рогатої худоби. За

високі показники в роботі колгоспників нагороджували почесними грамотами, цінними подарунками. Жителі стали жити заможніше, зводили житлові будинки, купували телевізори та іншу побутову техніку, легкові автомобілі. З 1964 року колгоспникам перестали писати трудодні, стали виплачувати заробітну плату. Пенсіонери почали отримувати пенсію з 1965 року.

В післявоєнні роки активну участь у житті сільської громади приймали депутати сільської ради Сметана Віра Олексіївна та Гринюк Володимир Дмитрович. Вони обирались депутатами неодноразово. Гринюк Володимир Дмитрович, 1938 року народження, вперше був обраний депутатом VIII скликання у 1961 році і переобирався до ХХ скликання. Він був одночасно і членом виконкому сільської ради. Сметана Віра Олексіївна, 1939 року народження, вперше обрана депутатом Х скликання в 1966 році і переобиралась постійно до 2002 року (ХХІІІ скликання).

У 1964 році була велика повінь. Затопило 257 дворів, 157 будинків було зруйновано. Активну участь в евакуації населення та матеріальних цінностей приймав сільський голова Гринюк В.Д. Він був нагороджений грамотою, цінним подарунком та медаллю «За спасение утопающих».

Згідно Указу Президента України від 03.12.1999 року № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» у 2000 році на території ради утворилося два товариства з обмеженою відповідальністю «Іванівське» і «Промінь». Товариство «Промінь» діє до цього часу, незмінним його директором є Клименко Іван Петрович. Товариство «Іванівське» згодом було розформоване. На його базі створено ТОВ АФ «Обрій», яке очолює досвідчений керівник Г оловко Віталій Миколайович, заступник Коломоєць Віталій Петрович. Основний офіс товариства знаходиться в селі Коломійці Покровського району. Товариства із року в рік отримує найвищі врожаї ранніх і пізніх сільськогосподарських культур, одні з перших у районі проводять розрахунок з орендодавцями за орендовані земельні паї. На полях працює новітня техніка, раціонально використовуються землі, приведено в належний санітарний вигляд власні і закріплені за товариствами території.

На території ради функціонувало 4 дитячі садки, але із занепадом сільськогосподарських формувань вони також припинили свою діяльність. На 2013 рік в селі немає жодного дитячого садочка. Жителі села протягом декількох років возять дітей у сусіднє село Г аврилівку.

На балансі сільської ради знаходиться сільський будинок культури та сільська бібліотека. Приміщення будинку культури (збудоване в 1987 році) потребує капітального ремонту, система опалення не працює більше десяти років.

В селі працює лікарняна амбулаторія загальної практики сімейної медицини з денним стаціонаром на 10 ліжок. Очолює колектив досвідчений лікар-терапевт, депутат районної ради Г олод Ганна Володимирівна.

В Іванівській середній школі навчається 87 учнів. Очолює педагогічний колектив Калько Інна Миколаївна. До приміщення школи підведений природній газ, їдальня має проточну воду. В 2012 році замінено покрівлю даху приміщення та проведено зовнішній ремонт та фарбування школи ззовні, замінені на металопластикові вхідні двері та частково вікна. В 2012 році школа отримала новий шкільний автобус.

У селі Іванівка працює аптека, відділення поштового зв’язку, сім торгових точок.

В 1994 році до села був підведений природній газ, але подальша робота була припинена. В 2002 році розпочато будівництво газової мережі. Першими голубе паливо отримати жителі 4 бригади, зокрема сім’ї Клименка Івана Петровича та Шаповалова Сергія Івановича. Основний газопровід збудовано за бюджетні кошти, розвідні - за кошти населення. На сьогоднішній день природнім газом опалюється 258 будинків.

За час існування села Іванівка кількість його населення постійно змінювалась. З початку заснування і до 1914 року населення швидко збільшувалось за рахунок переїзду в село на постійне проживання колишніх запорізьких козаків зі своїми сім’ями та переселенців з північних та центральних регіонів Лівобережної України (Полтавська, Чернігівська, Харківська області). Переселялися також і з південних регіонів під тиском грецьких переселенців - «корсиканців». В ті часи природний приріст населення був високим: за рік народжувалося 460 немовлят, помирало - 159 чоловік . До 1909 року кількість населення становила близько 9000 чоловік (за матеріалами історії села). Після 1914 року кількість населення почала скорочуватись внаслідок розселення та воєн: Першої світової та громадянської. Провадилося масове виселення заможних жителів села в період колективізації. Голодомори 1921-1923 та 19321933 років, репресії 30-50-х років, Велика Вітчизняна війна та післявоєнний голод 1946-1947 років призвели до великих втрат серед населення села Іванівка. Значна кількість жителів виїхала з села після повені 1964 року. У 2013 році населення Іванівки - 1002 особи. Старожилкою Іванівської сільської ради є Дудник Марія Василівна, якій 15 червня 2013 року виповнилося 99 років.

У 2010 році на посаду Іванівського сільського голови був обраний Яременко Володимир Анатолійович, який працює уже друге скликання (четверте та шосте).

За час його роботи сільським головою, було багато зроблено для благоустрою села Іванівка. Проведено ремонт вулиць з твердим покриттям: Леніна та Чернишова. З допомогою спонсорської підтримки проведено ямковий ремонт та частково асфальтове покриття вулиць Садова, Ніколаєва, Чехова, Горького, Гагаріна, Бережанська, Потьомкіна, Пушкіна, Жовтнева, Кузнецова, Франка, провулку Орджонікідзе. Велику допомогу в цьому надавали жителі села. Баша О.І. особисто збирала кошти і організовувала жителів вулиць на розкидання шлаку.

Слід відзначити жителя села Іванівка Єременка Миколу Васильовича. Хоча в селі проживає недавно, він багато зробив для сільської громади. Це: упорядкування вулиць Піщана та провулка Орджонікідзе доменним шлаком, відновлення вуличного освітлення, надання фінансової допомоги у відбудові храму. Жителька вулиці Садова Стародуб Марія Іванівна особисто здійснила внесок для благоустрою села у розмірі 2 тисяч гривень, Орищенко Микола Васильович, Олійник Михайло Михайлович, Погрібняк Сергій, Шерстюк Микола Миколайович - по одній тисячі гривень.

Проводиться грейдерування вулиць. В належний санітарний стан приведені громадські кладовища, ліквідовано стихійні сміттєзвалища. В центрі села розбиті клумби, висаджені дерева, зроблена свердловина для сільського будинку культури, відновлено вуличне освітлення (110 ліхтарів).

Основним напрямком роботи сільської ради та її виконавчого комітету є виконання дохідної частини бюджету та його раціональне використання. При плані надходжень до місцевого бюджету за 2012 рік 512359 гривень виконано 747400 гривень, що становить 145,9 % від плану. Власні надходження складають 682802 гривень при плані 447760 гривень. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і основна частина доходу бюджету - це є плата за землю, яких надійшло до бюджету 369495 гривень при плані 277050, що склало 133,3 %. Орендну плату за землю своєчасно сплачують товариства «Обрій» та «Промінь», фермерські господарства «Росток», «Схід-Агро», підприємець Баша Микола Іванович.

Неабияким надбанням села є відбудова Свято-Покровського храму в бригаді N° 1 та в центрі села Свято-Миколаївського храму, завдяки наполегливій праці ієрея Бакая Володимира.

Багато святкових заходів проводиться на території сільської ради - новорічні свята та день святого Миколая, день захисника Вітчизни, День Перемоги, Міжнародний день захисту дітей, Івана Купала, День села та інші. Основними спонсорами всіх цих заходів є дирекція товариств «Промінь» та «Обрій», фермерські господарства, підприємці, депутат обласної ради Маловічко С.В., депутат районної ради Костюченко В.І.

Жителі села Іванівка живуть в добротних, зручних, газифікованих будинках.

Жителі села добре господарюють на своїх обійстях: буяють садки, милують око квітники, приносять прибуток городи та домашнє тваринництво.

В селі чудова природа. Багата рибою річка, ліс з духмяною прохолодою та тихим полюванням за грибами - створюють прекрасні умови для розвитку зеленого туризму.

Матеріали надали:

працівники Іванівської сільської ради (голова В.А. Яременко) Л. Ф. Попцова директор СКЗК «Іванівська бібліотека»

Історія села Новогригорівка

Село Новогригорівка - центр Новогригорівської сільської ради, якій підпорядковані населені пункти: Водолазьке, Красногорівка, Юр’ївка.

Воно займає чи не найбільш вигідне географічне положення в усьому Межівському районі. Розташоване в північно-західній частині району і двома рядками чепурненьких хат простягається строго зі сходу на захід попід горою, яка захищає його взимку від суворих північних вітрів. З південного боку від села в’ється річка Бик. Хоч вона відносно і невелика, а користь від неї важко переоцінити. В річці водиться багато прісноводної риби, а в прибережних заростах - численне птаство. Вода річки використовується для водопою та штучного зрошення, а влітку, особливо у вихідні дні, можна бачити цілі групи відпочиваючих.

Від річки аж до самих городів розкинулися довгі і широкі луки, порізані де-не-де озерцями та невеличкими струмками, які місцеві жителі чомусь називають музками. Весною луки перетворюються в зелений оксамитовий килим, уквітчаний барвистими квітами. Під час повені вода виходить з берегів і утворює ніби «штучне море», затоплюючи всі луки аж до людських осель.

Місцевість навколо села і справді мальовнича. Коли навесні зацвітають сади, здалеку село здається білим, а влітку потопає в зелені.

На найвищому місці гори з півночі далеко видніється скіфська могила, ніби живий свідок далекої минувшини.

Земля, на якій знаходиться село Новогригорівка, раніше була панською і належала пану Світловському. На місці колишньої СТФ було помістя Світловських, хутірець навколо нього називався Петровкою. З 1862 його почали називати Світловкою, за прізвищем власника землі. До складу сім’ї пана Петра Світловського входили його дружина Марія Карпівна Переволокіна, син Віктор Петрович, донька Ніна Петрівна.

Марія Карпівна жила зі своїм чоловіком у громадянському шлюбі. Через деякий час вони розлучилися. Землю поділили, у пані Марії Переволокіної було 600 десятин землі, великий двір, чудовий сад. Вона жорстоко ставилася до людей, примушувала працювати з раннього ранку до пізнього вечора, за невиконання наказу били.

В серпні 1918 року червоногвардійці з села Троїцьке (їх звали лантухи) пробрались через сад, вдерлися у вікно до пані і вбили її. Син пані деякий час перебував на військовій службі у місті Павлограді, у чині полковника. Пізніше світловці дізналися, що Віктор Петрович живе у Болгарії. Дочка вийшла заміж і жила на Півночі.

Село Світловка було невелике, всього 13 дворів, таким же було і село Юр’ївка.

Село Новогригорівка є ровесником радянської влади, бо засноване воно в 1920 році. Його поселенцями були багатосімейні, але малоземельні жителі села Петропавлівки: Яковлєв Йосип Артемович, Яковлєв Іван Артемович, Яковлєв Микита Артемович, Руденко Василь Никифорович, Руденко Дмитро Никифорович, Руденко Петро Никифорович, Сап’яний Тихін Якович, Британ

Лука Єфремович, Безрукавий Прохор Мусійович, Симоненко Порфир Якимович, Тимошенко Савелій Захарович, Ручій Іван.

Саме їм громада дозволила виділитися на вільні, ніким не заселені землі. Ініціатором і керівником поселенців був Ковтун С.С. Він ходив від хати до хати, складав списки бажаючих переселитися, домагався у властей дозволу, а потім і планував розміщення села. Скликали сходку, щоб вирішити, як назвати майбутнє село. Оскільки сходка відбувалася у день християнського свята Григорія, запропонували спочатку село назвати Григорівкою. Але ж неподалік уже була Григорівка. Тому село назвали Новогригорівкою. Так воно називається і нині.

Тільки в 1922 році жителі Новогригорівки почали заміняти землянки глинобитними хатами, вкриваючи їх рогозом, окугою.

В 1923 році новогригорівці обрали собі орган державної влади - сільську раду - до виконкому якої увійшли: Соболь Марко, Нікітін Йосип, Яковлєв Йосип. На посаду голови сільвиконкому було обрано Яковлєва Йосипа.

На лівому березі річки Бик розташоване село Водолазьке, яке засноване в 1922 році. В цьому селі поселися вихідці із села Троїцьке. Першими поселенцями були: Водолазький Тимофій, Селіванов Василь Іванович, Бондарєв

Пантелеймон, Дулінов Максим, Усіков Іван Михайлович.

З часом сільські трударі все більше переконувались, що сила їх в єдності. Тому в 1924 році жителі сіл Новогригорівка, Водолазьке, Світловка та Юр’ївка обрали спільну сільську раду, яка виконувала вказівки Петропавлівського району Дніпропетровської області. Головою сільської ради був Усіков Іван Михайлович, секретарем - Комаревський Петро. Приміщення для сільради не було, для цієї потреби орендували половину хати Яковлєва Микити Артемовича.

Не було приміщення й для крамниці. Для неї орендували півхати в Ю. Коробського. В селі не було ні школи, ні клубу. Знарядь праці для обробітку землі теж не було. Налічувалось всього 15 пар коней, доводилося обробляти землю коровами. Через неякісний обробіток, відсутність добрив, землі швидко забур’янювалися і давали низькі врожаї (16 пудів або 2,5 центнерів з га).

В 1925 році в Новогригорівці почала працювати школа. Заняття проводилися в хаті селянина Гризя Петра. Першим учителем у селі був Кузьма Степанович Васильєв. Радості сільських дітлахів не було меж. А вже в наступному, 1926 році, на тому місці, де нині знаходиться пошта, збудували приміщення школи. Понад 50 дітей одержали можливість навчатися в ній грамоти.

У селах району почали створюватися товариства спільного обробітку землі. У 1926 році два таких товариства «Незаможник» і «Більшовик» були створені і в Новогригорівці. Першими членами «Незаможника» були: Тимошенко Савелій, Безрукавий Прохор, Руденко Дмитро, Британ Лука, Сердюков Петро, а його головою - Яковлєв Микита Артемович. До «Більшовика» першими вступили: Яценко Максим, Улянченко Кость, Соболь Марко, Єрьомін Григорій. А очолив його Т. Мартиненко.

Колективні господарства були створені також у хуторі Світловка («Спільна праця»), Водолазькому (імені Т. Шевченка та «Хлібороб»). Пізніше, у 1929 році вищезгадані товариства добровільно об'єдналися в одне колективне господарство. Це був перший, по суті, справжній колгосп у всьому

Петропавлівському районі, якому тоді Новогригорівка була підпорядкована. Новогригорівці назвали його іменем засновника Радянської держави В.І.

Леніна. Так, в числі перших в країні, виникла комуна імені Леніна. Першим її головою був І.М. Скрипник.

У 1931 році до комуни імені Леніна приєдналися ще дві комуни. Їх члени переїхали сюди на постійне проживання і перевезли з собою все колективне майно. Комуністична партія, сприяючи швидкому завершенню колективізації і з метою зміцнення керівної діяльності в колгоспах, направила на посаду голови в комуну імені Леніна робітників-комуністів із числа двадцятип’ятитисячників: спочатку товариша Лоцмана, а потім - товариша Г ринюка. У колгоспі було п’ять бригад, бригадирами яких були: Курило Іван, Курило Павло, Усатенко Микола, Москвітін Пилип, Москвітін Кирило. Полеводом був Петро Ковальов.

Також у 1931 році в селі Новогригорівка збудували нову школу, в якій навчалися діти з першого по сьомий клас. Школа була побудована з цегли. Її директором був Заболотній Оникій Ілліч, вчителем математики - Школа Федір Ульянович. Російську мову викладала Курлюк Анастасія Олексіївна, українську - Кравцов Юхим Нестерович, хімію та біологію - Панченко Дмитро Миколайович, історію - Єременко Тихін Кирилович. У початкових класах працювали Кубах Іван Давидович, Демури Михайло Павлович та Ніна Іванівна.

Учителі з учнями посадили та виростили фруктовий сад. В школі працювали гуртки: фізкультурний (керівник Кравець), хоровий (керівник Назаренко П.В.), драматичний (керівник Рубець І.М.). Учні з концертами виступали на клубній сцені, бригадах перед колгоспниками.

Добробут комунарів швидко зростав, зміцнювалась матеріально- виробнича база комуни.

У 1932 році землі комуни увійшли до складу Межівського району. Господарство стало одним із найкращих і найбільших в районі. Вже у довоєнні роки колгосп мав 8 тракторів вітчизняного виробництва, 6 молотарок, 3 двигуни внутрішнього згорання, паровик та інші сільськогосподарські машини.

Та, на жаль, і комунарів не обминула страшна трагедія Голодомору 19321933 років. Про ті страшні часи згадують очевидці.

Олійник Марія Андріївна, 1905 року народження: «Голод в 1933 році був страшний. Хліб вродив, але все вивезли. Стерню спалили. Ми збирали обгорілі колоски та качани кукурудзи і їли. Коней в колгоспі визнали сапатими і постріляли. Наша сім ’я притягла вбитого коня. М'ясо варили і їли. У пухлих з голоду людей лопалося тіло та текла вода. З голоду померли мої односельці: Ручій Іван, Руча Васька, Курінний Іван, Матюшина Орина».

Яковлєва Марія Йосипівна пам’ятає багатьох новогригорівців, які загинули голодною смертю. Це: Калантай Онисько, Калантай Антон, Калантай Микола, Сап’яна Ганна, Матюха Михайло, Матюха Віктор, Матюха Микола, Савченко Трохим, Панасенко Мусій, Панасенко Оксана, Корнієнко Гура, Коструб Г анна, Кіріченко Ніна, Олійник Сава, Олійник Василь, Олійник Йосип, Олійник Любов, Олійник Андрій, Олійник Ольга, Ушпик Олександр, Ушпик Олеквій, Комаревська Ганна, Нестеренко Іван, Боровенський Федір, Свистун Василь, Кіріченко Василь.

Назаренко Лаврентій, житель села Водолазьке, розповідає: «В 1933 році голоду не повинно було бути, бо врожай, хоч і невеликий, все ж був. Та зерно все забрали, навіть посівне. Голод, на мою думку, був штучний. Люди вимирали цілими сім ’ями: Боровенський Федір з донькою, Дерепал Кузьма, Дерепал Векла, Нестеренко Петро, Нестеренко Якуш і його двоє дітей, Кисільови, Коломоєць Федір, Новікова».

Ворона Пелагея Оникіївна згадує: «Великим горем для людей нашої країни був голод 1933 року. Цілими сім ’ями мерли з голоду люди. Було так, що з 10 хат залишалася одна, в якій жили люди, а останні 9 заростали бур'янами. В нашому селі Світловка померли з голоду: Казмінов Стефан Захарович, Казмінов Григорій, Романченко Іван Карпович і троє його дітей, Романченко Сидір Захарович, Свистун Іван Григорович, Ворона Парфійон, Ярошенко Петро, Панченко Іван, Пацула Денис Степанович, Пацула Олександр Степанович».

Поступово трудівники колгоспу набирались сил. Переважна більшість робіт у колгоспі виконувалась за допомогою живої тяглової сили - волів та коней. Конярством взагалі колгосп славився на всю Дніпропетровщину. Завідував племінною справою Шкабура Я.П., який на вирощених у колгоспі рисаках брав участь у змаганнях з кінного бігу на іподромі обласного центру і часто завойовував призові місця.

В 1927 році було збудовано цегельний завод. Надалі всі господарські будівлі колгоспу будувалися із паленої цегли, виготовленої на власному заводі. Було збудовано нову семирічну школу, в якій також працювала школа по ліквідації неграмотності серед дорослих. У звичайній селянській хаті було обладнано клуб, де місцеві аматори часто виступали з п’єсами та концертами. Активну участь у будівництві нового життя відіграли жінки, які нарівні з чоловіками працювали на всіх ділянках колгоспного виробництва. Ще до війни стали за важелі гусеничного трактора Боровенська Г.Ф., Москвітіна Г.Д., Безименна З., Комаревська та Логвиненко Валя.

На південь від хутора Водолазького садоводи Бондар П.В. Крамарчук виростили 40-гектарний фруктовий сад. Громадське поголів’я великої рогатої худоби сягало понад 1000 голів. Колгосп міцнів з кожним днем.

Віроломний напад фашистської Німеччини 22 червня 1941 року на нашу країну перервав мирну працю новогригорівців. Як і всі радянські люди, жителі Новогригорівки встали на захист рідної землі. Чоловіки, придатні для військової служби, пішли на фронт. На полях і фермах залишились працювати жінки, діти, підлітки. Вони віддавали всі свої сили для того, щоб якомога швидше зібрати врожай зернових і здати його державі. 15 вересня 1941 року навчання в школі було перервано. Вчителі пішли на фронт, школа стала пустою.

В жовтні 1941 року Новогригорівка повністю була окупована ворогом. А з його вторгненням почалися і нові порядки. Як ті тхори, шастали гітлерівці по курниках, збирали курей та яйця. А найстрашніше - пожадливими чорними круками літали вони з хати в хату, згрібаючи уцілілих юнаків та дівчат для відправлення до Німеччини. Намагаючись уникнути фашистської каторги, люди переховувались в болотах та чагарниках, заражали себе інфекційними хворобами.

На підмогу собі фашисти призначили поліцаїв і старосту. Та не виправдав їх надій і сподівань староста М.С. Крамарчук. Він не став запроданцем. Коли гітлерівці наказали створити спеціальну групу, зробити подвірні обходи і переважити все наявне збіжжя, староста підказав людям приховати хліб. Фашисти через певний час зрозуміли, що їх дурять. Незабаром Крамарчука із старости розжалували і в ніч на 23 лютого 1943 року розстріляли. Новий староста Г.В.Філіп’єв приніс чимало горя новогригорівцям. Він вірою та правдою служив ворогові.

Коли у жовтні 1942 року було сформовано партизанський загін «Петропавлівський» (командир В.Г. Фесенко), до його складу ввійшли і жителі села Новогригорівки: Крамарчук та Нікітін. Їх імена є у списках

Дніпропетровського державного архіву. З партизанським загоном селяни підтримували тісний зв'язок, допомагаючи народним месникам. Про це стало відомо фашистам. Вони вирішили розправитись з нескореними жителями села.

У ніч на 23 лютого 1943 року о другій годині ночі гітлерівці вдерлися у Новогригорівку. Почалася розправа. Палали хати, з тріском викидаючи високо вгору вогненні головешки. Ревла худоба. Всіх, хто потрапляв фашистам на очі, вбивали на місці, катували. Олена Калініна, тримаючи одну дитину на руках, а другу за руку, вискочила з палаючого будинку, перелякана і безпорадна. Сподіваючись на порятунок, закричала: «Пане, куди йти?» А «пан» прошив її автоматною чергою. Так і залишилась лежати на снігу Олена, а біля неї двоє діточок. Старий Роман Мартиненко та його дружина Одарка вискочили з хати, кинулися рятуватися в погрібник. Обоє були прошиті кулями. Зґвалтували, а потім закатували дев’ятикласницю Віру Яковлєву. Фашисти підпалили школу, в якій ночували поранені червоноармійці, що пробивалися до своїх. Приміщення без кінця поливали свинцем. Один із солдатів, поранений і обгорілий, зумів вибратися через вікно. Та врятуватися йому все ж не вдалося.

Про ті страшні часи згадують очевидці.

Бондарєв Володимир Олександрович розповідає: «Карателі діяли не наосліп. Знали, чого шукали. Тієї ночі в селі було півтора десятки поранених червоноармійців, які пробиралися з оточення, та військо полонених, що втекли. Жили по квартирах, лікуючись та готуючись до переходу лінії фронту. Дехто з них хотів влитися до лав партизанського загону. Зненацька схоплених хлопців зганяли до школи. Потім її підпалили. Я бачив, як один із наших солдатів викинувся з вікна. В нього жбурнули гранату».

Ярошенко М.К. згадує: «Яжив тоді напроти школи. Зі щілини льоху бачив, як німці підпалили нашу хату. А тоді від школи донеслися вибухи й стрілянина. Коли стихло, я виліз на дах і почав гасити кінці крокв, щоб не загорілися балки і не впала стеля. В цей час у школі догорів і впав палаючий дерев’яний коридорчик. Було видно, що всередині лежать люди».

Бондарєва Л.Й. свідчить: «Коли все скінчилося, німці ще постріляли навмання, бо одному з червоноармійців таки вдалося вихопитися з палаючої школи й пірнути до рятівної темряви. Ревнули мотори й понесли карателів геть. Люди потяглися до ще теплого попелища, що недавно було школою. Сюди ж прибрів і геть попечений солдат, котрому вдалося врятуватися. Старий дід Ковтун зібрав чотирнадцятирічних підлітків: Володю Бондарєва, Василя

Савченка, Василя Лубенського, Володю Ничволоду. Вони навантажили обгорілі трупи на двох волів й подалися до кладовища, де новогригорівці вже почали ховати закатованих односельців».

Село було спалено дотла. Залишилися подекуди тільки стіни, та й ті без вікон. Тужний плач розлігся над Новогригорівкою. 77 новогригорівців загинули тієї кривавої ночі від рук фашистів. І все ж кати не поставили на коліна гордих степових хліборобів. Ті, хто лишився в живих, рубали дерева в садках, обладнували над стінами стелю, покривали її зверху соломою, закладали та замазували глиною віконні отвори. Село продовжувало жити і боротися.

На честь 40-річчя Перемоги юні пошуковці Новогригорівської СШ, очолювані вчителем С.Д. Саковцем, зробили справжній дарунок рідному селу. За їх клопотанням до місцевої ради народних депутатів, в центрі села, біля пошти, було встановлено меморіальну плиту. По її гранітній поверхні звиваються язики полум’я, крізь які проступає напис: «На цьому місці в ніч на 23 лютого 1943 року фашисти заживо спалили 15 червоноармійців разом з приміщенням школи».

У вересні 1943 року частини Червоної Армії визволили Новогригорівку від фашистських окупантів. Зі сльозами радості, з відкритими обіймами зустрічали жителі своїх довгожданих визволителів.

Перед відступом ворог, від люті за свою поразку, вдруге спалив Новогригорівку. А все, що можна було прихопити, забрали з собою, заподіявши селу величезні збитки. З 200 подвір’їв спалили 197, у хуторі Водолазькому з 98 - 79, в хуторі Світловка з 32 - 30.

В 1944 році відновила свою роботу школа. Навчали дітей в хаті Трохима Олійника. Довгий час вчителям доводилося працювати в помешканнях Пелагеї Філіп’євої та Насті Євсюкової. Не було ні парт, ні столів, ні ручок, ні зошитів. Писали на різних шматочках паперу. Але, незважаючи на великі труднощі, потяг до знань був великий. В рідну школу повернулися вчителі: П.В.

Назаренко, І.М. Ручій, М.П. Демура, Я.І. Бабенко, Я.В. Міщенко, Г.П.

Симоненко, В.В. Шевченко, М.В. Руденко, А.Ю. Коробська. Життя налагоджувалося, але труднощів було багато. Колгоспники працювали не покладаючи рук, щоб надати допомогу фронту, збирали кошти і продовольство. Треба було дбати про врожай наступного року. Держава надала допомогу посівним зерном, доставленим із районів, до яких не дійшов ворог.

Відгриміли бої Великої Вітчизняної війни, прийшла жадана Перемога. 132 захисники Вітчизни не повернулися до рідного села. Імена новогригорівців занесені на меморіальні дошки пам’ятника односельчанам, який встановлено за рішенням правління колгоспу ім. Леніна 1 вересня 1967року. Поховані у братській могилі на цивільному кладовищі в селі Новогригорівка 10 воїнів 17 стрілецького полку 91 стрілецької дивізії, один з них відомий, дев’ять інших невідомі, і два партизана із місцевих жителів: Р.Й. Нікітін та К.М. Крамарчук. У квітні 1956 року встановлена скульптура «Скорботи» в селі Красногорівка. Імена воїнів-красногорівців занесені на меморіальну дошку пам’ятника односельчанам, який був встановлений поруч з братською могилою 9 травня 1956 року. Це - стела та скульптура «Мати з дитиною». Всього в могилі поховано 16 чоловік, з яких відомі тільки четверо. Ті, хто залишився живим, повернулися

додому з високими нагородами. Серед них: захисники Ленінграду А.В. Тупотін, М.П. Симоненко, П.С. Бондаренко; учасники Сталінградської битви М.П. Кліпаков, І.С. Литвиненко; учасники битви на Курській дузі О.Д.

Чоботар, І.Д. Царинний, П.М. Угнівенко. В рідну Новогригорівку повернувся лише 51 захисник Вітчизни.

Після війни колгосп імені Леніна став відроджувати своє господарство. Було обрано правління, на чолі якого був Ульянченко Павло Костянтинович. З 1947 по 1953 роки головою колгоспу був Шевченко Василь Архипович; з 1954 по 1958 - В.О. Тимошенко; з 1958 по вересень 1959 - М.Х. Кірієнко; з вересня 1959 по 1979 рік - Павло Михайлович Угнівенко. Найбільш урожайними роками були: 1952, 1958, 1962, 1964, 1969, 1973.

В 1952 році колгосп за позапланову здачу сільськогосподарської продукції був учасником ВДНГ. Виставкомом міста Москви він був нагороджений автомашиною ГАЗ-52.

В 1956-1957 роках, завдяки наполегливості директора школи П.В. Назаренка, при допомозі колгоспу імені Леніна було збудовано нову школу. В школі були просторі світлі класні кімнати, майстерня, бібліотека, спортивний майданчик. З 1958 по 1966 рік директором школи був Я.І. Бабенко; з 1966 по 1970 - І.Й. Юрченко; з 1970 по 1977 - О.О. Бондарєв. В школі працювали вчителі: Дердель Лідія Миколаївна, Овсянніков Василь Андрійович, Юрченко Ілля Йосипович, Саковець Степан Дормидонтович, Руденко Марія Василівна.

З 1959 року, коли головою став Угнівенко Павло Михайлович, господарство досягло значних успіхів. Були організовані комплексні бригади. Завдяки старанності і сумлінності механізаторів Шовкового Володимира Дмитровича, Ничволоди Анатолія Павловича, Матюхи Федора Сергійовича, Дулінова Олександра Івановича, Бєдіна Ілларіона Максимовича, Філіп’єва Володимира Васильовича, Крупи Андрія Петровича, Ільченко Павла Федосійовича, Москаленка Олексія Івановича з року в рік підвищувалась культура землеробства, зростали врожаї зернових і технічних культур.

Бригада №1 до 1973 року збирала урожай пшениці по 34 ц/га, кукурудзи по 42 ц/га, соняшника по 25 ц/га, цукрового буряка по 407 ц/га. За уміле ведення землеробства і одержання високих врожаїв головний агроном Яковлєва Марія Йосипівна була обрана делегатом ХХІІ з’їзду КПРС в 1961 році, нагороджена орденом Леніна та обрана депутатом Верховної Ради УРСР.

Передовики колгоспного виробництва Ф.С. Матюха, В.Д. Шовковий, О.І. Дулінов були нагороджені орденом Леніна; бригада №1 (бригадир М.С. Чубченко) був нагороджений медаллю «За доблесний труд». Також Михайла Степанович Чубченка було обрано делегатом ІІІ Всесоюзного з’їзду колгоспників. Орденом Трудової Слави ІІІ ступеня був нагороджений Самофалов Василь Іванович, також він має відзнаки «Переможець соціалістичного змагання». Орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені: Дердель Микола Петрович, Філіп'єва Раїса Вікторівна, Ручій Василь Павлович, Пізняк Віра Федорівна, Улянченко Валентина Федорівна, Колесник Ніна Володимирівна, Шкабура Любов Андріївна.

У 1970 році, під час святкування 100-річчя від дня народження

В.І. Леніна, колгосп занесли на районну дошку пошани і нагородили червоним прапором довічного зберігання. В цей період колгосп мав більше мільйона карбованців прибутку.

З 1959 по 1979 рік правління колгоспу приділяло велику увагу благоустрою села: було побудовано будинок культури, колгоспну контору, медпункт, приміщення тваринницьких ферм, баню, дитсадок, майстерні для ремонту техніки, механізований тік, автогараж.

Починаючи з 1979 року головою правління господарства було вибрано Гнілова Миколу Фетисовича. Колгосп мав 27 автомобілів, 35 тракторів, 4100 голів худоби, 6000 свиней, 4000 курей, 2000 овець, 3 дитячих садки, 3 будинки культури. Протягом кількох років передовою фермою була МТФ №1, яку очолювала Агафонова В.Г. Саме на цій фермі доярка Корнієнко Олена Василівна - вперше в районі - надоїла 4000 кг молока на фуражну корову, за що була обрана делегатом ІУ Всесоюзного з’їзду колгоспників.

Олену Василівну завела доля із далеких кубанських степів до невеличкого села. Тут пройшла молодість, тут народилися і виросли три гарненькі донечки, тут за працьовитість і добросовісність прийшло всенародне визнання. Поруч з нею на цій же фермі працювали чудові жінки-трудівниці: Сидоренко Валентина, Толоченко Любов, Білова Г анна.

Серед механізаторів майстрами своєї справи були: Плаксійов Віталій Олексійович, Дулінов Олександр Іванович, Москаленко Олексій Іванович. Але серед всіх цих імен вирізняється ім’я жінки-трактористки Любові Семенівни Водолазької. Тринадцять років працювала вона за кермом трактора.

Не можна не згадати працівників управлінського апарату, які все своє життя віддали роботі в колгоспі: заступника голови колгоспу Вергун Ніну Семенівну, Дердель Світлану Петрівну, агронома Мартиненка Віктора Вячеславовича, зоотехніка Філіп’єву Любов Петрівну, інженера Тупотіна Василя Васильовича, працівників бухгалтерії: Корнілову Галину Григорівну, Яценко Віру Федорівну, Тимошенко Віру Арсентіївну, Іванову Любов Іванівну, Іванову Лідію Михайлівну, Піхотіну Ольгу Миколаївну.

Рідною стала Новогригорівська земля і для заступника голови колгоспу Вергун Ніни Семенівни, головного агронома Мартиненка Віктора В’ячеславовича.

В 1985 році Новогригорівська восьмирічна школа була реорганізована в середню школу. Директором школи тоді була Бондарева Валентина Панасівна. В школі діяли гуртки: математичний (Саковець С.Д.),історико-краєзнавчий (Ручій Л.М.), драматичний (Сметана Н.В.), художньої самодіяльності (Вергун І.П.), гурток юних судномоделістів (Рубець В.Г.), який брав активну участь в зональних змаганнях. В 1989-1991рр. гуртківці за виготовлення діючих моделей суден зайняли ІІ і ІІІ місця.

Педагогічний та учнівський колективи школи проводили збір матеріалів для підготовки історії села. В 1985 році в Новогригорівській школі, під керівництвом вчителя історії Ручій Л.М., було відкрито краєзнавчий музей. В музеї оформлені експозиції: «З історії села», «Котилась війна через наше село», «Хто ви, остарбайтери?», «Ні, афганська війна не забулася», «Низький уклін Вам, сіячі доброго, розумного, вічного». Також упорядковані альбоми, зібрані речі побуту та знаряддя праці перших поселенців села. Все це - нетлінне духовне багатство для нинішніх і наступних поколінь, невичерпна криниця пізнання історії рідного краю, прилучення школярів до джерел отчої землі. В 1987 році було здійснено добудову Новогригорівської СШ.

З 1990 року врожаї у колгоспі стали нижчими, заготовляли менше кормів і відповідно знизились надої, прирости. Різко зменшилось поголів’я тварин і птиці. Не було коштів для видачі заробітної плати, розпочалася бартеризація. Але люди продовжували працювати і жити в рідному селі.

При будинку культури, який був збудований в 1966 році, працювали гуртки художньої самодіяльності, бібліотека.

Іванов Микола Дмитрович організував чудовий хор, який неодноразово займав перші місця на конкурсах та фестивалях як у Межовій, так і в Дніпропетровську. Також існував духовий оркестр і вокально-інструментальний ансамбль. У 1979 році Миколою Дмитровичем створений ансамбль «Слобожанка». Колектив мав великий репертуар, у якому найбільше українських народних пісень. Ансамбль брав участь у фестивалях-конкурсах: «Червона калина», «Кришталеві чари», «Срібні джерела», «Моя Україно». Іван Петрович Вергун керував чоловічим вокальним ансамблем.

На території колгоспу імені Леніна в 1987 році було відроджено Новогригорівську сільську раду. ЇЇ головою став Дердель Микола Петрович, а з 1998 року - Угнівенко Лідія Миколаївна. З 2006 року Новогригорівську сільську раду очолює Мартиненко Віктор В’ячеславович.

На сьогоднішній день на території сільської ради налічується 797 жителів.

Внаслідок реформування сільського господарства колгосп імені Леніна у 2000 році було реорганізовано в товариство з обмеженою відповідальністю «Лугове». Цей рік для «Лугового» був роком становлення. Для дирекції, інвесторів, спеціалістів кожен день був напруженим і відповідальним. Бо вони в своїй роботі стикалися з багатьма виробничими, економічними, соціальними проблемами. Звичайно, досягти всього за один рік неможливо, навіть за значно сприятливіших умов, аніж тих, що дісталися у спадок адміністрації та спеціалістам товариства від правління КСП імені Леніна. Це добре розуміли, беручись за справу і визначаючи орієнтири, виконавчий директор «Лугового» Іван Таїсович Мелешко, головний агроном Черевань О. П., головний інженер І. О. Семенко та головний економіст Л. О. Балверіна.

Базуючи свою діяльність на тому, що для будь-якого сільгоспоб’єднання рослинництво є первинним(від нього залежить тваринництво), керівництво і головні спеціалісти ретельно проаналізували ситуацію в галузі. І з’ясували доволі невтішну картину: попередники припускалися серйозних порушень і помилок у технології вирощування сільгоспкультур. У КСП імені Леніна в основному висівали ячмінь і соняшник. Ці культури значно пригнічували інші, займаючи в структурі по 25 га. Низька їх урожайність (ячмінь - 9,5 ц/га, соняшник - 10 ц/га) спричинила тодішньому господарству серйозні збитки. До того ж порушення сівозміни виснажили ґрунти.

А тому перед керівництвом товариства «Лугове» постали першочергові завдання: відновити родючість полів, налагодити чіткі сівозміни, піднести на належний рівень відновлення сортів та технологію вирощування сільгоспкультур. Досягти цього можна було за умови високої організації праці у виробничих підрозділах.

З 2002 року здійснено розпаювання по Новогригорівській сільській раді 4510,79 гектарів землі, внаслідок чого 580 громадян набули право на земельну ділянку(пай). Набули розвитку орендні відносини. Орендарями укладено 322 договори оренди земельних ділянок і майже стільки ж договорів оренди майна. У своїй діяльності адміністрація постійно спиралася на 526 чоловік, які повірили керівництву «Лугового», віддавши свої земельні і майнові паї в оренду товариства і тим самим зберегли колективне майно, цілісність господарства. Вміло і старанно працювали М. Олійник, В. Жмуренко, С. Сидоренко, С. Тарасов, В. Таран, С. Байрак.

Адміністрація «Лугового» повністю виконала свої зобов’язання перед власниками паїв (згідно договорів) та трудівниками за 2000 рік. Люди одержали певну кількість зерна, їм виорали городи, завезли (кому було потрібно) грубі корми для домашньої худоби, надавалися інші послуги.

Товариство забезпечило транспорт для підвезення дітей з Красногорівки та Водолазького до Новогригорівської школи, а також завезення питної води жителям Красногорівки. Подбали керівники «Лугового» і про обладнання в кожному селі ДКУ для помелу зерна на дерть для власних господарств жителів сіл, які входили до господарства.

Село Новогригорівка славиться давніми традиціями: «Хліб є, але потрібна й пісня. І пісня лунає». Саме в цьому велика заслуга культпрацівників Водолазької Н. І. та Селіванової Н.В. До кожного свята проводяться концерти, учасники художньої самодіяльності завжди вітають піснями, танцями, гуморесками присутніх у залі.

Новогригорівська бібліотека заснована в 1965 році і знаходиться в приміщенні Новогригорівського будинку культури. З 1965 по 1990 рік бібліотекарем працювала Самофалова Надія Михайлівна. З 2004 року сільську бібліотеку очолює Олійник Любов Г ригорівна, яка проводить змістовні заходи з юними читачами, є керівником гуртка «Бісерне сяйво», до того ж має чудовий голос та співає в ансамблі «Україночка». Новогригорівська бібліотека - це інформаційний, культурний, освітній заклад, що має впорядкований фонд документів, доступ до джерел інформації, головним завданням якого є забезпечення потреб користувачів потрібною інформацією. З 2008 року при Новогригорівській бібліотеці працює любительське об’єднання «Бісерне сяйво», мета якого прищепити любов до українського мистецтва, збереження духовної спадщини, виховання художнього смаку учнів, розвиток творчих здібностей, охайності, вміння доводити почату роботу до кінця. Бібліотечний фонд закладу складає одинадцять тисяч примірників видань з різних галузей знань, який кожного року поповнюється.

У 2009 році за ініціативою культпрацівника А.О. Губанової при Новогригорівському сільському будинку культури було створено краєзнавчий музей. Експонати до нього допомагали збирати І.П. Вергун та Л.Г. Олійник.

Тут представлені речі домашнього вжитку, старі фотографії, вироби майстрів рукоділля. Особливо багато вишивок, виконаних різними технічними прийомами вишивання.

Нині в Новогригорівській школі навчається 91 учень. Директор - Улянченко Любомира Миколаївна. Учбовий процес здійснюють 15 педагогів. Були відновлені стосунки з фермерськими товариствами, підприємцями. В 2010 році школа пройшла атестацію на високому рівні. В школі діє бібліотека, фонд якої налічує 8236 примірників. Очолює її Корнілова Світлана Вікторівна.

Водолазький сільський комунальний дошкільний навчальний заклад освіти, ясла-садок «Журавлик», побудований в 1992 році. З 2002 по 2010 рік закладом керувала Водолазька Зоя Олексіївна. З 2011 року заклад очолює Жифарська Ольга Іванівна. Дошкільний заклад має одну різновікову групу. Заклад відвідує двадцять дітей віком від півтора до шести років. На базі ясла - садок «Журавлик» проводяться методичні об’єднання для вихователів району з розвитку дітей дошкільного віку. В закладі створені всі умови для навчання, виховання та всебічного розвитку дітей.

Станом на 01.01.2013 року на території сільської ради проживає 683 жителя. Всі паї землекористувачів перебувають в оренді сільгоспвиробників: ТОВ агрофірма ім. Петровського, фермерських господарств «Верес», «Новатор», «Обрій», «Рубін» та приватних підприємців. Найбільше землі обробляє ТОВ агрофірма ім. Петровського.

З 2007 по 2009 рік село Водолазьке було газифіковано. А в 2011 році жителі Новогригорівки за власні кошти виготовили проектно-кошторисну документацію і це дало змогу в 2012 році вирішити питання газифікації села.

З 2011 року сільська рада тісно співпрацює з фондом С. Тігіпка. Як результат - в дитячому ясла-садку «Журавлик» придбані меблі, іграшки, дитячий майданчик, а в Новогригорівській школі замінено 21 вікно на сучасні металопластикові. За підтримки програми «Народний бюджет», започаткованої депутатом Верховної Ради України Ю.П. Самойленком, та при фінансовій підтримці фермерів, приватних підприємців і землекористувачів сільської ради новогригорівські школярі отримали подарунок - сучасно оформлену кімнату для першокласників.

За ініціативи громади, в квітні 2011 року, була створена Новогригорівська сільська громадська організація «Світанок». Саме вона взяла участь у конкурсі, а потім і в самій програмі «Розвиток місцевого самоврядування, орієнтований на громаду». На загальних зборах громади було визначено ряд питань, які потребують вирішення, але більшістю голосів було визначено пріоритетний - капітальний ремонт мережі вуличного освітлення села Новогригорівка. Це дало змогу у 2012 році освітити вулицю Центральна, встановивши 52 світильника з економічними натрієвими лампами.

Почесне звання Мати-героїня отримали мешканки села: Макаренко Г анна Улянівна у 2011 році, Савченко Ганна Арсентіївна у 2013 році. Мартиненко Євгенія Василівна, мама-вихователь дитячого будинку сімейного типу, який відкритий у 2011 році, виховує семеро прийомних дітей. У 2013 році вона нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Велику фінансову підтримку у вирішенні багатьох питань Новогригорівської громади надають ТОВ агрофірма імені Петровського; фермерські господарства «Верес», «Новатор», «Обрій», «Рубін»; приватні підприємці: Селіванов Ю.В., Іванов В.М., Жифарський С.М., Ковальов П.П., Богачьов В.П. та інші землекористувачі.

Матеріали надали :

Людмила Мефодіївна Ручій, вчитель історії Новогригорівської СЗШ

Любов Григорівна Олійник, директор СКЗК «Новогригорівська бібліотека»

Історія села Новопавлівка

Через відстані і віки несуть свої води Вовча й Солона. Скільки років їм - ніхто не відає. Не веснами і зимами вимірюється вік річок, а століттями, тисячоліттями. Ще за козацьких часів вони були бурхливими, нетерплячими, дужими, носили на своїх водах знамениті «чайки». Де вода - там життя, а тому давня людина з’являється в наших краях близько ста тисяч років тому. Ще до скіфів облюбували місце, де Солона впадає у Вовчу, славні жінки-воїни - амазонки. Залишили нам на згадку про себе кам’яних баб скіфи, стояли тут зимівники запорожців, з яких і виросло наше мальовниче село. Нам у спадок від них дісталася велика культура, яка говорить про надзвичайну духовність наших предків.

Історія виникнення села сягає глибокої давнини. Архівні дані за 1694- 1704рр. свідчать, що на місці сучасної Новопавлівки, по правій стороні річки Солоної, недалеко від її впадання в річку Вовчу, у 80 - 90рр. 17століття виник козачий зимівник під назвою «Овраг Лозовий».

«... Овраг Лозовой при реке Соленой в приходе нынешней слободы Подгородней в 1696-1704гг. значился в числе мест запорожского казачества. В 1750-1765гг. сидевший зимовник в Овраге Лозовом и в окружении его сечевикизапорожцы имели у себя часовни с иконой Архиепископа Михаила, а для служений и молитвословия в часовне содержали при ней Самарского монастыря». (Екат. губ. архив за 1767г. лист 78).

Після приєднання до Росії Північного Причорномор’я і Криму починається швидка колонізація краю, якою керував Потьомкін. Він переселяв населення з півночі, запрошував переселенців із Західної Європи, приваблюючи їх різноманітними пільгами. В період цієї колонізації з’являється поселення на лівій стороні річки Солоної, навпроти «Оврага Лозового». Воно було назване Павлівкою.

Ось, що говориться в архівних документах про це поселення: «...Со

времени вступления своего в управление новооткрытой Азовской губернией, Чертков - губернатор Азовской губернии озабочен был мыслью установить в новой своей губернии город Павловск, в честь и в память Наследника престола Павла Петровича. Разыскивая лучшее и удобное для этого место, Чертков остановился первоначально на старинной запорожской Паланке - на Кальмиусе и в этой Паланке при впадении Кальмиуса в Азовское море решил устроить новый город Павловск, сделав по сему все нужные распоряжения, Чертков все меры употребил к осуществлению своего дела. Согласно его распоряжению возвращена в Кальмиус походная Свято-Николаевская церковь со всеми принадлежностями, временно постоявшая в слободе Камянке на Днепре, в Кальмиус к Свято-Николаевской церкви назначен постоянным священником Иоанн Филиппов, а по его смерти 3.12.1779г. определен туда к той же Николаевской уже соборной Павловской церкви протоиерей Роман Кошевский, из Александровской крепости согласно его желанию и прошению. Но 26.07.1780г. по распоряжению Потемкина эту местность на Кальмиусе заняли греки, пришедшие из Крыма, основали здесь Мариуполь и отобрали у Кошевского церковь его. Существование города Павловска, после этого, назначено Чертковым в другом месте в слободе Павловке.

По просьбе Черткова, преосвященный Никифор, дозволил Кальмиусскую передвижную Свято-Николаевскую церковь перенести в новоназначенное для г. Павловска место, - в Павловку, так как туда перешли из Кальмиуса все жители в феврале 1781 г.

Бумагой от 30.07.1781г. Чертков просит разрешения устроить в новом Павлограде неподвижную Петропавловскую церковь на казенный счет, из казенных материалов. Согласно сей просьбе 23.04.1782 г. церковь была заложена. Но в рапорте от 28.07.1784г. Павловское духовное правление писало: «Бывший Павлоград переименован ныне в слободу Павловка, которой слободы все казенные строения в т.ч. и церковь по благословению Вашего Преосвященства неподвижной на месте походной, прошедшего 1783 г. апреля 23 дня, заложенной по указу Азовской губернской канцелярии сего 1784г. апреля 19 дня отдана колонистам - корсиканцам, но и все римско-католического исповедания состоят, а жителям тамошним греко-российского исповедания тем же указом велено в другие места переселяться» (мат.для истор.статист.описания екатер.епархии.Таганрог архив№10404 стр.461).

Так був покладений початок новій слободі Новопавлівці (Павлівці). Першими її жителями, таким чином, були корсиканці і павлоградські міщани, які відмовились переселятися в слободу Матвіївку і стали обробляти новопавлівські землі. Архівні дані свідчать , що у 1781-1794 роках населення Новопавлівки складалося з 15-ти дворів міщан павлоградських, основним заняттям яких було хліборобство, і корсиканців, що одержували продовольство від казни.

«...Новопавловка (Павловка) мещан павлоградских, питающихся хлебопашеством 15, их жен 15, детей мужского пола 35, женского 25.

Деревянных домов 10, мазанок 8. Корсиканцев, питающихся казенным провиантом 37, их жен 20, детей мужского пола 90, женского 57» (Екатеринский губернский архив 1767 г. Лист 78).

Ще в період будівництва Павлограда на місці Новопавлівки Волковський земельний комісар за наказом Черткова всі козачі зимівники об’єднав «и многолюдную эту деревню назначил быть государственной воинской слободой и назвал ее Подгородней, т. е. лежащей под г. Павлоградом, при городе Павлограде».

Вже наприкінці 18-го століття Підгородня була великим і багатолюдним селом: «...СлободаПодгородняя - сельскохозяйственного казенного ведомства.

Крестьян однодворцев - 25 дворов, мужского пола - 93, женского - 425. Коренных посполитов 9 дворов, мужского пола-20, женского 11. Ветряных мельниц -5.» (Госархив Екатеринской губернии 1798г.).

Ці дані показують, що у правовому відношенні жителі були нерівноправні.

Основним заняттям жителів Новопавлівки та Підгородні було землеробство. Велику роль відігравало скотарство. Такому заняттю сприяла велика кількість незайманих чорноземних степів, виділених цим слободам казною:«... Слобода Подгородняя - все казенные поселения. Удобной земли 12000 десятин, неудобной - 1000. На всякий хлеб плодовита, скота достаточно, овощей нет» («Вся Екатеринославская губерния» фонд № 287).

Приблизно така ж характеристика дається селам і в даних 1794 року. Низька культура землеробства та примітивна техніка робили життя селян надзвичайно тяжким. Виснажлива і тяжка праця ледве забезпечувала селян хлібом у високоврожайні роки. Тяжкими були життєві умови. Опис зовнішнього вигляду села у книзі «Копии документов, сделанных исследователями за 17311794гг.» показує, що в Новопавлівці було домівок: дерев’яних - 10, мазанок - 8. Всі вони були криті соломою і не мали димарів.

Неврожай і голод були частими гостями новопавлівців. Так, старожили села Новопавлівка - Яковенко Ол. Мусійович, Ненад Амвросій та інші - пригадують цілий ряд неврожайних років кінця 19-го століття. Вони добре пам’ятають, що їх батьки і діди говорили: «Он раніше були курні роки. Тоді люди мерли цілими сім’ями».

Багато людей полишали насиджені місця і шукали порятунку в далеких краях. Виникла крилата поговірка: «Іти на лінію», що означало відправитись на деякий час в чужі краї і повернутись зовсім розореним в своє село.

У 19-му столітті чисельність населення Новопавлівки збільшується, проходить розшарування серед селянства. У багатьох архівних документах вже згадуються наймити. Це говорить про те, що на село поступово, надзвичайно повільно, але неухильно проникає капіталізм. Реформа 1861 року сприяла розвиткові капіталізму і подальшому розшаруванню. На 1887 рік селяни повинні були викупити всі повинності. В новопавлівській общині з 3002 осіб чоловічого населення земельні наділи одержували лише 1472 чоловіки. У общині с. Підгородні з 3495 - 1666. Решта лишилися безземельними.

Характеристика села Новопавлівка у 1914 році: «...церквей - 2, еврейский молитвенный дом -1, школы, больница, почтовое отделение, земская почтовая станция, 4 ярмарки, воскресный базар, кирпичное заведение, 3 черепичных завода, две паровые мельницы, две газогенераторные мельницы, лесная пристань, 1 врач, 2 фельдшера, акушерка, аптека, волостное управление».

Характеристика села Підгородні: «...дворов 960, пригодной земли 11016 десятин, купленной 5109, неудобной 862 десятины.

Население мужского пола - 5342, женского - 5492.

Церковь, 3 земских начальных училища, 3 ярмарки, ремесленное училище, черепичный завод».

(Книга «Вся Екатерининская губерния 1914 г»).

Дуже мало турбувалися царські власті про розвиток освіти на селі. В усіх школах села навчалося 132 дитини, 90 хлопчиків і 42 дівчини. Це лише незначна частина дітей шкільного віку. А в 1908-1913 рр. щорічно народжувалося 538 дітей.

Припускаючи, що не всі діти доживали до шкільного віку, можна сказати, що менше четвертої частини відвідувало школу. Вчителів у Новопавлівці було 5. Шкільних приміщень - 2. В них класних кімнат - 4. (Список народных училищ Екат. уездного в 1914-15 гг. стр.55).

Мало дбаючи про освіту і здоров’я населення, власті не жаліли коштів на церкву, виявляючи виняткове піклування про душі новопавлівців. В селі діяли 3 церкви. Їм було передано 156 десятин землі. В церквах правили 4 попи, 3 дяки, 4 псаломщики. Щорічно у церквах продавалося по 21 1А пудів свічок. Щедрою рукою платила держава своїм духовним пастирям. Щорічно їм виплачувалось 478 крб.40 копійок платні. («Справочная книга за 1913 г» 1950, стр.323).

Порівнюючи кількість служителів релігії та кількість учителів, можна побачити, що перших було більше в 2 рази, а їх платня була більша в 6 разів більшою, ніж вчителів.

Величезною була і смертність серед населення. Починаючи з 1908 і до початку 1914 року, в Підгородні щорічно помирало 175 чоловік, а в Новопавлівці 68-75 чоловік. Хвороба і злидні щодня забирали свої жертви. («Справочная книга за 1913» № 1950, стр.323).

В 1914 році царська Росія вступила в Першу світову війну на боці Антанти. Війна 1914 року не оминула і Новопавлівку. Більше двох тисяч чоловік було призвано до війська. Зростали податки і реквізиції. Нікому і нічим було обробляти поля. Продовжується розшарування серед селянства. Селянська біднота за безцінь продає свої земельні наділи багатіям. Сотні гектарів скуповують куркулі Трубчанини, Лапки, Самойлови. Близько 150 чоловік загинуло на війні. Солдати, що поверталися з госпіталів, робітники шахт і заводів ознайомлювали селян з обстановкою в країні, показували, кому вигідна війна. Велика Жовтнева соціалістична революція сколихнула селян Новопавлівки. З’являються агітатори різних партій: есери, українські буржуазні націоналісти, більшовики. На сходках селян проголошуються промови, в яких звучали слова «Свобода», «Революція», «Рівність». Та селяни хотіли мати землю, а її обіцяли дати тільки більшовики. Тому основна селянська маса і йшла за ними. (Розповідь селян Яковенка Олексія Мусійовича, 1888року народження; Кукоби Олександра, 1888року народження).

Велика Жовтнева соціалістична революція сколихнула селянські маси. В селі була створена сільська рада депутатів трудящих. У селянської бідноти з’являється своя влада, яка турбується про них. Та повалені експлуататорські класи при підтримці іноземних імперіалістів розв’язують громадянську війну. Село стає ареною боїв між білими військами, військом махновців та Червоною армією. Багато новопавлівців-фронтовиків відразу ж вступили в Червону Армію і прийняли найактивнішу участь у боротьбі за Радянську владу (Спогади Романенка Антона Олександровича, Гаценка Григорія Миновича, Шарая Павла Юхимовича).

Тільки навесні 1920 року Радянська влада перемогла у Новопавлівці остаточно. На зборах селян 17.IV.1920 року виноситься така постанова:

Немедленно по получению предписания из уезда приступить к созданию советов на местах.

Признать советскую власть - освободительницу от гнета капитала и помещиков - единственной властью, удовлетворяющей нужды всех трудящихся и рабочих; поддерживать ее всеми силами, как морально, так и материально.

Приветствовать и выразить благодарность могучей, дисциплинированной Красной Армии, пресекать в корне выступления, под каким бы лозунгом они не были.

Немедленно организовать земельные отделы в тесной связи с уездным земельным отделом и приступить к немедленному наделению землей безземельных и малоземельных крестьян.

Для борьбы с эпидемиями затребовать присылку медперсонала и медикаментов.

Придавая огромное значение делу народного образования, принять меры к введению всеобщего образования путем устройства достаточного количества школ, публичных лекций и т.д., в чем со своей стороны оказать всяческую поддержку и содействие» (ЦГАОР СССР газета «Известие» Екатерининского Губернского комитета №77 от 17.04.1920г. стр. 2).

На цих зборах обирається волосний ревком. Головою його стає селянин- бідняк Шовкун Пилип Васильович. Радянській владі доводиться вести жорстоку боротьбу з куркульським бандитизмом. Роботу ревкому спрямовує і підтримує Павлоградський повітовий комітет Комуністичної партії.

Влітку 1920 року Врангель почав наступ з Криму. Білі війська частково захопили Північну Таврію. Прориваючись на Донбас, їх частини пройшли через Новопавлівку. Командування білогвардійців проводило мобілізацію селянської молоді до своїх військ. Та молодь не бажала битись за поміщиків і капіталістів. Вона ухилялася від мобілізації, дезертирувала із білих військ. За це було послано на Новопавлівку карний загін чеченців, який вчинив жорстоку розправу над непокірними.

В кінці серпня, під ударами червоних частин, врангелівці поспішно відступають на південь, ховаючись за Турецьким валом. Через Новопавлівку проходили частини Першої Кінної армії під командуванням С.М.Будьонного. З нагоди звільнення від білогвардійців був організований великий мітинг селян, який відбувся на площі перед будинком волосного правління.

Комісар одного із полків виголосив промову. В ній, цитуючи В.І.Леніна, він говорив: «Ми, партія більшовиків, Росію переконали. Ми Росію відвоювали у багатих для бідних, у експлуататорів для трудящих. Ми повинні тепер Росією управляти»(ЦГАОР газета «Известия» Екат. Губерн. Комитета от 27.08.1920.).

Потім було вказано на необхідність створення органів революційної влади, на потребу боротьби з куркулями. Тут же було відновлено ревком під головуванням селянина-активіста Шовкуна Пилипа Васильовича. У відповідності з декретом Раднаркому від 11 червня 1919 р. про організацію комбідів, на Україні створюються комнезами. Комітет незаможників у Новопавлівці був створений в кінці серпня 1920 року. Його роботу очолював селянин-бідняк Філоненко Степан. До комнезаму входили місцеві селяни: Моргун Григорій, Гаврилов Антон, Моргун Лука, Демченко Трохим та інші. Новопавлівський комнезам допомагав органам Наркомпроду у вилученні хлібних лишків у куркулів, у розподілі конфіскованих куркульських земель, господарського інвентарю та худоби між найбіднішими селянами. Новопавлівка успішно справилася із продрозкладкою, сільській бідноті було передано понад дві тисячі гектарів куркульських земель.

Комнезами організовували найбідніше селянство і перетворювали його в активного будівника влади на селі, залучали на її бік середняків, направляли кращу молодь до лав Червоної армії. Новопавлівський комнезам направив на службу до Червоної армії молодих селян - Башката Парфила Орифейовича, Іванисенка Андрія Гнатовича, Іванисенка Івана Федоровича, Блоху Якова Кириловича, Палєху Федосія Петровича та інших. Під кінець 1921 року комнезами зливаються з сільськими радами. (Розповіді жителів села Іванисенка

О.Я., Дреся П.Ф. - сільських активістів того часу)

«У вересні, жовтні і листопаді в село Новопавлівку приїжджає інструкторська група повітового комітету і загін по боротьбі з бандитизмом. До складу цієї групи входили Попель, Рибальченко, Ситпура та інші. Вони читали селянам лекції, пояснювали політику радянської влади, створили дві комсомольські групи під керівництвом Моргуна та Рачка».

Перші відомості про Новопавлівську партійну організацію і її роботу можна знайти в архівних документах за 1922 рік. 6.06.1922 року райінструктор Петропавлівського району Комуністичної партії тов. Воскобойников у доповідній записці Павлоградському партійному комітету писав:«...Новопавлівська волость, до 11.V. ц.р. волкомячейка, як і сусідня Підгороднянська є кандидатською і її робота в зв’язку з відсутністю відповідальних політичних працівників ведеться дуже слабо».

Обидва партійні осередки села були об’єднані у один на зборах комуністів, проведених приїжджим із Петропавлівки інструктором, що доповідав так: «... зараз вище згадані ячейки знаходяться в стадії організації і оформлення. Секретарем бюро комячейки тов. Присуха вибраний недавно. Але він мало знає про партійне організаційне будівництво і більше уваги приділяє роботі старшого міліціонера».

Об’єднаний партосередок займався тільки питаннями організаційного характеру і зовсім мало уваги приділяв політичній роботі.

Інструктор далі пояснює, чому робота велася недостатньо і вказує, що у комуністів зовсім немає друкованих матеріалів, навіть «Азбуки комуніста». Загальних зборів осередку інструктор не міг скликати, так як більшість комуністів працювали в полі, а був будній день. Було запропоновано організувати двотижневі заняття комуністів, підібрати для цих занять кімнату, підібрати приміщення для канцелярії парторганізації. Далі в доповідній вказується, що необхідно послати в Новопавлівку одного товариша для допомоги місцевій парторганізації. (Газета «Зірка» за 15.04.58).

Архівні дані за 1923 рік свідчать, що партійний осередок складався з 4 членів і 6 кандидатів, що вони проводили вже політичну роботу серед жінок, займалися політичною освітою комуністів.

Секретарем партосередку в цей час був обраний тов. Усіков. Відповідальною за роботу серед жінок була тов. Костюкова. Із доповідей секретаря об’єднаного партосередку сіл Новопавлівки і Підгородні від 14.04.1923 року і 1.01.1924 року видно, що партійна організація в цей час проводить важливу роботу серед незаможників і батраків, організовує союз «Сеработзем» на захист батраків. (Із фонду 11, опис 1,одиниць зберігання 68, лист 9 обл. парторг.).

Молода парторганізація посилює свій вплив на маси через сільську раду. В період НЕПу роль куркулів в общині зростає. На посаду голови сільради вони приводять своїх людей - Самойлова Ілька, Моргуна Ілька, а потім Демченка П.

Партосередок для роботи в раді направляє групу комуністів, серед яких зустрічається прізвище тов. Скочка Копитона Яковича.

Проводиться робота в області культури, освіти серед жінок, антирелігійна робота. Одним із організаторів цієї роботи був тов. Дубина Кузьма Кіндратович.

(Із фонду 11, опис 1одиниць зберігання 68, лист 9.обл. партархів).

У 1924 році Комуністична партія і Радянський уряд проводять ряд заходів, спрямованих на зміцнення союзу робітничого класу з трудовим селянством. В селах були створені «Групи бідноти». Така група створюється і в Новопавлівці. Робітничий клас надає допомогу селянству в боротьбі з куркульством. Катеринославський губернській комітет партії посилає в Новопавлівку випробуваного більшовика, робітника Кочергу. Він глибоко вивчає життя селян, знайомиться з роботою «групи бідноти», готує до вступу в партію найбільш свідомих селян. До партії вступають Харченко Микита Минович, Радченко Пантелей, Конякін Лука Іванович, Харченко Григорій Артемович, Гузенко Андрій Якович. Роль партосередку на селі зростає. Він керує роботою споживчої кооперації, веде роботу по ліквідації неписьменності, організовує перші групи по спільній обробці землі (Розповідь члена КПРС Дежки Григорія Олександровича).

На цей час число селянських дворів у Новопавлівці продовжує зростати. В книзі «Описание мест Екатеринбургской губернии» за 1925 рік дається така характеристика села: господарств - 1149; чоловічого населення - 2758; жіночого

- 3142; разом - 5900; всього землі - 10841 га.

В селі діяла пошта і сільськогосподарське кредитне товариство, 4 приватних лавки, 3 школи соціалістичного виховання, 1 хата-читальня, 1 бібліотека, лікарня, амбулаторія, аптека, ветлікарня.

До Новопавлівки належать наступні хутори:

Дача, 85 господарств, 381 чоловік населення, 674 га землі

Лугополь-Мардвинчина, господарств - 20, населення - 95 чоловік, землі - 210 га

Мар’янка, дворів - 81, населення - 370, землі - 570 га

Новоселівка, дворів - 65, населення - 298, землі - 493 га

Оріхово, дворів - 67, населення - 301, землі - 623 га

Олександрівка, населення - 452, землі - 1044 га

Структура селянських посівів була такою: на кожні 100 га польової землі жита - 21,34 га, озимини - 5,09 га, ярої пшениці - 27,75 га, ячменю - 23,85 га, вівса - 1,45 га, гречки - 0,08 га, проса - 2,42 га, кукурудзи - 4,41 га, соняшника

- 8,57 га, льону - 0,08 га, конопель - 0,22 га, інших олійних - 0,01 га, стручкових

- 0,07 га, картоплі - 0,5 га, цукрових буряків - 0,31 га, кормових - 0,03 га, трав однолітніх - 0,03 га, баштанів - 3,45 га, трав багатолітніх - 0,01га.

На 100 га землі припадало: плугів - 6, борін - 8, сівалок - 1 («Описание мест Екареринбургской губернии» 1925 год.Инвент. № 1926, стр. 255-278)

Ці дані свідчать, що більшість селянських господарств були господарствами селян-бідняків або середняків. Вони були надзвичайно слабо оснащені сільськогосподарським інвентарем, не мали можливості підносити культуру землеробства і були напівнатуральними.

Велику участь у житті селян починають відігравати молоді комуністи Башкат Парфило Єрофійович, Іванисенко Андрій Гнатович, Блоха Яків Кирилович та інші, що повернулися додому із лав Червоної Армії.

З 1925 по 1927 рік секретарем партійної організації села був Шаля Яків Семенович, а в 1927 році став Башкат Парфило Єрофійович. Парторганізація зростає чисельно і об’єднує селян на соціалістичну перебудову села, на боротьбу з куркульством. (Свідчення старих комуністів Чорняка Ф.Г,. Дежка Г.О)

Восени 1928 року в Новопавлівці організовується перша сільськогосподарська артіль. Земля їй була виділена в місці злиття річок Солоної і Вовчої(тепер хутір Філія). В артіль об’єдналися 28 селянських господарств. Головою артілі був обраний селянин Толмачов Платон Капітонович. Вже перший рік спільної праці приніс багаті плоди. У 1929 році артіль зібрала добрий урожай всіх зернових, почала будівництво господарських приміщень: майстерні, конюшні. Одночасно в с. Підгородні створюються товариства по спільній обробці землі «Шевченко», «Новий світ», «Колос». До них входили 30 селянських дворів. Ініціаторами утворення цих спілок були Лисенко Василь Микитович та Хоменко Яків Іванович.

Влітку 1929 року артіль поповнюється ще 20-ма господарствами, а її земельна площа розширюється аж до села Новопавлівки. В селі утворюються товариства по спільній обробці землі.

1929 рік ввійшов в історію як рік великого перелому. Партійна організація сіл Новопавлівки і Підгородні проводить роз’яснювальну роботу серед селянства, і бідняцько-середняцькі господарства починають масовий вступ до колгоспів. Всі дрібні сільськогосподарські артілі об’єднуються в комуну. Головою комуни стає комуніст Башкат П.Є. В комуни об’єднувалось населення сіл Новопавлівки, Підгородні, хуторів Дачі, Оріхово, Філії, Комінтерну, Олександрівки, Чугуєво. В неї входило понад 2150 селянських господарств з населенням більше 11 тис чоловік. Комуні належало понад 23,5 тис. га землі, більше 800 коней, більше 200 пар волів, 4 трактори «Фордзони» та інший інвентар. Відсутність досвіду у веденні великого господарства, розподіл продуктів всім порівну, незалежно від кількості та якості праці, створювали певні труднощі у веденні господарства. Наприкінці 1931року загальні збори комуни приймають статут сільськогосподарської артілі. Велику допомогу артілі надає Межівська машинно-тракторна станція. Вона виконувала більше половини всіх сільськогосподарських робіт. На полях у 1931-33 роках працювало 12 тракторів «Інтернаціонал». Для обмолоту хліба МТС у розпорядження артілі давала 11 молотарок.

Після приїзду в село в 1934 році секретаря ЦК КП(б)У Павла Петровича Постишева було проведено розкуркулення і створено 7 сільськогосподарських артілей (Свідчення агронома. Кравченка О.Ф. та завгоспаІванисенка А.Г.)

Поступово господарства артілей стали зміцнюватись. Були споруджені господарські приміщення, зростали врожаї, поголів’я тварин, достаток колгоспів.

Ріст технічної оснащеності бачимо на основі даних: у 1934 р на полях Новопавлівки працювало 12 тракторів «Інтернаціонал» і лише одна автомашина. Хліб косили лобогрійками, а молотили молотарками. В 1939 році колгоспи Новопавлівки використовували більше 30 тракторів різних марок, 18 автомашин, 18 зернових комбайнів і багато іншої техніки. Про врожайність полів наших колгоспів можна прочитати наступне: «...на основі високої механізації с/г робіт і запровадження передової агротехніки колгоспи нашої області в 1940 році збирали по 100 пудів зернових культур з 1 га, 85 - соняшника, 450 - картоплі, 800

- овочів і т.д. («Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны СССР 1941-45гг.» стр.24).

Зростає оплата праці колгоспників. У1938-39 роках вона зросла майже в 7 разів порівняно з 1930-34роками («Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны СССР 1941-45гг.» стр.24).

Змінився вигляд села. Центр села прикрашали приміщення шкіл, лікарні, дитячих ясел, клубів. В селі були посаджені 3 парки. В них було влаштовано театри, танцювальні майданчики, тінисті алеї, які вабили своєю прохолодою. В селі працювала школа-десятирічка, восьмирічна школа і 7 початкових шкіл, в яких навчалося понад 960 учні (З даних сільської ради).

Зростає сільська інтелігенція: лікарі, вчителі, агрономи, ветеринари,

інженери, механіки (понад 85 чоловік).

В 1938,1939 та 1940 роках урожай зернових, по даним сільської ради, становив понад 20 ц/га. На території сільської ради був побудований великий маслозавод. Про його роботу писали в обласній газеті «Дніпровська правда» за 4 лютого 1940 року так : «Крупнейший на Украине Новопавловский завод в 1939 году выполнил производительный план на 112%; в 1940 году увеличил производство основных молочных продуктов вдвое». («Дніпровська правда», 1940 рік, 4 лютого).

Колгоспи Новопавлівки славилися своїми високими врожаями. У 1939 році вони були занесені на обласну дошку пошани. За ударну працю орденами і медалями були нагороджені колгоспники Домшинський Іван, Кабан Векла, Сніда Тетяна та інші.

Вже в цей час село радіофікується. Так районна газета «Зірка» в статті «Налагодити радіомовлення в селі Новопавлівка» писала: «В селі побудований

радіовузол на 2000 радіоточок.......... Яскраве світло заливає центр села». (Газета

«Зірка» №7 від 16.01.1941).

Мирна творча праця радянських людей була порушена віроломним нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року.

Вся країна піднялася на боротьбу з агресорами. Близько 2000 новопавлівців вступили до лав Червоної Армії, щоб із зброєю в руках захищати свою землю. Багато їх прославилися на фронтах Великої Вітчизняної війни: полковники Радянської Армії Романенко, І.А., Алюха А.М., Колесніков М.Н., Буц Є.А., Таран І.І., Шовкопляс І.Т. Батьківщина високо оцінила подвиг уродженця села Новопавлівка Надточого І.І., присвоївши йому почесне звання Героя Радянського Союзу. Більше 200 новопавлівців за участь у Великій Вітчизняній війні були нагороджені орденами й медалями. Серед нагороджених

- кавалери ордена Червоної Зірки Примостка П.Г., Білов Т.І., Моргуль П.М.;

кавалери ордена Вітчизняної війни Терещенко М.І., Богданов С.О. та багато інших.

10 жовтня 1941 року в Новопавлівку ввійшли німецькі та італійські війська. Лунали лункі постріли, було чути крики курей і свиней, галас мародерів. Це збирали першу данину грабіжники. Негайно в селі з’явився німецький комендант. Він знайшов кількох зрадників, призначивши їх старостами і поліцаями. Скрізь були вивішені грізні накази про здачу у розпорядження німецької армії лишків хліба, про реквізицію худоби. Як правило, накази закінчувалися словами: «За невиконання - розстріл». І розстріли

застосовувалися дуже часто. Вже в жовтні 1941 р. німці заарештували Шевченка І.А., Шматка К., Савченка Л. та багатьох інших. Всі вони були розстріляні.

Та все ж селяни не скорилися. Колгоспники ховали хліб, не йшли молотити скирти, не з’являлися на роботи по розчистці доріг від снігових заносів. Німці і їх підручні лютували. Тяжкі дні настали для жителів села.

З весни 1942 року почали масово відправляти молодь на примусові роботи до Німеччини. Проводяться масові облави і арешти. Молодь тікає в степ, переховується в ярах і тернах. Багато разів тікали з ешелонів, приготованих для відправки в Німеччину, Г аценко Н.Д., Губенко А.А., Мельник М.В., Омельченко А.А., Дуб О.П. та багато інших.

Німці поширювали брехливі повідомлення про взяття Москви, Ленінграду, про свої успіхи. Та їм не вірили, а з нетерпінням чекали вістей з рідної Великої землі. Нерідко високо в небі пролітали радянські літаки, над степом з’являлися тисячі радянських листівок. Успіхи наших військ радували і вселяли впевненість у тому, що чорні дні окупації скоро закінчяться. Вісті з рідної землі поширювали: полонений політрук Яновський Леонід Наумович, який проживав тимчасово у хуторі Оріхово, а потім переховувався в тернах, доки зумів перейти лінію фронту; вчитель Петренко Лука Самойлович, який проживав у селі Новопавлівка; Палєха Іван Петрович (після війни був бригадиром колгоспу “Перемога”) та багато інших.

Окупація села тривала до 10 вересня 1943 року. В цей день раптовим ударом частини Радянської армії завдали гітлерівцям поразки, не дали їм можливості спалити і знищити всі населені пункти. В книзі «Днепропетровская область в период Отечественной войны СССР 1941-1945 гг.» можна знайти повідомлення: «Протягом 10 вересня 1943 р. наші війська вели успішний наступ і, просунувшись вперед від 20 до 40 км, заволоділи містами Барвінково, містом і залізничним вузлом Чапліно, районними центрами Дніпропетровської області Межова і Петропавлівка, а також зайняли понад 140 населених пунктів (в тому числі Підгородня, Новопавлівка, Слов’янка і т. д.» (Дніпроп.обл. в роки ВВв 1941- 45рр. Стор.166 №110 Повідомлення Радінформбюро про звільнення частинами РА райцентрів Межова, Петропавлівка 10.09.1943.)

За період окупації фашисти знищили в селі Новопавлівка майже всі тваринницькі приміщення, завдали великої шкоди школам, спалили або пошкодили більше 300 будинків громадян. Понад 100 молодих жителів Новопавлівки були відправлені на каторжні роботи в Німеччину, з них багато загинули там від непосильної праці або були фізично знищені. (Дані архіву сільської ради за 11.1943р.)

Жителі села гідно вшанували пам’ять своїх односельчан, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Їхні імена увіковічені на мармурових плитах братської могили. У серпні-вересні 2012 року проведено реконструкцію «Братської могили радянським воїнам та пам’ятний знак воїнам-землякам».

Відразу ж по звільненні села, населення приступило до відбудови колгоспу. Ремонтували господарські приміщення, збирали інвентар, коровами орали землю, сіяли озимину. Вже в 1948 році держава видала колгоспам Новопавлівки 12 тракторів. На них працювали, в основному, жінки- трактористки. Перші успіхи окриляли і радували. Навесні 1944 року треба було засіяти весь ярий клин. Посівного зерна не було. На допомогу прийшла держава, виділила посівний матеріал із держрезерву. Від станції перевезти зерно було нічим та люди не розгубились. Харченко Марія Яківна, Скочко Параска Омелянівна та інші запропонували перенести весь посівний матеріал. Довгою колоною по непрохідній грязюці йшли люди, несучи зерно на своїх плечах.

Велику роботу при підготовці весняної компанії провели ковалі Литвиненко Василь Тимофійович, Земляний Андрій Михайлович, Савченко Микита Корнійович, хоча були людьми досить похилого віку. Працюючи вдень і вночі, вони з підручного матеріалу виготовляли все необхідне для сівби. Більше 70% посівних площ було оброблено і засіяно. Правління колгоспів, під керівництвом Чорнокнижного Т.Ф., Гаценка О.М., Чорняка Ф.Г., Яреська В.Ф., організували догляд за посівами.

Зернові вродили добре. На збиранні врожаю працювали вдень і вночі. Корів запрягали у жатки і гарби. Скошений хліб підвозили до молотарок, які працювали цілодобово. Жодного колоска не залишили в полі. І хоча основна маса трудівників були жінки і діти, урожай зібрали вчасно, виконали план здачі хліба державі. Серед кращих колгоспників були Пивовар М.Й., Яковенко М.Ф., Яцура М.Х., Петрич Г., Луньова У.Ф., Романенко О.Ф., Яковенко О. та багато інших.

Вже в наступних 1945-1946 роках вся земля була повністю засіяна. Телят, вирощених вдома, вели на колгоспні ферми. Значну допомогу у відродженні колгоспних ферм було надано державою. Колгоспи Новопавлівки одержали 250 овець, понад 80 голів великої рогатої худоби. По закінченні війни держава більш щедро почала забезпечувати колгоспи тракторами та іншою сільськогосподарською технікою.

Тракторний парк колгоспів Новопавлівки зріс на 12, кількість зернових комбайнів збільшилась на 5. Зростання технічного оснащення викликає рух за об’єднання дрібних колгоспів у більш крупні. Замість 7 дрібних колгоспів у Новопавлівці утворюється 4 укрупнені сільськогосподарські артілі. Вони досягають значних успіхів у розвитку господарства, землеробства та тваринництва.

У 1952 р. середній урожай по колгоспам Новопавлівської сільради був таким: озима пшениця - 19,6 ц; яра пшениця - 11,2 ц; ячмінь - 17,7 ц; овес - 24,5 ц; кукурудза - 19,6 ц; соняшник - 16,6 ц.

Всі 4 колгоспи були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Навесні 1958 року на території Новопавлівки утворюються 2 великих колгоспи - «Росія» та «Україна».

За колгоспом «Росія» закріплено 13855,9 га землі, за колгоспом «Україна»

- близько 12000 га. В 1953 році господарства, що ввійшли до складу колгоспу «Росія», виробили 66914 ц товарного зерна, 5664ц овочів, 963,6 т молока, 321,3 тис. шт. яєць, 471т м’яса. Вже в 1955 році ці колгоспи виробили в товарному заліку таку продукцію: зерна - 152653 ц, овочів - 13752 ц, молока - 1424 ц, яєць

- 212000 штук, м’яса - 951т (Цифровий матеріал взято із річних звітів колгоспів «Росія» та «Україна»).

На 25% зросла продуктивність праці колгоспників. Такі ж темпи росту всіх галузей господарства можна спостерігалися і в наступні роки.

В 1957 році рішенням Дніпропетровської обласної ради за № 615 від 16 серпня село Підгородня було об’єднане з селом Новопавлівка. На 1 липня 1959 року село Новопавлівка стало центром сільради (Рішення облради депутатів трудящих № 583 від 16.07.1958).

У 1966 році головою колективного господарства «Росія» було призначено досвідченого, здібного керівника Лутицького Івана Явтуховича. Протягом 15 років його керівництва господарство досягало високих показників у

сільськогосподарському виробництві.

На кінець 1980 року в колгоспі «Росія» налічувалось 830 працівників- колгоспників. Господарство займалось вирощуванням зернових, технічних, олійних культур, садівництвом, овочівництвом. Добре розвивалась і тваринницька галузь.

Валовий збір зерна становив 16-17 тисяч тон; соняшника - 2000 тон. В державні засіки продавали за рік близько 1000 тон м’яса, 4000 тон молока, 12 тон меду,17 тон вовни.

На території господарства діяли 8 молочнотоварних ферм, 2 свиноферми, 2 пташника, 4 вівцеферми. На обліку в колгоспі налічувалося 7000 голів свиней, 8000 великої рогатої худоби (в т.ч. 2000 корів),100 тисяч шт. птиці. Для потреб господарства були побудовані 2 тракторні бригади, механізований тік, тваринницький комплекс.

За рахунок колгоспу було збудовано 2 школи: в селі Дачне та в центрі села Новопавлівка (СШ №1 на 536 учнів), 4 дитячих садочки. Кожен рік будували 34 житлових будинки для сімей колгоспників.

Машинно-тракторний парк колгоспу «Росія» налічував 80 тракторів, 30 автомобілів, 16 комбайнів.

Після 1981 року господарство очолював Діброва Володимир Андрійович, а з 1983 року -Терех Микола Іванович.

Довгий час колективне господарство «Україна» очолював Іванисенко Андрій Гнатович. За період його роботи головою правління, колгосп досяг значних показників у сільськогосподарському виробництві і став одним із небагатьох колгоспів-мільйонерів. Пізніше колгосп очолював Деревенець Віктор Степанович.

1лютого 1978 року головою колгоспу «Україна» було обрано Лутицького Леоніда Дмитровича. На цій посаді він працював 20 років, до 1998року.

В ті роки колгосп «Україна» спеціалізувався на вирощуванні зернових, технічних та олійних культур, садівництві, овочівництві. Розвивалася тваринницька галузь.

На кінець 1997 року в господарстві налічувалося 4 молочнотоварні ферми, 3 вівцеферми, 1 свинорепродуктивний комплекс, 1 пташник.

За рахунок колгоспу на території МТФ № 2 збудовано молочний комплекс на 800 голів корів. Всі тваринницькі приміщення були збудовані та реконструйовані під повну механізацію виробничих процесів. У колгоспі налічувалось 12 тисяч голів свиней, 6500 овець, 5000 курей-несучок.

Машинно-тракторний парк колгоспу майже кожного року поповнювався новою технікою. В господарстві налічувалося 80 тракторів, 50 автомобілів, 20 зернозбиральних комбайнів, 2 бурякозбиральних комплекси та багато іншої техніки, необхідної для виробництва.

Валовий збір в середньому по господарству становив: зерна близько 12 тисяч тон, соняшнику - 4000 тон. Вирощували овочі та фрукти, які продавали державі та працівникам господарства. За рік господарство виробляло більше 3000 тон молока,1000 тон м’яса, 600 тисяч шт. яєць, 20 тон вовни.

На протязі 20 років (з 1978 по 1998р.) за рахунок господарства було побудовано близько 100 житлових будинків для жителів села. Тільки на одній новій вулиці - Молодіжній - було побудовано 39 сучасних будинків, які пізніше продали колгоспникам, учителям, медичним працівникам за пільговими цінами. В цей час на території колгоспу «Україна» було заасфальтовано 11км доріг, побудовано будинок культури на 400 місць, реконструйовано дитячий садок.

За рахунок коштів колгоспів «Росія» та «Україна» було збудовано Новопавлівську лікарню, магазини в центрі села.

За вагомий внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва, багатьох працівників колгоспів «Україна» та «Росія» було відзначено найвищими державними нагородами. Це ветерани колгоспної праці, а нині пенсіонери: Федір Іванович Логвиненко (нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції та срібною медаллю ВДНГ); Василь Григорович Радченко (за високі врожаї зернових та просапних культур нагороджений двома Орденами Леніна); Віталій Серафимович Тягун (нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора); Володимир Григорович Лапко (нагороджений орденом Трудової Слави); Віра Дмитрівна Пристінка (передову тваринницю, нагороджена орденом Знак Пошани та срібною медаллю ВДНГ); Микола Семенович Гребенюк (нагороджений орденом Знак Пошани); Іван Явтухович Лутицький (голова колгоспу «Росія», нагороджений орденом Знак Пошани, медаллю «За Трудову Доблесть»); Леонід Дмитрович Лутицький (голова колгоспу «Україна», нагороджений орденом Знак Пошани).

Орденом Трудової Слави нагороджені : Білик Василь Іванович - тракторист, Братусь Василь Герасимович - шофер, Горбань Іван Іванович - ланковий, Дудка Наталя Олександрівна - колгоспниця, Жданович Раїса Григорівна - доярка, Кутній Михайло Маркович - шофер, Панченко Марія Панасівна - доярка, Редька Ганна Олексіївна - доярка, Шваліковський Сергій Іванович - комбайнер.

Гнілов Микола Фетисович - заступник голови колгоспу «Україна» - нагороджений медаллю «За Трудову Доблесть», Гаценко Ганна Максимівна - медаллю «За Трудову Відзнаку».

80-ті роки принесли в життя народу Афганістану жахливу громадянську війну, в яку був утягнений Радянський Союз. Тому тисячі радянських юнаків були відправлені на виконання інтернаціонального обов’язку. Афганістан не обминув українських хлопців, а також і наших односельчан. Те, що побачили, відчули та пережили ці люди, підірвало здоров’я і закарбувалося чорною плямою в їхній пам’яті.

У 2013 році до складу Новопавлівської сільської ради входять населені пункти: Новопавлівка, Філія, Дача, Чугуєве. На території села діють 2 середні загальноосвітні школи, 2 дитячих садочки, 1 лікарня-амбулаторія, 1 аптека, 1 літній танцювальний майданчик, 1 будинок культури, 2 бібліотеки, 7 торгових точок, в центрі села - торгівельний майданчик (ринок працює, в основному, по понеділках).

У квітні 2011 року було створено сільську громадську організацію «Калина». Зусиллями сільської ради та громадської організації одержано перемогу у спільному проекті ЄС ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». У листопаді 2012 року розпочав свою реалізацію проект «Енергозберігаючі заходи у селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області по капітальному ремонту системи вуличного освітлення». Загальний бюджет даного проекту становить 237 477 гривень. В рамках даного проекту було встановлено 132 енергозберігаючих світильники. З грудня 2012 по березень 2013 року проект було реалізовано.

Завдяки реалізації спільного проекту народного депутата України Самойленка Юрія Павловича «Народний бюджет» та Новопавлівської СГО «Калина», за підтримки сільського голови Кондратюк І.І., у вересні 2012 року, по вулиці Сташкова було встановлено дитячий майданчик на суму 43 920 гривень.

У грудні 2012 року після довгожданих очікувань жителів села, було підключено перші будівлі по вулиці Молодіжна до газопроводу.

Велику увагу та допомогу для розвитку громади надають місцеві агроформування: ТОВ ’’Агрофірма «Прогрес», ТОВ «Чугуєво», СФГ

«Кондратюк».

На території Новопавлівської сільської ради в галузі освіти працюють дві середні загальноосвітніх школи: Новопавлівська СЗШ №1 І-ІІІ ступенів та Новопавлівська СЗШ №2 І-ІІІ ступенів; два дошкільних навчальних заклади СК ДНЗО «Віночок» та СК ДНЗО «Малятко».

Заклади культури: СКЗК «Новопавлівський будинок культури», СКЗК «Новопавлівська бібліотека №1», СКЗК «Новопавлівська бібліотека №2».

У 1929 році у Новопавлівці був збудований перший будинок культури. На цей період припав новий етап розквіту культури на селі. У будинку культури працювали гуртки художньої самодіяльності: хоровий, духовий, танцювальний, драматичний, гурток художнього читання.

Директором будинку культури працював Мосійчук Петро Мусійович, керівником духового оркестру та хору - Яцура Андрій Ілліч. На той час у

Новопавлівці був великий хор, відомий далеко за межами району. Колектив займав призові міста у різноманітних оглядах художньої самодіяльності.

Пізніше директором будинку культури був Новак Василь Петрович. У будинку культури регулярно демонстрували різноманітні кінофільми. Кіномеханіком була Яцура Надія Василівна.

У 1967 році у селі Новопавлівка за кошти колгоспу «Росія» був збудований новий, сучасний будинок культури. Його директором працював Коляда Анатолій Миколайович. У будинку культури працювали гуртки художньої самодіяльності: танцювальний, драматичний, хоровий, духовий, художнього читання. Роботу закладу забезпечував творчий колектив: Батрак Іван

Григорович, Яцура Іван Ілліч, Трубчанин Олександр Костянтинович, Горбачов Володимир Якович, Невечеря Іван Пилипович.

З 1982 року директором будинку культури працював Кутній Анатолій Іванович. На роботу прийшли нові енергійні спеціалісти: Мазурак Надія Миколаївна, Таран Віктор Миколайович, Гусак Валентина Іванівна, Мазурак Олександр Андрійович, Тищенко Микола Максимович. Діяли гуртки художньої самодіяльності: ляльковий, духовий, вокальний, танцювальний, хоровий, вокально-інструментальний, драматичний, гурток «Господарочка», гурток художнього читання, курси крою та шиття. У будинку культури регулярно демонструвалися різні широкоекранні кольорові кінофільми. Кіномеханіком працювала Яцура Надія Василівна.

Із 2006 по 2010 роки директором будинку культури працював Мостика Юрій Семенович. У 2011 році завдяки спонсорській допомозі ТОВ «АФ «Прогрес» був проведений капітальний ремонт приміщення будинку культури.

Із 2010 року директором БК працює Свистун Антоніна Миколаївна. У будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності: танцювальний, вокальний, «Умілі руки», гурток художнього читання. Працівники будинку культури регулярно проводять різні свята, тематичні вечори; організовують програми культурного дозвілля односельців.

Новопавлівська бібліотека №1 - це багатофункціональний заклад, головною метою якого є забезпечення найрізноманітніших інформаційних та дозвіллєвих запитів користувачів.

До 1967 року у селі існувала затишна хата-читальня, розташована у центрі населеного пункту.

У 1967 році за кошти колгоспу «Росія» у Новопавлівці був збудований будинок культури і в цьому затишному приміщенні розмістилась бібліотека.

Завідуючою бібліотеки у той час працювала Гаценко Ніна Дмитрівна, а бібліотекарем була Стрельцова Галина Федорівна.

Із 1967 по 1972 рік бібліотека підпорядковувалась місцевому колгоспу «Росія». У 1972 році її було переведено у підпорядкування сільської ради.

Із 1972 по 1994 рік завідуючою бібліотеки працювала Рубан Антоніна Г ригорівна, а бібліотекарем Шпак Ніна Миколаївна. За цей час фонд бібліотеки значно збільшився. Щорічно надходили сучасні видання, які задовольняли зростаючі потреби у новій інформації допитливих читачів різного віку.

У 1977 році було проведено централізацію бібліотек району. Бібліотека була підпорядкована ЦБС району та отримала назву Новопавлівська бібліотека - філіал №15. Із 1994 року завідуючою бібліотеки працює Шпак Ніна Миколаївна.

У 2007 році назва бібліотеки змінилася. Наразі вона є сільським комунальним закладом культури «Новопавлівська бібліотека №1». Директор бібліотеки - Шпак Н.М.

Фонд бібліотеки становить більше 15 тисяч екземплярів книг та брошур. Вона має 500 постійних користувачів. Бібліотека тісно співпрацює зі школою, місцевою владою, будинком культури. Вона є центром духовності села, невичерпним джерелом знань, берегинею звичаїв та традицій рідного краю.

У 2012 році за кошти місцевого ТОВ «АФ «Прогрес» та кошти сільської ради у бібліотеці зроблено капітальний ремонт. Приміщення бібліотеки має сучасний привабливий вигляд. Тут гарно та затишно; радують зір оформлені тематичні виставки та стенди.

Підгороднянська приклубна бібліотека була відкрита в 1956 році. Вона завжди була однією з кращих в районі. В цьому величезна заслуга бібліотекарів, які вносили певний вклад в роботу культурно-освітнього закладу: Момот Тамари Данилівни, Іваненко Олени Іванівни, Буз Ніни Захарівни (працювала з 1969 по 1974 р.), Рубан Антоніни Григорівни (працювала з 1974 по 1976 р.), Діденко Любові Іванівни (працює з 1976 р.)

В 1977 році Підгороднянська бібліотека, в зв’язку з централізацією масових бібліотек, перейменована в Новопавлівську бібліотеку-філію №17.

Сьогодні Новопавлівська бібліотека №2 - освітній та культурний заклад з книжковим фондом понад 8700 примірників. Бібліотека забезпечує інформаційні та культурні потреби 500 користувачів. Завідуюча бібліотекою Діденко Л.І. використовує різноманітні форми та методи роботи, створюючи комфортне інформаційне середовище для різних груп читачів.

Новопавлівська бібліотека стала переможцем другого раунду програми «Бібліоміст» і отримала два комп’ютери, принтер, сканер, веб-камери, мікрофони, навушники, набори обладнання для створення локальної мережі та підключення до мережі Інтернет.

Завдяки сучасним інформаційним технологіям директор та читацький актив бібліотеки відшукали свого земляка, який, після закінчення Новопавліської середньої школи та місцевого училища механізації, у 1960 році виїхав із села на навчання в художнє училище міста Харкова. За допомогою електронної пошти зав’язалося листування і Йосип Бобенчик прийняв запрошення зустрітися із земляками у стінах Новопавлівської бібліотеки.

Новопавлівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 була заснована в 1902 році на кошти мешканців села на землях, викуплених у поміщика Юрицина. З 1902 по 1930 роки школа була початковою. Її першим директором був Полісько Аполлон Якович. Вчителями працювали: його дружина Олександра Павлівна і Морева Антоніна Павлівна. Вчителі вели велику просвітницьку роботу на селі, а Аполон Якович ще й глибоко вивчав його минуле. Зокрема, він підтримував тісний зв'язок з відомим істориком та письменником Дмитром Яворницьким. Полісько написав коротку історію виникнення сіл Межівського району - Слов’янки, Іванівки, Новопавлівки, Гаврилівки. Ці історичні дані Д. Яворницький використав потім у своїх історичних працях про наш край.

До 1917 року у Підгороднянській початковій школі навчалися здебільшого діти заможних селян. В 1930 році Підгороднянська початкова школа була перетворена в семирічну і залишалася нею до 1960 року, коли вона одержала статус восьмирічної. Директором школи в різні роки працювали: Чайковська Варвара Трохимівна(1930-1932рр.), Сіра Наталія Петрівна (1932-1935рр.), Лепеха Іван Іванович(1935-1939рр.), Сомов Микола Іванович (1939- 1941рр.), Іванисенко Панас Якович (1943-1945рр.), Діденко Кузьма Васильович (1945- 1947рр.), Гужвій Олександр Миколайович (1947-1951рр.), Тараненко Василь Омелянович (1951-1953рр.), Кий Григорій Озотович (1953-1958рр.), Макуха Іван Степанович (1958- 1970рр.), Лакиза Микола Васильович (1970-1974рр.), Сачура Світлана Михайлівна (1974-1979рр.), Хацьор Любов Олександрівна (1979- 2004рр.). З 2004 року школу очолює Трубчанин Ніна Василівна.

Під час перебування Івана Степановича Макухи на посаді директора Підгороднянської (Новопавлівської) восьмирічки було збудоване нове приміщення школи. Урочисте відкриття відбулося 30 серпня 1968 року о 10 годині ранку. В 1982 році школа отримала статус середньої.

Сьогодні Новопавлівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 працює за семестровим режимом з 5-денним навчальним тижнем. Девізом школи є: «Ми вчимося не для школи, а для себе. Для життя». Навчають і виховують дітей 15 досвідчених педагогів, усі мають вищу педагогічну освіту. Матеріальну базу школи складають 11 навчальних кабінетів, спортивна зала, їдальня, бібліотека з читальним залом, комп’ютерний клас. За роки існування середньої школи випущено близько чотирьохсот учнів, з них дванадцять нагороджені золотими, а чотирнадцять срібними медалями.

Новопавлівський дошкільний заклад «Малятко» збудований у 1960 році за типовим проектом. Заклад належав колгоспу «Росія». У різні роки дитячий заклад очолювали: Мусатова Любов, Петренко Тетяна Пилипівна, Давиденко Валентина Іванівна. У 1991 році установа передана до комунальної власності Новопавлівської сільської ради. Постійно покращується матеріально-технічна база, що позитивно позначається на навчально-виховному процесі. Завідувачем дитячого садка працює Терещенко Надія Трохимівна. У 2006 р. заклад очолила Лисунова Тетяна Григорівна. За час її керівництва у дитячому садку була створена українська кімната - «Світлиця» .

Арутюнян Ольга Бабкенівна очолювала заклад з 2011по2012 рік. У дитячому садку було проведено капітальний ремонт. З 2012 року Новопавлівський дошкільний навчальний заклад «Малятко» очолює Пізняк Марія Іванівна. Дитячий садок має непогану матеріально-технічну базу. Допомагають у цьому фермерські господарства, які знаходяться на території Новопавлівської сільської ради. У 2008 році ТОВ агрофірма «Прогрес» виділила кошти на придбання енергозберігаючих вікон і вхідних дверей, паркану. Не обминає своєю увагою агрофірма «Адоніс» - іграшками наші діти забезпечені повністю. У 2011 році дошкільний заклад відсвяткував свій другий день народження після капітального ремонту. Завдяки допомозі Кондратюка Сергія Максимовича (директора СФГ «Кондратюк») змонтовано нову опалювальну систему. Сільська рада виділила кошти на відкриття другої половини закладу - повністю був проведений капітальний ремонт усіх кімнат, замінена

каналізаційна система, ванни для миття посуду, встановлений новий водонагрівач і станція для технічної води.

Завдяки зусиллям педагогічного колективу дитячий садок за останні роки перетворився з навчальної установи на теплий затишний дім для малюків. Сучасні групові приміщення, казкові ігрові майданчики подобаються як дітлахам, так і їх батькам. ДНЗ .№2 «Малятко» відвідує 25 дітей, яких виховують 3 педагогічні працівники.

Новопавлівський СКДНЗО «Віночок» розпочав свою роботу в 1963 році. Завідуючою була Олефір Антоніна Омелянівна. Заклад належав колгоспу «Росія». У 2001 році, після реорганізації товариства «Росія», дитячий садок перейшов у власність Новопавлівської сільської ради. В 2008 році, завдяки спонсорській допомозі ТОВ «Прогрес», в приміщенні ДНЗ було замінено вікна та двері на пластикові. Зараз у Новопавліському СКДНЗО «Віночок» функціонує одна різновікова група. Відвідують її 30 малюків віком від 2 до 6 років. В Новопавліському СКДНЗО «Віночок» працює три педагоги: Пінчук Любов Володимирівна - завідувач ДНЗ, Редька Лариса Іванівна, Скочко Тетяна Василівна - вихователі ДНЗ.

Дошкільний заклад має світлу ігрову кімнату, затишну спальню, пристосовані музичний та спортивний зали. Ігрові майданчики укомплектовані пісочницями, спортивним обладнанням, атракціоном «Гірка».

В галузі медицини послуги по охороні здоров’я надає Новопавлівська лікарняна амбулаторія ЗПСМ. КЗ «Павлоградська міська станція ШМД» ДОР обслуговує населені пункти Новопавлівської сільської ради села Новопавлівка, Дачне, Філія.

Земська лікарня була збудована у селі Новопавлівка ще в 1890 році. ЇЇ будівля існує і до цього часу. У 1920 році тут працював лікарем німець Віріга.

З 1910 по 1970 рік фельдшером Новопавлівської лікарні працював Присуха Павло Олександрович. З 1945 по 1947 рік головним лікарем працював хірург Лебедін Андрій Максимович. З 1950 по 1957 рік головним лікарем була уродженка Новопавлівки - лікар Сергієнко Катерина Олександрівна. З 1957 по 1960 рік головним лікарем був Денисенко Михайло Андрійович.

Таран Михайло Федорович очолював лікарню у період з 1960 по 1969 рік. Разом із ним працювали лікарі Положай Володимир Степанович, Таран Тамара Олексіївна, Буз Ганна Афанасіївна. З 1969 по 1990 рік головним лікарем був Трубчанин Іван Ілліч.

У 1977 році у селі Новопавлівка за бюджетні кошти та з допомогою фінансування колгоспів «Росія» та «Україна» була збудована двоповерхова лікарня на 86 ліжок. Працювали терапевтичне, хірургічне та дитяче відділення. Головним лікарем був Трубчанин І.І. Через фінансову кризу у 1997 році будівля лікарні була закрита. Вся необхідна медична допомога надається новопавлівцям у приміщенні поліклініки.

З 1990 по 1995 рік головним лікарем був Коваленко Іван Петрович.

З 1995 року головним лікарем працює Таран Михайло Федорович. В 2002 році дільничну лікарню було перейменовано на лікарняну амбулаторію. Завідує нею Таран М.Ф.

У 2011 році при Новопавлівській лікарняній амбулаторії відкрито «Пункт швидкої медичної допомоги». Тут працюють медичні працівники Дей Тамара Павлівна, Грицай Валентина Іванівна, Врублевська Наталія Григорівна та Константинович Олексій Миколайович.

Село Новопавлівка - унікальне. Багато визначних особистостей народилися, жили або творили на новопавлівській землі.

Тетяна Степанівна Сулима (у заміжжі Бичихіна) - перша жінка Катеринославщини, що стала на шлях громадської та літературної діяльності. Народилася Тетяна Степанівна у 1863 році у заможній селянській сім'ї слободи Павлівської. Мріяла стати вчителькою, тому навчалася у Харкові. Там же були надруковані і перші твори російською мовою, бо українська мова у той час суворо заборонялася. У Харкові познайомилася з Христею Алчевською, яка й порадила писати українською.

Тетяна Степанівна - активістка Січеславської «Просвіти», керівник аматорського колективу акторів у Катеринославі, прекрасно виконувала роль дячихи у своїй п’єсі «Дячиха». Вистави з участю авторки завжди мали особливий успіх.

Любила дуже Тетяна Степанівна вишивати. Багата колекція її рушників була використана на концерті - балі Катеринославської «Просвіти» 21 листопада 1911 року. Усі двері, вікна, електричні люстри в залі Англійського клубу були прибрані її рушниками.

Перу Тетяни Сулими належить збірочка прози «Народні оповідання», ряд драматичних творів. Шкода, що знайти їх не вдалося, але комедія «Дячиха» нам дуже близька. Мова її пересипана приказками, прислів’ями, жартами, які звучать у селі й сьогодні. Згадуються тут і сусідські села - Іванівка і Муравка. Отже, «живі малюнки справдішнього життя» - це Новопавлівка кінця 19 століття.

1919 році у Новопавлівку приїздить молодий енергійний учитель словесності Аркадій Васильович Казка. Друг Павла Тичини по семінарії, людина прогресивних поглядів, талановитий поет, він швидко завоював серця учнів.

Його учень, відомий поет В.О. Мисик у своїх спогадах пише: «Це була на рідкість обдарована людина. Музикант, співак, художник, літератор, блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він умів володіти безроздільно. Мені не доводилося чути про жодного вчителя, який би так легко й безболісно знаходив спільну мову з усіма своїми учнями без винятку...

Він сам завалював себе роботою, головним чином тією, що виконується на громадських засадах, щедро віддаючи свої сили й час, які могли б бути використані на здійснення власних задумів. Він і малював, і співав, був і диригентом, і режисером, і актором, проте найбільше його захоплювала поезія».

Аркадій Васильович був наставником і другом В.О. Мисику. Він перший помітив талановитого учня, якому не виповнилося тоді й 15-ти років, привіз у Київ зшиток його віршів Павлу Григоровичу Тичині, щоб віддати в друк. Навічно з того часу переплелися життєві долі Аркадія Васильовича, Павла Григоровича і Василя Олександровича - неординарних особистостей, талановитих письменників.

Василь Олександрович - художник, поет, знавець 11 мов світу. Він із захопленням перекладав твори Р. Бернса - з німецької, Д. Байрона - з англійської, О.Пушкіна - з російської, а поруч - твори Хайяма, Г афіза, Рудакі.

«Мудрий і добрий талант» - так назвав статтю про В.О. Мисика Віктор Панасович Іванисенко: «Василь Мисик - поет високої мовної культури, точного слова, він «повноважно представляє» у поезії ту неповторну степову сторону, що прослалася на південь річок Самари та Вовчої, - колись званої Диким степом. Атмосферу цього краю відчуває в поезії Василя Мисика кожен, хто знає той край.

У новопавлівських шанувальників поезії є можливість почути вірші Василя Мисика «Деревце» та «Сучасність» у виконанні самого автора. (У Новопавлівському шкільному історико-краєзнавчому музеї на магнітофонній плівці є запис голосу Василя Мисика, який читає ці вірші).

Іванисенко Віктор Панасович - український літературознавець і критик, кандидат філологічних наук з 1958 року.

З 1957 по 1972 рік працював в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка Академії Наук України. Досліджував проблеми поетичних жанрів і стилів. Він - автор п'яти книг, присвячених поезії; безлічі оглядових статей про сучасну поезію; літературних портретів багатьох письменників; один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т.8).

Аналізував Віктор Панасович переважно твори молодих, котрі влили «свіжу кров» у літературу: Михайла Драй-Хмари, Володимира Самійленка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Станіслава Чернілевського.

Плеяду гумористів Новопавлівки представляють Г ригорій Мельник, Яким Давиденко та Іван Тараненко.

Мельник Григорій Якович працював у редакціях газет, був протягом 20 років директором програм Республіканського радіо, Держтелерадіо УРСР. Автор гуморесок і усмішок (збірки «Кожному по заслузі», «Чортополох») гумористичної повісті «Ефект Гопкала», започаткував на Україні популярні радіопередачі «Від суботи до суботи», «А ми до вас в ранковий час».

Яким Давиденко жив і працював у Полтаві. Його перу належить ряд збірочок гуморесок, зокрема «Де веселка воду п'є».

В автографі на збірочці, подарованій Новопавлівському музею, Яким Іванович зазначає: «Народному музею села Новопавлівки від автора з любов'ю синівською і вдячністю землякам моїм за бачення світу, що формувалося саме в рідному селі, в хаті над річечкою Солоною».

Старше покоління Межівщини пам'ятає цікаві дописи і байки Івана Омеляновича Тараненка, які часто друкувалися у районній газеті. Іван Омелянович все життя виховував підростаюче покоління, працюючи вчителем, директором школи у нашому та Петропавлівському районах, а у вільний час писав гуморески, байки.

Закупа Віктор Михайлович народився 2 червня 1940 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області в багатодітній родині селян-колгоспників. Його брат, Закупа Федір, та дві сестри, Люба і Ліда, і нині проживають у селі Новопавлівка.

В 1959 році закінчив 10 класів Новопавлівської середньої школи № 1 і був призваний до лав Радянської Армії в ВМФ до навчального загону м.

Сєвєродвінська ( в/ч 59075), який закінчив в 1960 році. З травня по вересень 1960 року - учень машиніста-трюмного, в/ч 15030. З вересня 1960 по липень 1961 року ніс службу на атомному підводному човні «К-19». З липня 1961 по травень

1962 року - старший інструктор - трюмний, в/ч 40742. З травня 1962 по грудень

1963 року служив у в/ч 59075.

Після демобілізації в 1964 році працював у Красноармійському вагонному депо слюсарем по ремонту вагонів. З листопада 1964 по травень 1967 року працював слюсарем 4-го розряду на заводі «Червоний Профінтерн».

Потім закінчив курси механіків рефрижераторних секцій і працював механіком 5-тивагонної секції з машинним охолодженням, головним механіком рефрижераторної секції.

З липня 1971 року - начальник рефрижераторного поїзда, де пропрацював до виходу на пенсію в 1996 році. Жив у місті Дніпропетровську. У 1999 році переїхав на постійне місце проживання у село Новопавлівку. 20 січня 2007 року Віктор Михайлович помер.

Довгий час Віктор Михайлович не мав права розповідати про роки своєї служби, хоча ніколи про них не забував. Разом з товаришами по службі вони виконували свій обов’язок перед Батьківщиною, врятували світ від ядерної катастрофи в 1961 році. Віктор Михайлович згадував: «Пройшло багато років, а я пам'ятаю запах відсіків моєї підводки, мені сниться, як в темряві, на дотик пробираюсь між відсіками до своїх товаришів, рідніших від яких в мертвій морській пучині нікого немає. Якби повторити життя спочатку, я нічого не хотів би змінити і знову повернувся б у відсік, де панує закон «Один за всіх - і всі за одного».

Надточий Іван Іванович народився 20 червня 1922 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області.

Після закінчення Новопавлівської середньої школи навчався в ФЗН в місті Макіївці, працював на одному з підприємств цього міста.

В Радянській Армії Іван Іванович з червня 1941 року. Перше бойове хрещення прийняв під Смоленськом в 1941 році у складі курсантів полкової школи, був контуженим. Служив в батальйоні авіатехнічного обслуговування на Південному, а потім Брянському фронтах.

Після закінчення військово-політичного училища в Ташкенті, в званні лейтенанта був призначений в 337 стрілецьку дивізію. Визволяв Лівобережну Україну, форсував Дніпро.

Свій патріотизм, любов до Батьківщини лейтенант Надточий довів в боях за Букринський плацдарм біля Києва. Уміло керуючи боєм, в якому ворог ніс великі втрати, Іван Іванович та бійці його підрозділу захищали плацдарм до підходу основних сил.

За мужність і героїзм, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року Івану Івановичу Надточому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Останні роки життя І.І. Надточий проживав у місті Києві. Помер у серпні 1983 року.

Бобенчик Йосип Дем'янович народився 14 квітня 1940 року в селі Військи на Україні (тепер Польща).

Після ІІ світової війни сім'я переїхала до села Новопавлівка. Тут Йосип Дем'янович закінчив Новопавлівську середню школу №1.

Навчався в Харківському державному художньому училищі (1960 - 1965) і Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (1967 - 1973) у Львові.

Працював в Будинках творчості «Дзинтарі», «Паланга», «Челюскінський» і «Гарячий ключ» з 1974 по 1990 рік під керівництвом Арсеньєва Б.А., Бабина Н.С., Маслякова О.Д., Успенського Б.А., Якушина Б.А. і інших відомих російських художників.

Член Спілки художників з 1975 року. З 1992 по 1994 рік - голова правління Бєлгородської обласної організації СХ РФ. Делегат ІІ Всесвітнього форуму українців у Києві в 1997 році. Учасник більше ста художніх виставок в Росії і за кордоном, в тому числі - персональні виставки в Бєлгороді (1985, 1995, 1999) і в Києві (1997). Приймав участь в міжнародних пленерах у Польщі (1978 - Ополе) і Словакії (1997, 1998 - Бардейов, 1999 - Литовський Микулаш). Працює в області плаката, книжної, станкової прикладної графіки і живопису.В основі його творчості - інтерес до історичних особистостей і подій.

А.С. Гнілов (Глінов) народився в 1916 році в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області в селянській сім'ї. Бажання навчатися привело його в Дніпропетровський художній технікум. В 1938 році, після закінчення технікуму, він вступив до Київського художнього інституту. Але Велика Вітчизняна війна перервала навчання, порушила творчі плани молодого художника.

Тяжкі випробування випали на долю студента-воїна. Потрапивши в полон, А.С. Гнілов був переправлений до Німеччини в концтабір «Шталаг - 326», Штукенброк.

Все пережите в неволі лягло в основу його малюнків, зроблених як в самому таборі, так і після звільнення.

Повернувшись на батьківщину, А.С. Гнілов закінчив інститут. Пізніше, працюючи в Художньому фонді, Анатолій Сергійович поєднував основну роботу з творчістю. Він був учасником багатьох обласних художніх виставок.

Картини перших післявоєнних десятирічь присвячені в основному сучасній тематиці: «Вечір молоді» (1960), «Будівництво Дніпродзержинської ГЕС» (1961) та інші. Пізніше було написано полотна «Шевченко в Катеринославі», «Пушкін в Катеринославі» (1964, 1965 рр.).

Скочко Анастасія Никонівна народилася вона 16 грудня 1915 року. Колективне господарювання на Межівщини зародилося на початку 30-х років ХХ ст. В ті часи найбільшою популярністю серед селян користувалася професія тракториста, яка була в новинку для сільських жителів. Вона була досить престижною і вважалася суто чоловічою.

Коли в колективі колгоспу «Росія» з’явилася трактористка Анастасія Скочко - це було справжньою сенсацією не тільки для жителів Новопавлівки, а й для всього району.

По-різному зустріли молоду трактористку в бригаді. Одні - з захопленням і доброзичливістю, інші - з недовір’ям. Знайшлися й такі, що говорили, ніби жінки на тракторі, як і на кораблі - на нещастя.

Але дівчина своєю працею, майстерністю досить швидко утвердилась на перших позиціях по багатьох виробничих показниках. І цим примусила себе поважати.

Анастасія Никонівна багато років пропрацювала механізатором в колгоспі «Росія», відзначена урядовими нагородами за добросовісну працю. Жінка- трудівниця була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора та орденом Леніна.

25-27 липня 1969 року у Москві відбувся ІІІ Всесоюзний з’їзд колгоспників, на якому Анастасія Никонівна представляла Межівський район.

Романенко Анатолій Юхимович народився 15 грудня 1928 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області.

Закінчив Новопавлівську середню школу №1, а в 1954 році - Дніпропетровський медичний інститут.

Після закінчення інституту працював асистентом кафедри анатомії, потім головним лікарем Солонянського району Дніпропетровської області.

В 1963 році призначений завідуючим міським відділом охорони здоров’я міста Дніпропетровська, а в 1965 році - завідуючим обласним відділом охорони здоров’я Дніпропетровської області.

В 1972 році Анатолій Юхимович призначений Міністром охорони здоров’я. На цій посаді він пропрацював до 1989 року.

З 1989 року Романенко - Генеральний директор Центру радіаційної медицини. Доктор медичних наук, професор, дійсний член Академії медичних наук України.

Мазурак Марина Олександрівна народилася в селі Новопавлівка. Закінчила Новопавлівську середню школу №1 і вступила до Київського університету культури на спеціальність - «диктор та ведучий телепрограм».

Після ІІ курсу Марина потрапляє на практику на телеканал «ЮТАР», де добре себе зарекомендувала, тому її залишають працювати і видають посвідчення журналіста. Потім Марину запросили попробувати себе в новому амплуа - кримінальній журналістиці у програмі «Магнолія-ТВ» - і вона згодилася.

Та ностальгія по «Новинах» заставляє її повернутися назад. На телеканал «Ера», в інформаційну програму «Підсумки», Марина Мазурак прийшла як журналіст, що пише на соціальну тематику. Робила пробні матеріали про пенсіонерів, інвалідів, дітей-сиріт. І це була висококласна журналістська робота. Одного разу головний редактор запропонував: «А давайте спробуємо у Верховну Раду акредитувати Мазурак». І вона стала парламентським кореспондентом! Вчорашня сільська дівчинка сьогодні задає питання першим особам держави і робить репортажі із-за кордону. Із знімальною групою вона об’їздила півсвіту! Але Марині цікавий не тільки закордон. Їй дуже подобається бувати в селах. «Напевно, тому, що я сама сільська», — посміхається Маринка. Вона ніскілечки не соромиться, що приїхала до Києва із Новопавлівки!

Матеріали надали:

Шпак Н.М., директор СКЗК «Новопавлівська бібліотека №1» Діденко Л.І., директор СКЗК «Новопавлівська бібліотека №2» При підготовці використано історичні дослідження Діденка Кузьми Васильовича, вчителя історії Новопавлівської середньої школи №1

На сході Дніпропетровщини, за один кілометр від межі з Донецькою областю, розташований крайній населений пункт Межівського району - село Новопідгородне.

Свою історію село Новопідгородне веде з 1905 року. Заснували його поселенці з села Підгороднього, яке розташоване на правому березі річки Солоної (територія нинішньої Новопавлівки). Розливи річки часто завдавали шкоди господарствам селян села Підгороднього, тому частина його жителів на зібрані кошти купила землю в поміщика Кремаря і поступово заселила територію, відведену під нове село. Новий населений пункт назвали Новопідгородне і входив він до Новопавлівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії, хоча село довго називали Кремарське.

Неможливо встановити, як і коли поміщик Кремар став власником землі, яку продав вище згаданій громаді. Комісія, яку громада найняла в Катеринославі, спланувала розташування майбутнього села. Спочатку були забудовані вулиці, які знаходяться в центрі. З роками кількість жителів збільшувалася, відповідно зростала територія села. Першими жителями його були переселенці з Підгороднього: Омельченки, Кирички, Радченки, Дрегвалі, Коваленки,

Коротуни, Рачки, Мартиненки, Юрченки, Лозівські та інші. Значна кількість жителів Новопідгородного і дотепер має такі прізвища.

Село має дев’ять вулиць, що тягнуться з півдня на північ. За півкілометра від південної околиці села проходить Донецька залізниця (колись Катерининська) та асфальтована траса, що з’єднує Межову з містом Красноармійськ.

У 1908 році на кошти жителів в центрі села було збудоване приміщення чотирирічної школи, де два вчителі навчали селянських дітей початкової грамоти. Тут же, в центрі, в 1909 році була збудована Різдво-Богородична церква, яку закрили в роки колективізації. З неї зняли верхню частину будівлі, нижня використовувалась для зберігання сільгосппродукції.

У 1930 році, з нагоди відзначення роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції, колгоспу села Новопідгородне було присвоєно назву «13-річчя Жовтня», яку колективне селянське господарство носило аж до реформування господарства в роки незалежності.

Не обійшла Новопідгородне Велика Вітчизняна війна. Вже у перші місяці війни сотні наших односельчан влилися у ряди Червоної Армії і пішли на фронт. 31серпня 1941 року у Межівському будинку культури зібралися на збори комсомольці району. 397 з них записалися добровольцями у 38-й добровільний комсомольський інженерно-саперний полк, що формувався за постановою військ ради Південного фронту. Серед добровольців було семеро жителів села Новопідгородне: І.Ф. Засипка, М.І. Сніда, Ф.П. Костюк, Г.М.Говоруха, М.П. Острянин, А.Г. Бондик, Є.М. Романій. Двоє з них, Сніда та Острянин, загинули на фронті.

У бою за визволення села Новопідгородне віддали своє життя 48 червоноармійців. Всі вони поховані у братській могилі в центрі села. В 1979 році у селі відбулося урочисте відкриття меморіального комплексу. На його плитах

викарбувані імена 200 жителів села, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Жителі села Новопідгородне гордяться своїми уродженцями, які прославили свій рідний край. Це: Давиденко Тетяна Семенівна - кавалер двох орденів Леніна; Самодай Олександра Г ригорівна - кавалер двох орденів Леніна; Рачок Іван Федосійович - генерал-майор, викладач Генерального штабу в Москві; Логвиненко Володимир Іванович - голова Донецької обласної адміністрації; Бугайов Петро Васильович - ветеран війни. Бойовий шлях розпочав у рядах Червоної Армії в 1939 році, учасник Сталінградської битви, визволяв Брест, нагороджений 15 бойовими орденами і медалями, в тому числі Орденом Слави і Вітчизняної війни І ступеня; Коротач Іван Петрович - ветеран педагогічної праці, понад 30 років незмінний керівник хорового та фольклорного колективів сільської самодіяльності. Два десятиліття очолював колектив Новопідгороднянської школи, відмінник народної освіти, кандидат в майстри спорту з шахів, автор книги «Село на межі: Новопідгородне»;

Харламов Віктор Георгійович - державний службовець І рангу, консультант комісії Верховної Ради України з питань АПК, заслужений працівник сільського господарства України, дійсний член асоціації народних депутатів, засновник ТОВ «Вектор-Х»; Дрегваль Володимир Олексійович - головний конструктор Донецького науково-дослідного інституту в галузі машинобудування. Має десяток наукових винаходів і патентів; Віктор Шевченко - воїн-інтернаціоналіст, нагороджений орденом Червоної зірки(посмертно), медаллю «Від вдячного афганського народу» (посмертно) за виконання інтернаціонального обов’язку в республіці Афганістан. Ім’я героя занесено на меморіальну дошку пам’ятника воїнам-інтернаціоналістам Дніпропетровщини; Проноза Іван Костянтинович - морж-герой СРСР, віце- президент асоціації «Марафонські зимові плавання». Був у числі тих, хто переплив у холодну пору року Берингову протоку, озера Байкал та Іссик-Куль. Серед підкорених ним холодних вод - Японське море, Авачинська затока, ріки Єнісей та Сунгарі. Найбільший рекорд - заплив поблизу острова Г оломенний (Північна Земля) при температурі води -180 С і повітря -370С. Проноза І.К. знявся у ряді кінофільмів: «Білий камінь»(кіностудія «Мосфільм»), «Мандрівка з Азії в Америку»(Киргизька кіностудія), в американському кінофільмі «Імперія орлів»; Мущир Володимир Григорович - військовий. В 1977 році закінчив Московське вище командне училище дорожніх та інженерних військ. До 1985 року командував піротехнічним взводом, знешкоджуючи вибухові «пам’ятки» війни на землях Київської, Чернігівської та Черкаської областей, що входили до території Червонопрапорного Київського військового округу. З 1988 року - начальник інженерної служби полку, два роки був викладачем Центральних курсів цивільної оборони України. У 1992 році був призначений на посаду начальника інженерно-технічного відділу штабу ЦО міста Києва, пізніше - заступником начальника штабу цивільної оборони міста Києва; Овчаров Валерій Іванович - кандидат технічних наук, декан факультету технології органічних речовин Дніпропетровського хіміко-технологічного університету; Засипка Любов Гнатівна - головний лікар Одеської обласної санітарно-епідеміологічної станції.

2013 рік. Село відроджується. В 2012 році народилося 16 малюків. За роки незалежності це - рекордна кількість. На сьогоднішній день село Новопідгородне налічує 828 жителів. Більше молоді після навчання залишається в рідному селі, одружуються. Тому розвиваються школа, дитячий садок, заклади соціальної сфери. За ініціативи Партії регіонів, при підтримці депутата обласної ради Маловічка С.В., голови Межівської РДА Юрченка С.Г. та голови районної ради Халимендика П.О., директора господарства «Вектор-Х» Харламова В.В. на території дитячого садка «Сонечко» до Міжнародного дня захисту дітей був відкритий спортивний дитячий майданчик, міні-«Діснейленд», з сучасними каруселями, гірками та розвагами.

Місцевому ФАПу повернуто статус лікарняної амбулаторії. Спонсором і виконавцем основних робіт в приміщенні виступив депутат районної ради, керівник господарства Харламов Валентин Вікторович. Будівлю відремонтовано, відкрито аптечний пункт. В амбулаторії працює сімейний лікар - Халемендик Володимир Антонович.

Завдяки спонсорській допомозі Харламова В.В., Новопідгороднянська школа виглядає по-сучасному. В школі навчається 82 дитини, директором школи 8 років працює Міщенко Ольга Степанівна.

Сільський будинок культури та бібліотека теж не залишаються поза увагою турботливого керівника. Для клубу були придбані музична апаратура та більярд. Для бібліотеки - виділено кошти на ремонт, підписку періодичних видань, на проведення масових заходів.

Село Новопідгородне хоча і знаходиться на межі з Донецькою областю, але не можна сказати, що воно відрізане від світу. Налагоджене автосполучення з містом Красноармійськ, де, в основному, працює все працездатне населення села і молодь. Це: шахтоуправління «Покровське», залізниця, автобаза. Тричі на день автобуси здійснюють рейси за маршрутом Красноармійськ-Межова.

Працюють люди і в селі: на току, в саду, в тракторній бригаді, в полі, на городах, в лікарняній амбулаторії, школі, дитячому садку, клубі, бібліотеці, магазинах, відділенні зв’язку. А це означає, що село Новопідгородне живе і буде жити не один десяток років.

Матеріал підготувала директор Новопідгороднянської бібліотеки Туєва І.В. (використані матеріали з книги І.А. Коротана «Село на межі: Новоп ідгородне»).

Село Преображенка - центр Преображенської сільської ради, розташоване за 20 км на північний захід від районного центру і за 11 км від залізничної станції Демурине.

Село засноване в 1890 році вихідцями із села Троїцького Петропавлівського району. Невдовзі після заснування, в селі Преображенка було 175 господарств, 906 жителів, 1702 десятин землі, 4 млина, 2 кузні, 1 школа та 172 колодязя. До території села входив хутір Рожок-Лозова з 66 десятинами землі та 5 хазяйствами з населенням 40 чоловік. Ці населені пункти утворили Преображенську сільську раду.

Перше ТСОЗ було створене у 1926 році і називалося «Нове життя». Головою ТСОЗу був Сірий Кузьма Григорович. У ТСОЗі нараховувалося лише 30 дворів, хоча в селі Преображенка на той час вже було 186 господарств.

В 1929 році було організовано комуну під назвою «Пролетар». До комуни входило 5 сіл: Маяк, Запоріжжя, Всесвятське, Преображенка, Новотроїцьке. Комуна проіснувала до лютого 1933 року.

Після розвалу комуни утворилися: колгосп «Перебудова» у

Всесвятському, колгосп «Пролетар» у Новотроїцькому, колгосп імені Петровського у Преображенці.

На схід від села Преображенка розкинулась балка, яку люди називають Брьохою. За два кілометри від села, серед просторих степів, розташовані невеличкі острівці лісового масиву, де ростуть дуби, клени, берести, біла акація. Наприкінці 19 століття ця земля була заселена родиною Матвія Брьохи. Вони побудували тут оселю з господарськими будівлями, посадили чудовий сад. Землю розорали та окультурили, вирощували зернові культури, випасали корів та овець.

В період колективізації сини та онуки М.Брьохи працювали одноосібно і не бажали вступати в колгосп, а згодом з гвинтівками в руках захищали своє добро. В тій боротьбі вони загинули. Дізнавшись про це, запалив старий Брьоха власну господу, наче поминальну свічку поставив синам та онукам, пустив за вітром родинне багатство і сам загинув у полум’ї.

Від того часу ніхто не розбудовував «Брьоху», а люди стали селитися подалі від балки Брьоха. Це місце стало своєрідним заповідником недоторканої природи.

З 13 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року село Преображенка було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Вони вивезли на примусові роботи до Німеччини 150 жителів села. Були розстріляні двоє партизан: Коваленко П.Ф. та Луганський І.Є., які поховані на сільському кладовищі.

Бої за визволення Преображенки йшли 5 днів, село двічі переходило з рук в руки. Червоній Армії допомагали жителі села : Скрипник П.П., Гергель Н.П., Куц І.В. Карпенко А.І. прорвався крізь вогневу позицію німців до частин Червоної Армії, які знаходилися в селі Веселе, і детально розповів про розташування німецьких частин у селі Преображенка. Під час наступу військ Південно-Західного фронту у вересні 1943 року села Преображенка, Всесвятське, Новотроїцьке були звільнені від німецько-фашистських

загарбників.136 воїнів 949 стрілецького, 801 артилерійського полків 259 стрілецької дивізії, 23 танкового корпусу, 1001 стрілецького полку 279 стрілецької дивізії, 5 винищувальної протитанкової бригади, які загинули в боях за визволення сіл Преображенської сільської ради 9-15 вересня 1943 року поховані у братській могилі. Вона розташована напроти Преображенської школи. За рішенням правління колгоспу імені Калініна 9 травня 1956 року, на братській могилі було встановлено обеліск та скульптуру «Воїн з вінком». В 1989 році проведена реконструкція пам’ятника: встановлена залізобетонна

скульптура воїна з автоматом.

250 жителів Преображенки були учасниками Великої Вітчизняної війни, 176 із них загинули на різних фронтах. Під час битви за Сталінград у 1943 році, смертю хоробрих загинув уродженець села Преображенка Доценко Петро Костянтинович. До війни він працював редактором районної газети, потім був головою колгоспу імені Фрунзе, начальником політвідділу Межівської МТС. Він евакуйовував сільгосптехніку на Волгу, звідки був призваний до армії.

Імена загиблих односельчан викарбувано на меморіальних дошках пам’ятника, який було встановлено за рішенням правління колгоспу імені Калініна 8 квітня 1967 року. Він до цього часу стоїть у селі біля будинку культури.

В 1952 році колгоспи імені Петровського та «Перебудова» (с.

Всесвятське) внаслідок укрупнення об’єдналися в колгосп імені Калініна. В 1954 році до нього приєднався колгосп «Пролетар» (с. Новотроїцьке). Після об’єднання колгоспів, в 1954 році почалася капітальна розбудова сіл. В період з 1964 по 1972 рік побудовані Преображенський сільський будинок культури, Преображенська школа, магазини, двоповерхове приміщення контори колгоспу, в якому розмістилися сільська рада та відділення зв’язку. З 1983 по 1993 рік - фельдшерський пункт, дитячий садок. Були прокладені асфальтовані дороги, водовід, будувалися нові житлові будинки.

В роки відбудови і розквіту колгоспів преображенці виявили трудовий героїзм в усіх галузях сільськогосподарського виробництва. В історію села ввійшли імена передовиків колгоспу імені Калініна: Кривулі Валентина Васильовича, Скрипаченка Василя Семеновича, Кривулі Ольги Антонівни, Марченка Михайла Васильовича, Іщенка Віктора Леонтійовича, Коваленко Ніни Никифорівни.

Внаслідок реформування колгоспу, в 1993 році утворилося акціонерне аграрно-виробниче товариство «Колос», в 2000 році - товариства з обмеженою відповідальністю «Колос» та «Надія», в 2006 році - «Преображенське-М».

Преображенська сільська рада утворена в 1943 році. Головами Преображенської сільської ради працювали Марченко Трохим Дмитрович, Юрченко, Сірий Віктор Федорович, Колесник Володимир Олексійович, Макогон Микола Єрмолайович, Марченко Анатолій Григорович, Кубрак Віктор Васильович, Лакиза Микола Васильович, Павлюк Олександр Прокопович, Рубльов Юрій Васильович, Будинська Надія Миколаївна.

З 2010 року сільську раду очолює Жовмер Валентина Іванівна. Стиль її роботи - принциповість, доброзичливість, розуміння і відповідальність.

За останні 3 роки на території сільської ради за рахунок бюджетних та спонсорських коштів (народний депутат Ю.П. Самойленко, депутати обласної та районної рад Маловічко С.В., Дзюбко В.М., Филь Є.В., приватні підприємці Вдовиченко О.В., Єрофеєнко В.О., Ігнатьєв М.М., Птиця А.П. та інші) проведено часткову заміну дев’ятьох вікон на металопластикові конструкції у дошкільному навчальному закладі освіти «Квіточка», придбано ноутбук, холодильник, ігровий куточок, музичну і підсилювальну апаратуру, сценічні костюми, проведено ремонт фойє та частково замінено вікна та двері у Преображенському будинку культури. Повністю відновлено вуличне освітлення в селі Преображенка, проведено поточний ремонт доріг у всіх населених пунктах.

Депутати сільської ради, представники громадськості - Попкова В. М., Стадніченко В. І., Гришко В. В., Притолюк Г. А., Самотуга В. М., Щобак Н. І., Курінна М. О., подружжя Квацяло Віри Василівни та Богдана Григоровича, депутати районної ради Дзюбко Валентина Миколаївна, Филь Євген Вікторович, спільно з посадовими особами місцевого самоврядування прикладають чимало зусиль для вирішення питань соціального розвитку сіл, зростання добробуту сільських родин, виховання підростаючого покоління, благоустрою населених пунктів.

Інженерне облаштування населеного пункту представлене наявністю мереж електропостачання, асфальтованою та ґрунтовою вулично-дорожньою мережею.

Станом на 01.01.2013 року в селі Преображенка є 167 господарств, населення становить 456 чоловік. Діють об’єкти соціально-культурної інфраструктури: сільські комунальні заклади культури «Преображенський будинок культури», «Преображенська бібліотека», середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад освіти «Квіточка», фельдшерський пункт, відділення зв’язку, 4 магазини. Створено умови для активного культурного дозвілля для різних напрямків та вікових груп.

Хор «Степовичка» Преображенського будинку культури (керівник Стадніченко В.І.) є постійним учасником районних делегацій на різних обласних виставках-ярмарках, конкурсах. Преображенка славиться справжніми майстринями української вишивки. Це: Кривуля Ольга Антонівна, Лаухіна Катерина Петрівна, Сагайдак Федосія Савівна, Сіра Лідія Іванівна, Стадніченко Валентина Іванівна, Таранченко Ганна Савівна, Таранченко Ніна Олександрівна.

Село Новотроїцьке входить до складу Преображенської сільської ради. Розташоване за 3 км на північ від села Преображенка, центру сільської ради. Село має площу 111,8022 га. Інженерне облаштування населеного пункту представлене наявністю мереж електропостачання, асфальтованою та ґрунтовою вулично-дорожньою мережею. Станом на 01.01.2013 року в Новотроїцькому налічується 65 господарств. Населення становить 154 чоловіки.

В селі є фельдшерський пункт та магазин. Після реформування сільського господарства в 2005-2006 роках більшість громадян, які одержали земельні частки (паї), почали працювати одноосібно.

Про утворення села Новотроїцьке свідчить копія акту № 19 від 10 грудня 1913 року Катеринославської губернської в якому говорить «Троицкий сельский сход проголосовал от 10 марта 1913 года постановил: разрешить однообщественникам своим, желающим выселиться из с. Троицкого в свободную степь под названием «Лисицыны колодцы» с тем, чтобы образовать там поселок под названием «Новотроицкий» с выделением домохозяйствам этим 1421 дес. 786кв.саж.земли... »

У Новотроїцькому було 175 господарств, проживало 944 жителі, був млин, 2 кузні, школа та 150 колодязів. До Новотроїцького належали хутори Отрадний, в якому на 126 десятинах землі було 30 господарств з населенням 206 чоловік та Попутний з 1336 десятинами землі, 33 господарствами, в яких проживало 290 жителів, була 1 школа. Згодом село Новотроїцьке та хутори Отрадний і Попутний об'єдналися у Новотроїцьку сільську раду, яка існувала до 1954 року.

Важкими для цих сіл були «голодні» 1932-1933 роки. Дуже багато людей померло. За свідченнями старожилів Дулінова М.М., Тупотіна І.І., їх ховали на сільському цвинтарі у велику квадратну яму.

В селі Новотроїцькому до війни були сільська рада (голова Г нат Піхотін), колгоспна контора (голова Брик Мефодій), лікарня, дитячі ясла, чотирирічна школа, сільський клуб. Брик Мефодій був добрим господарем, викопав колодязь із доброю водою, який діє до цього часу. Село Новотроїцьке ще й зараз по- народному зветься «Бриківка». Пізніше колгосп назвали «Пролетар», головою став Гончаренко Степан. Колгосп був заможним, люди працювали добросовісно.

В серпні 1941 року, перед окупацією німецькими військами, всі жителі Новотроїцького були евакуйовані в с.Ремінники-1 Ремінниківського району Сталінградської області (Росія). Там люди працювали в колгоспі на своїй же техніці, вирощували картоплю, тютюн, просо і все відправляли на фронт. Діти допомагали батькам на полях та у госпіталі доглядали поранених. В село Новотроїцьке повернулися після його визволення в 1943-1944 роках.

Після війни головою колгоспу «Пролетар» був Луганський Архип. Село поступово відбудовувалося, працювала школа, дитячий садок, сільський клуб. В 1954 році колгосп «Пролетар» приєднався до колгоспу імені Калініна (с. Преображенка). Село Новотроїцьке теж ввійшло до складу Преображенської сільської ради, а хутори Отрадний і Попутний відійшли до Веселівської сільської ради. В школу і дитячий садок діти почали ходити до села Преображенка.

В історію Новотроїцького ввійшли імена простих трудівників, передовиків колгоспу: Гайдук Ганни Григорівни - нагороджена трудовими медалями, учасник виставки досягнень народного господарства в місті Москва в 1967 році; Савіна Миколи Григоровича - кавалера двох орденів «Знак Пошани» та «Трудового Червоного Прапора»; Глод Анатолія Вікторовича - кавалера ордена «Знак Пошани»; Захарія Йосипа Івановича - кавалера ордена Трудової Слави ІІІ ступеня; Нестеренка Івана Петровича - кавалера ордена «Знак Пошани»; Колесніка Володимира Олексійовича - заслуженого працівника сільського господарства.

Сьогодні Новотроїцьке - невеличке мальовниче село, в якому проживають працьовиті і добрі люди.

Село Всесвятське

Належить до Преображенської сільської ради. Розташоване за 4 км на захід від села Преображенка, центру сільської ради, має площу 170,1277 га. Інженерне облаштування населеного пункту представлене наявністю мереж електропостачання, асфальтованою та ґрунтовою вулично-дорожньою мережею. Точної дати заснування Всесвятського, підтвердженої документально, не знайдено, лише відомо, що село утворене наприкінці 19 століття вихідцями із села Троїцького Петропавлівського району.

Станом на 01.01.2013 року в селі 79 господарств, населення 174 чоловіки. Працюють медичний пункт, магазин. В зв’язку з невеликою кількість дітей дошкільного і шкільного віку, припинено роботу школи-саду, збудованої у 1903 році.

На початку ХХ століття в селі Всесвятське було 217 господарств, в яких проживало 1318 жителів, було 2202 десятини землі, 1 школа, 3 вітряних млина та 199 колодязів. До Всесвятського входили Петропавлівські хутори № 1 (12 господарств), № 2 (8 господарств) і хутір №2 3 (налічував 7 господарств). Згодом ці населені пункти утворили Всесвятську сільську раду. По-народному хутір №2 1 називали «Гусарка». По ньому проходив Чумацький шлях, або ще говорили «Стовбова дорога», хутір №2 2 - «Отрубці» або Сутулин хутір, в якому проживали предки Сутулів та Курінних, які нині проживають у Всесвятському. Був у цьому хуторі колодязь із східцями - «вихідний». Третій хутір називали Маринівкою. До війни в селі була школа, дитячий садок, сільбуд (клуб), млин. Люди працювали в колгоспі «Перебудова».

Під час окупації села німецько-фашистськими загарбниками, з жовтня 1941 року по вересень 1943 року, було вивезено на примусові роботи до Німеччини 115 юнаків і дівчат. Окуповане населення продовжувало працювати на колгоспних полях, у приміщенні клубу відкрили церкву. В 1943 році всіх, хто загинув при визволенні села, місцеві жителі поховали в одній могилі і встановили пам’ятний знак у вигляді високої дерев'яної конструкції з червоною зіркою на вершині. Після об'єднання Всесвятської і Преображенської сільських рад у Преображенську, солдатів було перепоховано у братську могилу радянських воїнів села Преображенки у 1957-1958 роках.

Із хуторів люди поступово переселялися до Всесвятського або інших населених пунктів і, за свідченнями старожилів, невдовзі після війни хутори припинили своє існування. Зараз на їх місці розкинулися родючі поля.

В 1952 році, внаслідок першого укрупнення, колгоспи «Перебудова» та імені Петровського об'єднали в один. Колгоспу присвоїли назву імені Калініна.

У зв’язку з ліквідацією Всесвятської сільської ради, село Всесвятське в 1954 році територіально віднесено до Преображенської сільської ради. Всесвятське завжди славилося справжніми працелюбами. В історію ввійшли імена передовиків колгоспу імені Калініна: Бондаря Мефодія Андрійовича, який одержав орден Леніна з рук М.І. Калініна, Кий Ганни Гнатівни, Сливної Євдокії Тимофіївни, Кудінова Миколи Олексійовича, Бондаря Миколи Мефодійовича, Волошина Сидора Яковича, Кривулі Миколи Васильовича, Порхал Катерини Андріївни, Порхал Петра Леонтійовича, Багна Якова Павловича, Корха Г ригорія

Тихоновича, Щербини Ганни Миколаївни. У Всесвятському народився Роздорський Г ригорій Іванович - доктор економічних наук.

В період розквіту колгоспу імені Калініна у Всесвятському були прокладені дороги з твердим покриттям. Тракторна бригада та молочно-товарна ферма завжди були одними з передових, а фруктовий сад славився по всій області.

Зараз в селі проживають люди переважно похилого віку, але завжди дружні, ініціативні, активні в громадському житті. Творчість майстринь- вишивальниць Корх Надії Юріївни та Нагорної Марії Савівни відома далеко за межами Межівського району.

Матеріали надали:

Жовмер Валентина Іванівна, Преображенський сільський голова

Томас Валентина Іванівна, директор СКЗК «Преображенська бібліотека»

Історія села Райполе

Село Райполе є центром Райпільської сільської ради. Розташоване за 10 км на схід від районного центру та залізничної станції Межова. За 2 км на південь від села знаходиться автотраса Дніпропетровськ - Донецьк. Паралельно з автотрасою, поза лісосмугою, пролягає залізнична колія напрямком Чаплино - Ясинувата Донецької залізниці.

Райпільський сільській раді підпорядковані села Колона Межова, Краснознам’янка, Мар’ївка, Новоолександрівка, Новопідгородне, Сухарева Балка. Населення сільської ради складає 1946 осіб. Територія становить 12236,30 га. Життєдіяльність сільської ради забезпечує її колектив: Макара Іван Володимирович - сільський голова, Тимошенко Ірина Василівна - секретар, Федорова Тетяна Анатоліївна - бухгалтер, Кошарний Олександр Олександрович - землевпорядник, Кошарна Наталя Анатоліївна - начальник військово- облікового столу.

В 1955 році Райпільську сільську раду об’єднали з Новопідгороднянською в одну - Райпільську сільську раду. Село Райполе є центром сільської ради. У 60-70-х роках головою сільської ради працювала Кошарна Віра Іллівна, секретарем - Сачура Надія Антонівна.

Засноване село Райполе в 1906 році. Радянська влада була встановлена у січні 1918 року.

В боротьбі проти німецько-фашистських загарбників приймали участь 242 жителі села, з них 134 загинули смертю хоробрих. 50 відзначені урядовими нагородами. В 1956 році було збудовано пам’ятник на честь воїнів-визволителів та воїнів-односельців, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

В 1976 році в центрі села була збудована школа загальною площею 1999 кв.м. Першим директором цієї школи був Стрільчук Анатолій Іванович. На сьогодні, під керівництвом директора Макари О.Ф., у школі працює творчий, досвідчений колектив, який налічує 19 педагогів. Серед них - 3 відмінники освіти України, 7 мають вищу категорію. Проектна місткість школи - 320 учнів, наповнюваність - 103 учні. Затишні класи обладнані сучасними меблями, є шкільна бібліотека, спортивний зал, майстерні, їдальня на 96 місць. В школі газове опалення, працює комп’ютерний клас, в якому є 15 комп’ютерів. 5 комп’ютерів підключені до мережі Інтернет. Вчителі Бакаляр О.П., Юрченко О.І., Корчинський М.В. мають власну систему роботи з розвитку творчих здібностей школярів. У школі працюють шість різноманітних гуртків. Дитячий гурток духових інструментів під керівництвом Жука В.І., один з небагатьох у нашій області, завжди радує своєю грою односельчан та жителів району.

В центрі села в 1986 році було зведено нову двоповерхову будівлю, де розміщено: на першому поверсі - фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотеку, відділення зв’язку, магазин «Фортуна»; на другому поверсі розташовані кабінети бухгалтерії ФГ «Лада Агро» та ветеринарної медицини.

1 жовтня 1995 року в приміщені цієї новобудови, при підтримці нашого земляка, заступника голови обласної ради Бондарчука Володимира Григоровича, було відкрито сучасний фельдшерсько-акушерський пункт. Загальна площа ФАПу становить 206,2 м. Обслуговує три населені пункти: село Райполе, село Колона Межова та село Сухарева Балка. ФАП має всі умови для ефективної роботи: газифікований, є телефон, гаряче та холодне водопостачання. Функціонують гінекологічний кабінет, фізкабінет, маніпуляційна. Дудкіна Ірина Вікторівна працює на посаді завідуючої ФАПу з 1984 року. Раз у декілька місяців вона запрошує лікарів з районної лікарні провести медичне обстеження жителів населених пунктів сільської ради.

Вогнищем культури на селі є Райпільська бібліотека. З 1996 року директором бібліотеки працює Жук Любов Миколаївна. Фонд бібліотеки становить 8471 примірник літератури. У бібліотеці працює два гуртки: «Казка в наших руках» та «Знай, люби, бережи».

Для малечі села Райполе в 1986 році було збудовано двоповерховий дитячий садочок «Пролісок». Керівник закладу - Перепьолкіна Людмила Михайлівна - разом з колективом дитсадка здійснюють навчально-виховну роботу за основними запланованими програмами.

Старе приміщення магазину перебудували під храм Богослужіння, який відвідують віруючі люди нашого села.

Дуже змінилося наше село після реформування аграрного сектору. У часи діяльності колгоспу імені Кошового, в селі був великий тваринницько-молочний комплекс, вівчарня, птахоферма, свиноферма.

Після реформування колгоспу на території села утворились спочатку товариства з обмеженою відповідальністю, а згодом і фермерські господарства: ФГ «Лада-Агро» (керівник Сипченко Сергій Вікторович); СФГ «Макара»(керівник Макара Роман Іванович); СТОВ «Росток»(керівник Кочубей Ярослав Володимирович), ТОВ «Вектор-Х» (керівник Ракітіна Людмила Вікторівна), ФГ «Урожай»(керівник Канівець Анатолій Миколайович). В селі Сухарева Балка працює олійний цех під керівництвом Олексія Вікторовича та Віталія Вікторовича Радченків. Їхня соняшникова олія славиться на весь район. Всі керівники сільгосппідприємств постійно надають спонсорську допомогу закладам соціально-культурної сфери.

З 2003 по 2004 рік село було газифіковане. Вулиці села Райполе рівні, широкі, а головне те, що всі вони з асфальтованим покриттям.

Мешканці села підтримують ініціативи органів місцевого самоврядування, беруть активну участь у житті села, його розбудові.

Матеріали надала: Жук Любов Миколаївна директор СКЗК «Райпільська бібліотека»

З історії діяльності Марійської православної общини

Марійська (від ікони Діви Марії) релігійна община була заснована на викуплених у поміщиків землях на березі річки Солоної. За спогадами людей, які там проживали, встановлено, що общині підпорядковувалися землі з чотирьох сіл. Це: Мар’янка, Краснознам’янка (народна назва Клин), старе Фурсово та Колона Межова. На сьогоднішній день деякі з них вже не існують, але їхнє місцезнаходження вдалося знайти на старих топографічних картах.

Першим керівником общини був один із місцевих - Могила. Пізніше общину очолила освічена і енергійна жінка зі столиці - Катерина Федорівна Каргачова. Вона проводила активну місіонерську діяльність, не раз проїздила нашими краями, прямуючи в повітовий Павлоград. Зупинялася на ночівлю в тодішній Григорівці, в будиночку свого служителя (кажуть він мав велику сім’ю). Це старе приміщення суду, яке розташоване біля сучасної прокуратури.

За час керівництва К.Ф. Каргачової община переживала злети і падіння.

Ще в дореволюційні часи община солідно розбудувалася. З’явився гуртожиток для чоловіків та жінок; обладнана школа для дітей, до якої було запрошено кращих учителів. Приміщення будувалися добротні, з випаленої цегли. Двір, де мешкала настоятелька, утопав у квітах, ріс виноград, бродили царські птахи - павичі.

Господарська діяльність була глибоко продумана, економічно вирахувана і проявилась в обробітку земель, хліборобстві і овочівництві. На той час в общині була електрика, механічні молотарки, млин, до якого возили зерно навіть селяни з навколишніх сіл.

Самі монахи, що мали і свою пасіку, і сад, займалися й рибальством. Орендували морське узбережжя Азовського моря, доставляли туди човни і снасті на верблюдах, і все літо заготовляли і солили рибу. Вони не тільки задовольняли власні господарські потреби, але й отримували неабиякий прибуток.

Община мала тісні стосунки з Петербургом. На її кошти утримувався солідний столичний хор.

Головним у житті самодостатньої господарської общини було використання на практиці ідеї світобачення Іоанна Кронштадтського - сприяння духовному зростанню місцевої братії. І в значній мірі, в мирні часи, це їм удавалося, причому господарська діяльність поєднувалася з духовністю і доцільністю. Приміром, власний рибний резерв використовувався у харчуванні братії під час постів. Можливо, торгували рибою і в Новопавлівці.

Цікаво, що пізніше, за доби колгоспів, в «Комінтерні» утримувались і використовувались в господарстві верблюди. Ними орали, сіяли, возили зерно до Межівського млина. Так було аж до німецької окупації 1941-1943 років.

Марійська релігійна община, як її тоді називали, збирала під своїм дахом людей, що шукали шлях до божої благодаті і не знаходили у мирському житті. Вступали до общини поодинці і сім’ями, з усім майном. Вихід з общини був неможливий і карався, як можна здогадатися, дуже жорстоко. Через це у частини навколишнього селянства виникала справедлива настороженість і страх. Очевидно, це і було причиною внутрішніх соціальних протиріч. Одні працювали за харчі і житло, інші користувалися вищими матеріальними благами, в залежності від власного внеску.

В 1917 році та пореволюційні часи ця сторона протиріч суттєво посилилась. К.Ф. Каргачова (знову ж тільки за розповідями очевидців) спробувала реформувати господарську систему, вписатись в радянське суспільство. Вона нібито була на прийомі у самого В.І. Леніна.

Звичайно, монастир не міг стояти осторонь політичних подій в країні. Прослідковується зв’язок з активною махновською стихією. Приміром, після того, як новопавлівські відчайдухи-махновці у 1920 році зробили наліт на загін продпостача армії Будьонного Миронова (останнього захопили і вбили), вони деякий час переховувались в монастирі.

Слідство, що проводилося, справжніх винуватців не виявило. Були покарані (розстріляні) випадкові новопавлівці, здається, 4 чоловіки (за спогадами очевидців). А вже десь в середині 20-х років, тих, що переховувались в монастирі, було вбито і поховано в підземеллях общини.

В середині 1920-х років члени Марійської общини були втягнуті в тогочасні місцеві «розбірки». На підтвердження цих даних можна навести інформаційно-циркулярний лист №34 ОГПУ «Про анархістів».

«Українські анархісти діяли навіть у невеликих провінційних містах. Ретельно законспірована підпільна група діяла тоді ж і у Межівському районі Дніпропетровської області. Керував нею, звільнившись за амністією, анархіст Іван Чорнокнижний, колишній голова махновської Реввійськради. У 1928 році ГПУ заарештувало сім членів групи Чорнокнижного, причому було вилучено 17 бомб, 10 гвинтівок, 1340 патронів та іншу зброю. Відомостей про зв’язок між групами Буданова та Чорнокнижного, на жаль, нема». Відомості про арешти анархо-махновських груп у Межівському районі містяться в грудневому 1928 року інформаційно-циркулярному листі №34 ОГПУ «Про анархістів». Лист вимагав звернути особливу увагу органів на боротьбу з «залишками анархо- махновщини». Серед конкретних заходів пропонувалася систематична робота з виявлення колишніх кадрів РПАУ та їх антирадянської діяльності в даний час; арешту анархо-куркульських груп на селі. У листі також повідомлялось, що всього за 1928 рік в Україні було заарештовано 23 анархіста і 21 махновець.

Одним із цікавих питань було те, де монахи переховували зерно? Чи його просто висипали у вириту яму, чи була якась технологія зберігання? Ці питання пояснювали очевидці. Виявляється, у Мар’янці існував підземний хід. Він складався з двох тунелів. Перший - протяжністю до 3-х кілометрів - був основним і пролягав від монастиря, який знаходився на Лисій горі, до кладовища, яке знаходилося в старому Фурсово. Другий мав довжину до 20 метрів. Це був обманний коридор. При нападі ворогів відкривалися брами тунелю, туди можна було заїжджати навіть кіньми. В’їжджала повозка і коні тихо звертали в бік, куди вів основний тунель, а ворог зопалу їхав прямо в обманний коридор. Тільки-но туди потрапляли люди, внутрішні брами закривалися і ворог опинявся в пастці. Використовувати зброю там не можна було, оскільки цей тунель проходив біля річки, там існували торф’яні поклади, які могли вибухнути. Це відомо з розповіді Савищенка А.І. Його брат з товаришем в дитинстві залізли в той тунель і знаходились там дві доби. Після таких випадків тунель було засипано, так як він був дуже небезпечний.

Монахи надавали людям допомогу, годували, лікували їх. Про це доповіли Дзержинському і він віддав наказ про знищення монастиря. Туди прибули військові, підірвали монастир, зрівняли всі будівлі з землею, а монахів, які там знаходились, розстріляли. Кому пощастило вижити - зібрали трохи скарбу, повантажились у вагони й відбули до Барнаула.

А от криниця, яку за переказами освячував Іоанн Кронштадтський, залишилася, хоча і в занедбаному стані(лише джерело в землі). Її ніхто не лагодив і вона зовсім зруйнована. Розповідаючи про ці святі й визначні місця, хочеться привернути увагу до цієї проблеми. Символічно, що цей останній факт навертає нас на подальше глибоке дослідження рідного краю, глибоких суперечностей, викликаних революційними вибухами першої чверті ХХ століття і трагічних сучасних наслідків. Експеримент нашої общини не втрачає історичної значимості.

Теліженко Анастасія Романівна, учениця Межівської середньої школи І-ІІ ступенів №1

Історія села Слов’янка

За часів козаччини на території Слов’янки, як стверджують історичні документи, була козацька сторожова охорона, що контролювала Муравський шлях з Криму до Малоросії. Тут, по розпорядженню запорізького коша, для боротьби з татарами стояв на зимівлі зі своїм загоном відважний харциз - сотник Гончар. У 1660 році в одній із сутичок з татарами він загинув. Відтоді балка, де його з усіма козацькими почестями поховали запорожці, стала називатися Балкою Гончара. З 1770 року Гончарів яр і могила біля річки Бик значяться в числі козацьких поселень Запорізької Січі.

У 1767 році в архівних документах було записано, що слобода Слав'янка Павлоградського повіту Катеринославської губернії - державне поселення, жителі якого - хлібороби. Їх землі на півдні межують із землями державного(казенного) поселення - Підгороднею, а на заході з державним поселенням Троїцька.

Селу належали землі на південь від річки Бик до 12 тисяч десятин (13110 га) придатних і 500 десятин (546, 25 га) непридатних для землеробства. Назва річки походить від тюркського слова «буюк», що в перекладі українською означає «довгий». Імовірно, назву дали кочовики, які проїхали сотню кілометрів вздовж річки (довжина сягає 208 км) у пошуках броду через повноводу і досить широку на той час водну перепону. Назва Бик прижилась в народі і стала офіційною.

На землях сільської общини було 12 курганів висотою до 3-4 сажнів. (6,48,54 м). Дві могили носили назву «Стусова» і «Мацегорина». Вони були розкопані і розорані для господарських потреб. При розорюванні в могилах знаходили кістки людей та коней, черепки посуду. На курганах було багато кам'яних баб. Деякі з них збереглися й до наших днів.

Село Слав’янка ділилося на 7 сотень: Івашкова, Білого, Лисиці, Прудькова, Гарбузова, Бондарева, Барнашева. Назви сотень походили від прізвищ багатих господарів.

В минулому Слав'янка - слобода, що ділилася на дві частини: східна - Кучинівка, західна - Красногорка. Слобода мала багаточисельне населення і двохтисячну церковну парафію.

Навесні 1774 року в селі оселилося кілька учасників селянської війни під проводом О. Пугачова, що рятувалися від переслідувань уряду.

Наступного року у козацькому поселенні, проїздом, зупинився губернатор Азовської губернії Чертков, який знайомився з краєм. Йому дуже сподобалася привільна мальовнича місцевість. Він наказав Волководському земському комісару і камишникам-запорожцям заселити постійним населенням цю слободу. Губернатор сподівався з часом заснувати на місці слободи місто Слав’янськ, про будівництво якого клопотався князь Потьомкін. Тому в 1777 році поселення було названо Слав'янкою.

У 1782 році, під час перепису населення, в слободі Слав’янка осілого населення було 248 чоловіків і 239 жінок.

Також була дерев’яна церква святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова, при ній був ієромонах Самарського монастиря.

Землі на правому березі річки Бик царицею Катериною були роздані поміщикам. Хутора і села Юр'ївка (Коростява), Наталівка (Кованцева), Андронівка (Руновка), Крутоярівка (Атраховича) були кріпосними.

Землі теперішнього с. Красногорівки належали Липці, а згодом потрапили до Бергмана.

У 1786 році отаман слободи Слав'янка Данило Гапонов, писар Добрянський і видні слобожани: Петро Довженко, Клим Литовченко, Дмитро Калашников і Павло Добрянський, вирішили встановити церкву. На той час у Слав'янці налічувалось 289 чоловіків і 271 жінка.

Церква була православною. У селі була поштова станція і проводилися 2 ярмарки на рік. Поштовий відділ в селі Слав'янка (за Отчетом Екатерин. губернии за 1886 г.) було відкрито в 1866 році.

Село Наталівка - поселенння капітана Кондратія Степанова (сина Кованки). В ньому було 22 двори, 54 чоловіки, 69 жінок.

Село Андронівка - поселення статського радника, кавалера Андрія Максимовича Руновського. В ньому було 20 дворів, 59 чоловіків, 43 жінки, 208 десятин орної землі (227, 24 га), 1183 десятини сінокосів (1292,43 га).

«Довго жила слава про учасника вітчизняної війни 1812 р. Ладигіна, який був жителем Крутоярівки, кріпаком Атроховича. Він мав нагороди: медалі й іменну шаблю, з якою приходив до церкви» (з розповіді Юрченка Ф. З.).

«Дід Амрос, який теж служив 25 років, був жителем Слав'янки й учасником Кримської війни 1853-1836 років» (зрозповіді Кривоноса С. Д.).

«Учасник російсько-турецької війни 1878 року, дід Лучка, теж мав нагороди» (зрозповіді Юрченка Ф. З.).

У кінці ХІХ століття на селі розпочалося розшарування селянства. Заможні селяни, такі як: Зуб Петро, Тимошенко Яків, Барнаш, Кабан, Машир, Грищенко, Хань та інші, мали від 25 дес. (27,32 га) до 56 дес. (61,32 га). Вони використовували найману силу. Довженко Г.Ф. за 2 десятиліття купив близько 25 тис. дес. (27 тис. га) землі. Іноді земля йому діставалась по 20 коп. за десятину. Довженко нещадно експлуатував найманих робітників.

З розповіді старожилів і колишніх батраків Довженка, Кривоноса Степана Даниловича, його брата Свистуна, Макаренка, Лутицького Я. І., Максименка С. А. та інших, у Довженка були економії за Барвінковим, а також там, де відділ Петровської земської ради, Петровка, відділення Щорса (Прудьківська земля). До Довженка слав'янських батраків наймалося мало. Здебільшого це були гуртові з Полтавщини, Чернігівщини та Харківської області. Робочий день був від зорі й до зорі. Пан давав батракам глевкий хліб і кандьор з червами. За поламані вила чи граблі економ утримував кошти з наймитів. Бувало, що батрак доробиться до того, що Довженку і свиту залишить. Були бунти строкових робітників проти довгого робочого дня і поганих продуктів. Тоді Довженко викликав станового урядника з групою козаків. Розправа була жорстока. Бунтарів били, а іноді й забирали у в'язницю.

За сезон (4-5 місяців) батрак міг заробити 15-20 крб.

Про те, як Довженків син Степан продовжував справи батька говорить такий факт: «Так як Довженко належав до сільської общини, то і вимагав собі теж наділу до своїх 3 тис. десятин (3277 га). Три роки судився Степан Довженко з сільською общиною і домігся, що община змушена була виділити 14 десятин (15,3 га) до його власних 3 тисяч десятин» (з розповіді старожила Юрченка Федора Захаровича).

Жорстокими експлуататорами були «святі» особи - попи, які мали свої дачі і використовували працю батраків. Найманою працею користувалися й деякі сільські «мужики»: Калюжний, Тимошенко, Машир й інші.

Слав’янка ніколи не була закріпачена, хоча жителі всіх сусідніх сіл відчували великий гніт. Селяни колишніх кріпацьких сіл (хутори Юр'ївка, Наталівка, Андронівка, Крутоярівка) лише в 1871 р. одержали наділ по 4 десятини (4,37 га). Ці села навмисне були розташовані на пагорбах, на неродючих землях. Життя батраків було гірким, але й після розкріпачення воно не покращилось. Про це свідчили такі факти: селяни перелічених сіл були худорлявими, маленькими на зріст та займалися побічними ремеслами: гончарством, чинбарством, ходили по селах і грали на скрипках. Дотепер живуть по цих селах люди з прізвищем - Скрипалі.

В 70-х роках ХІХ століття в село Слав'янка прибули 2 ковалі, бондар і 2 вчителі. Це були переодягнені в селянський одяг народники. Вони організовували сходки селян для пропаганди своїх ідей.

Близьким до народників був житель села Тимофій Гаврилович Леонтьєв, який до реформи був кріпаком села Наталівка. Через непослух поміщику він не був наділений землею і поселився в селі Слав'янка як безземельний селянин.

«Одного разу до Леонтьєва завітала Софія Перовська (1853—1881), революціонерка-народниця, одна з відомих діячів «Народної Волі», з поміщицею Світловською. Леонтьєв шив їм жакети. Жандарми довідалися про народників і заарештували їх. Разом з ними був заарештований і Леонтьєв Тимофій Г аврилович. Він просидів у Петропавлівській фортеці 6 місяців. У цей час Софія Перовська з Світловською вже вдруге відвідали сім'ю Леонтьєва і передали дружині грошову допомогу. Софію Перовську, за якою вже стежили жандарми, відвезли на візку в селянській свитці до Лозової» (Записано зі спогадів Івана Тимофійовича Леонтьєва 1872-1961)

На кращих землях, землях розорених поміщиків, виросли економії Судермана, Класіна, Зуба, Чимбарова та інших.

У 1895 році в селі було 2 общинних і церковно-парафіяльна школа: Струївська общинна 3-класна (школа мала 2 кімнати); Занребельна общинна двокласна; 2-класна церковного приходу (утримувалась на кошти церкви). В школах топили соломою. Вчителями у 1895 році були Полісько Аполон Якович, Левшина Анастасія Микитівна, Гончаренко Наталія Вікторівна.

Багато жителів села Слав’янка були учасниками російсько-японської війни. Це: Гапоненко Федір Михайлович, Панасенко Терентій Федорович, Лісовий, Тимошенко та інші. Вони розповідали про поразку у війні, про повстання на броненосці «Потьомкін». При згадці про повстання урядник скаженів найбільше і за необачні слова давав нагая. Він весь час розганяв селянські сходки.

Після революції 1905-1907 років додому повернувся з Чорноморського флоту моряк Хань Сидір. Він швидко побудував собі цегляний будинок і млин.

Пізніше стало відомо, що він приймав участь у придушенні повстання в Севастополі, за що і дістав урядову нагороду.

Розшарування селян посилилось під час столипінської реформи. Бідняки були змушені здавати в оренду свої земельні наділи або продавати куркулям землю і йти в батраки чи працювати на шахтах Донбасу.

Напередодні Першої світової війни в Слав'янці було 1240 дворів з населенням 7013 чоловік. У селі працював великий паровий млин, дві олійниці, які належали місцевим багатіям. Сільські куркулі мали 45 млинів-вітряків. У селі було 9 приватних крамниць, церковно-приходська та 3 земські школи, земська лікарня на 15 ліжок, приватна аптека.

У 1914 році була відкрита двоповерхова земська школа (6 класна: 1-4 класи і 5-6 класи). В селі працювали 15 вчителів: Кваша Карпо Явдокимович, житель с. Слав’янки, перший народний вчитель Каземіров, Мілейко. Першим директором 2-х класної школи був Богач Пантилеймон Іванович, який мав вищу освіту.

У 1914 році, у шостому класі земської школи навчалось всього 9 чоловік: 8 хлопців і одна дівчина, дочка урядника. У школі працювали три вчителі. В дореволюційний час у школі викладалися такі предмети: російська мова і література, географія, історія, математика, геометрія, природознавство, закон божий. Вчителі села користувались величезною повагою, але платили їм мало.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року змінила суспільно-політичне життя у Слав’янці. В 1918 році у селі був створений сільвиконком, який очолив есер Кваша Микита Володимирович, бідняк за походженням, який відбував службу на Чорноморському флоті. Він до революції був чудовим оратором. Крім нього, у сільвиконкомі були Кулиненко Радіон П., Денисенко Я.Я. Солдати-фронтовики, інваліди війни роззброїли і заарештували урядника, був проведений обшук, майно конфісковане. Від влади в селі був усунений староста-куркуль. Але земля залишилась у багатіїв, бідняки гнули спини в наймах.

Великий Жовтень поклав край жорстокій експлуатації та політичному безправ’ю трудящих. Жителі Слав'янки активно включились в боротьбу за Радянську владу.

З розповіді старих партизан Позднякова І.С., Денисенка Л.О., Власенка С. М.: «Першу вість про Лютневу революцію приніс Денисенко Яків Якович, який служив у Павлівському гвардійському полку в Петрограді і був посланий Червоною гвардією для організації нової влади. Восени 1917 року організатором Червоної гвардії був Кулиненко Радіон Петрович. Керівниками були: Стадніченко Ніконід, Поздняков І.С.(командир кінного загону), Денисенко Я. Я., Вінник Т.С., Божко Ф.С., Вінник А.С., Кваша Микита Володимирович.

В загоні налічувалось більше 45 чоловік. Комітет незаможників боровся з німецькими окупантами, петлюрівцями, денікінцями і різноманітними бандами Махна, Марусі, Сиванова.

Під час боротьби з бандами та куркулями Слав'янський комнезам проявив справжній героїзм. Дуже багато борців загинуло. Стадніченка Никонора Петровича у серпні 1919 р. у клуні оточили білогвардійці. Він боровся до останнього, а щоб не здатись ворогу, застрелився в клуні селянина Лисиці.

Гапона Федора Миколайовича повісив у 1919 р. каральний загін Петра Роговського (поміщика, який мав землі біля Добропілля Донецької області). Рибальченко Григорій Юхимович був порубаний махновцями у 1920 році. Кобець Трохим Андрійович, Дідович Вакум Іванович, Первій Самійло Григорович, Субота Никон Петрович - були порубані у 1919 році. Здоренко Кирило Романович, Лисиця Іван Іванович, Губарев і його син Андрій були повішені на вітряку у 1919 році. Тимошенко Трохим Михайлович на Луках під Гришино (біля річки Бик) в 1919 році бився з 17-ти козаками. Гранатами убив 6 коней і 3 козаків, а сам застрелився, щоб не здатись ворогу.

Слав'янський загін боровся не лише на території Слав'янки. Багато наших людей загинуло біля Павлограда, Новомосковська, Дніпропетровська.

Денисенко Яків Якович, партизан, який залишився живим після гарячих боїв громадянської війни, у 1920 році був направлений Воєнекономрадою Павлограду в Петропавлівський район для створення Райвоєнкому. Він був комісаром, а Юрченко Федір Захарович - воєнруком. Поздняков Ігнат Семенович з 1918 р. був у загоні особливого призначення при ЧК. Разом з політруком Осіповим і загоном в 30 чоловік вони приїздили в Слав'янку, щоб провести сходку з питань продажу хліба й фуражу Червоній Армії.

Куркулі чинили опір і хліб не було продано. Але на допомогу загону особливого призначення прийшов Червоногвардійський загін, утворений ще раніше в селі Слав'янка Кулиненком Родіоном Петровичем, в який входили герої комнезаму: Вінник, Тимошенко Олекс. Якович, Дорош Ігнат Іванович, Поздняков Ігнат Семенович, Сидоренко Ісак Іванович (був у кінноті Будьонного).

Вінник Степан Трохимович у 1920 році був секретарем парткому Петропавлівки. В 1922-23 роках - голова уїздного виконкому. Пізніше Вінник Трохим Степанович був другим заступником наркомзему в Харкові.

Поздняков Ігнат Семенович був начальником кінного загону, відомим діячем громадянської війни. Власенко Сергій Миколайович, після розгрому Врангеля, боровся із залишками банд Східної Азії, Далекого Сходу. Кулиненко Радіон Петрович теж бився з басмачами в Східній Азії. В 30-х роках він загинув під час «єжовських» репресій. Маркель Іванович Сердюк був у кінноті Будьонного і убитий під Краснодаром. Нікітенко Яків Степанович загинув у боротьбі з Денікіним під Полтавою у 1919 році.

З розповіді Кривоноса Стефана Даниловича: «У 1919 році був такий випадок на території села Слав'янка. Один із загонів Махна під командуванням Брови вирушив у Крутоярівку (бувше село Атраховича), щоб розправитись з партизанами, яких очолював Божко Йосип Захарович. Але на той час Божко був у селі Слав'янка. В Петропавлівці був один із загонів Будьонного. Розвідники Будьонного і зустрілися з бандою Брови. Зав'язався нерівний бій. 7 червоноармійців убито, 3 порубано. Бандитів загинуло більше, в тому числі і цивільний (не знайомий). Брова відступив на Павлівку, а 4 червоноармійці- розвідники повернулись до Петропавлівки. Убитих підібрали і поклали до часовні. На другий день прибули будьонівці. Один з них порубав тіло невідомого за своїх товаришів. Але такий вчинок викликав обурення у самих же будьонівців. Командир червоноармійців заарештував його, заявивши, що Червона Армія - не банда, не метиться, а бореться і наказав „невідомого” похоронити не як бандита, а як людину. На братській могилі похоронені 11 червоноармійців, які загинули в боротьбі з бандитами. Брова був пущений під лід партизанами Н. П. Стадніченком, Денисенком Леонтієм Олексійовичем, Максимом Д., Макаренком, Стадніченком Глебом».

Фортецею для слав'янських партизан була церква, про що писала газета «К труду» № 82 від 15 квітня 1921 року: «Висока, з товстими стінами, цегляною огорожею церква була добрим спостережним пунктом і фортецею при зустрічі з ворогом. Високо на дзвіниці завжди був дозорний. Навколо було видно на 20 км. Коли з’являвся на обрії якийсь загін, то в набат давали знати всім партизанам». «Орлине гніздо» - називає церкву газета «К труду». (Зрозповіді Л. О. Денисенко і Позднякова Ігната Семеновича).

У 1922 році Слав'янський комнезам за активну боротьбу з окупантами, білогвардійцями і бандами одержав червоний прапор на V з'їзді КПС в Харкові від ВУЦВК. Червоний Прапор з Харкова привіз колишній партизан Слав'янки Вінник Трохим Степанович.

Починаючи з 1920-21 рр. дехто з партизан діяли по-есерівському, анархічно і тому мають недобру славу. Партизан Кваша Микита Володимирович був добрим агітатором, а потім перейшов до есерів, женився на якійсь «графині» і виїхав у Севастополь. (з розповіді Л. О. Денисенка та ін.).

Ігната Семеновича Познякова, за грабіж та убивство без суду було віддано до суду. Суд «Слав'янським героям» - писали про це в газетах.

Кривонос С.Д., а інші відмовились щоб називали їх імена, згадували: «Названа група партизан в 1920-22 роках діяла беззаконно. Грабували багатих мужиків, одяг забирали, коней, насилували дівчат, убивали. Бувший партизан, командир кінного загону І. С. Поздняков, який, правда, в цей час не був у селі , підтверджує, що дійсно були випадки самосуду, але лише над тими, хто був у каральному загоні Роговського. Це землевласники з Сухого Бичка (бичати) Земки (чи можливо Зелеки, Товстоп'яти, що розстрілювали без суду теж).

За самосуд Самоохорони Слав'янки було віддано до суду Денисенка Якова Яковича, який участі в самосуді не брав, але покривав тих, хто це робили. Тимошенка Петра Якимов., Денисенка Леонтія Олексійовича, Макаренка Максима Дин., Сидоренка Ісака Іван., Куща Мірта та інших судили в м. Дніпропетровську».

В архівних матеріалах Павлоградського повітового парткому значиться, що найсильнішими партійними організаціями в Павлоградському повіті у 19181922 роках були парторганізації сіл Слав’янка та Троїцьке. Свідченням цього є той факт, що коли відгриміли гарячі бої громадянської війни і колишні партизани взялися за відбудову народного господарства, то кращих з них партком повіту посилав налагоджувати партійну роботу в інші села. Вони висувались на керівні роботи в район. Вінников Т.С. був у 1920 році головою повітового виконкому, а з 1923 року - другим заступником наркомзему в місті Харкові. На керівну роботу був також висунутий колишній партизан Денисенко Я.Я. У звіті Павлоградського повітового наркому за 1920 рік говориться, що найкраще була поставлена партійна робота у Вінникова Т.С.

В 1919 році в Слав'янку, після тяжкого поранення, повернувся Григорій Юхимович Рибальченко. Лютнева революція застала його на Західному фронті. Рибальченка обирали членом полкового комітету, в складі делегації фронту він брав участь в роботі І-го Всеросійського з’їзду рад, був головою Ради солдатських депутатів полку, який перейшов на бік більшовиків і визнав рішення ІІ з’їзду Рад, всі ленінські декрети та новий радянський уряд.

31полк, сформований в Павлограді, брав участь у перших історичних битвах під Псковом і Нарвою. Біля Катеринослава до полку приєдналися матроси Чорноморського флоту і була створена кулеметна частина. Начальником роти був Чобля Григорій Степанович (виходець зі Слав’янки, бідняк, колишній підпоручик царської армії). 31 стрілецький полк з боями відступив на Орел. Біля Новомосковська частина партизан зі Слов’янки повернулася в село для роботи в підпіллі. Серед них були Первій Самійло Григорович, Макаренко Максим Денисович.

Повернення Г.Ю. Рибальченка в село Слав'янка співпало з наступом білогвардійських банд Денікіна. Роз’їзди білогвардійців з’явились навколо села. Рибальченко організував військовий загін з кавалерійським ескадроном на чолі з І.С. Пізняком. До складу загону увійшли також Денисенко Пилип Метрофанович, Гужва Олександр Артемович, Литовченко Мирон Спиридонович, Білицький Епіфан Трохимович, Гапон Федір Миколайович, Стадніченко Никонор Іванович, Кірієнко Тимофій Якович, Первій Самійло Григорович, Макаренко Максим Денисович, Здоренко Карпо, Субота Никонор, Дідович Аввакум, Лисиця Ананій Іванович та інші. Загін відбив декілька атак білих і відступив від Слав'янки.

Зайнявши село, денікінці поновили порядок, який був при царській владі. «Верхи» села, при підтримці денікінців, скликали сільську сходку. Куркулі Писаренко Василь Антонович та Писаренко Юхим виступили на сходці. Вони погрожували знищити на селі радянську владу і партизан. Схопили Гапона Федора Миколайовича і повісили на стовпі біля цвинтаря. Заічку Андрія Лукича застрелили, Лисицю Ананія теж. Хати і все господарство селян-партизан Макаренка М.Д., Кравченка Йосипа, Первія Самійла спалили. В ту ж ніч партизани вбили куркулів Писаренка Василя і Юхима, Тимошенка Федора, братів Хвостенків і підпалили тік Зуба. Були розкидані листівки «За Гапона Федора і Заічку - Ревтрибунал».

Проти денікінців у селі діяв підпільний загін під керівництвом М.Д. Макаренка. Після повстання селян проти білогвардійського режиму, 14 жовтня 1919 року над волостю піднявся червоний прапор і в селі було встановлено радянську владу, яка протрималася тиждень. 15 жовтня до села підійшов каральний загін Роговського з міста Гришино тепер Красноармійськ). Почалися бої. Спершу партизани відбили напад ворога, але, через зраду куркулів, каральний загін переміг і почалася розправа. В бою з карателями загинув смертю хоробрих партизан Лисиця та ще декілька чоловік. У клуні був спалений Никифор Стадніченко. Карателі схопили 13 жителів села Слав'янка і повісили в Гришино (Красноармійську).

Загін Рибальченка відступив від Слав'янки і влився в регулярні частини Червоної армії. З нього був сформований батальйон під командуванням Г.Ю. Рибальченка. Батальйон з боями відступив до Воронежа, а потім брав участь у визволенні Білгорода, Харкова, Лозової, Павлограда та рідної Слов’янки. Після визволення села, Рибальченко був призначений головою волосного ревкому.

14 травня 1919 року. на народних зборах в Слав’янці, була прийнята резолюція в підтримку Радянської влади на селі. В ній підкреслювалась згуртованість селян навколо Компартії та готовність дати відсіч контрреволюції, яка намагалась відібрати в народу його завоювання.

У 1919-20 роках школа не працювала. В 1920 році двокласна школа стала семирічкою. У 20-ті роки Слав'янську школу закінчили: Божко Сава - письменник, брати Мацегори Микола та Олександр стали інженерами.

В 1920 році у Слав’янці був створений комітет незаможних селян, в який входило більше 300 чол. Головою комнезаму був Первій Сергій Григорович. Комнезам контролював розподіл інвентарю і худоби з поміщицьких і куркульських економій (Кильмана, Русака, Довженка та ін.) біднякам.

На 1 березня 1924 року КНС Слав’янської волості нараховував 133 члена, в їх числі 15 комуністів. Головою бідняки обрали комуніста Зоца З.П.

Одним з важливих завдань того періоду була боротьба з бандитизмом. Комосередок, ревком та КНС створили загін самооборони з 40-45 чоловік на чолі з головою ревкому Г.І. Рибальченком.

Уривок зі статті «Орлине гніздо» з газети «К труду» від 15 квітня 1921 року (в перекладі на українську мову): «В 70-ти верстах від повітового міста Павлограда є село Слав'янка. Навколо цього села кишма кишать банди. В селі знаходиться Комітет незаможних селян і Комуністичний осередок, які постановили мобілізувати своїх членів для боротьби з бандами. Створили загін - «гроза місцевих бандитів і гордість повіту». Щодня бували сутички з бандами, під час яких обидві сторони мали втрати.

Посеред села стоїть церква, обнесена високою огорожею. З дзвіниці видно на всі сторони верст на 20 (21 км 320 м). І вдень і вночі на дзвіниці стоїть незаможник із цейсівським біноклем і спостерігає рух на дорозі. Щойно з’являється якийсь незнайомий загін, спостерігач дає сигнал і весь загін незаможників піднімається на дзвіницю залишивши внизу «парламентерів».

Невідомий загін, заїжджаючи на площу, нічого не підозрює.

- Стій! Лунає грізний оклик і півсотні гвинтівок з двох поверхів дзвіниці енергійно підкріпляють його.

- Якої частини?

І якщо виявляється, загін свій, то щирий прийом і безпечність стоянки забезпечені.

Тут загін ні чим не дістати, а ворогів голод змусить здатися. Взимку був склад продуктів. А влітку лише до ночі сидимо.

Ці вічно воюючі люди не мають значних творчих устремлінь. Не дивлячись на постійну погоню за бандитами, відсидки в своєму «Орлиному гнізді», вони все ж і творять :

- Це до осені буде баня - говорить пред. Ком. осередку, вказуючи на кам'яну споруду, що будується на березі ріки; ось волвиконком, до травня буде готовий. Не вистачає скла.

- Завтра в поле - продовжує він - Двісті десятин суспільної оранки засіяно. Залишили частину товаришів тут, а інші - в степ на роботу.

Кулеметника б сюди до нас - несподівано закінчив він.

Ввечері ми від'їздили зі Слав'янки. Зайвий раз переконались у міцності і силі влади трудящих. Розуміння необхідності боротьби і будівництва проникло в саму глушину, в бандитські і кулацькі місця нашого села. Побільше б таких Слав'янок та Петровських».

Діяльність Слав’янського КНС по боротьбі з бандитизмом відзначив уряд. На 5 з’їзді КНС в 1922 році Слав’янський комітет незаможних селян був нагороджений Червоним Прапором, а в 1926 році за постановою ВУЦВК - орденом Червоного Прапора.

Під керівництвом партійної організації комітет незаможних селян проводив велику роботу, як в галузі господарства, так і в галузі піднесення освіти і культури. Зі слюсарів та ковалів була організована майстерня по ремонту сільськогосподарського інвентарю.

У 1922 році, коли в багатьох районах країни був недорід і населення голодувало, Слав’янська партійна організація та КНС виконали завдання по збору зерна та інших продуктів харчування для голодуючих Поволжя.

Ревком Слав’янської волості боровся з бандитизмом, дезертирами, самогонщиками, спираючись при цьому на сільський актив, на бідноту. Налагоджувалось і господарське життя села. У звіті волорганізатора товариша Денисенка Якова Яковича на партконференції Петропавлівського району 29 серпня 1920 року зазначалося, що в Слав’янці організовано майстерню по ремонту сільськогосподарських машин, проводиться ремонт школи і лікарні, організовуються недільники для допомоги у збиранні врожаю сім’ям червоноармійців.

Закінчення громадянської війни та повернення до села комуністів з Червоної армії, дало змогу в 1920 році створити в селі Слав’янка партійний осередок, до якого спочатку входили 17 комуністів, 15 членів КП(б)У і 13 співчуваючих. Справи партійної організації вела учителька Побережна Ганна Василівна (після виходу на пенсію проживала в селі Г аврилівка), бо Кущ Мартин був неписьменним.

Першими комсомольцями села Слав’янка були Степура Я.І., Мандрика Н.І., Мацегора Н.О. та інші.

Першим секретарем партійної організації був Денисенко Я.Я. Найактивнішими були комуністи: Мартин Федорович Кущ, Трохим Степанович Вінников, Зіновій Павлович Зоц, Леонтій Олексійович Денисенко та інші.

Партійний осередок Слав’янки виховав комуністів, які після закінчення громадянської війни одержали призначення на керівну партійну роботу в інших селах і містах. Вінников Т.С. у 1923 році був обраний заступником наркома землеробства Радянської України у місті Харкові. Колишній командир червоногвардійського загону Я.Я. Денисенко був обраний секретарем Слав’янського волосного комітету КП(б)У.

Комсомольська організація Слав'янки допомогла створити активи комсомольським організаціям у Межовій, Демуриному, Гаврилівці, Володимирівці. Раніше в Слав’янській середній школі, в одній з найбільших кімнат, висіла меморіальна дошка з написом: «В этом классе в мае 1920 года состоялось собрание молодежи села Славянка, на котором была создана Славянская комсомольская организация».

Комсомол сала Слав’янка приймав активну участь в політичному і господарському житті району. Часто проводились відкриті комсомольські збори за участю сільської молоді. Нерідко вони закінчувались вечорами самодіяльності. Окремо проводились збори з юнаками і дівчатами, які були в наймах у куркулів. Комсомольці пояснювали наймитам трудове законодавство, трудові угоди.

У 1921 р. були відкриті школи у хуторах Андронівка, Крутоярівка, Наталівка, Юріївка.

Медпрацівників у 1921 році в Слав'янці було 9 чоловік, ветлікарів - 4 чол., агрономів - 1 чол., техбудівників - 1 чол.

В 1921 році відбувся Х з’їзд РКП(б). Партійна організація села рішуче поставила перед членами партії питання про необхідність глибокого розуміння політики НЕПу. З цією метою було організоване вивчення брошури «О новой экономической политике». В той же час на партзборах неодноразово ставилося питання про зміцнення партійної дисципліни, оскільки ворожі елементи могли використати в своїх інтересах кожен хибний рух будь-якого члена партії. Куркульство чинило опір за впровадження продподатку.

Запис в протоколі № 3 засідання комнезаму села Слав'янки: «Свій обов'язок перед революцією Слав'янська волость виконала на 136% під лозунгом: «Кожний пуд зерна - це бомба, кинута в будинок буржуазії».

У 1924 році в школі працювали 27 вчителів. При школах для дорослих у 1927 році були відкриті лікнепи, почалась боротьба з неписемністю.

Велику роботу по ліквідації неписемності проводили вчителі і їх помічники комсомольці, а також активісти села. Також вони були ініціаторами фізкультурного руху. У 1925 році було створено футбольні команди в Слав'янці, Межевій і Підгородній. Вони грали з командами Красноармійська, Синельниково, Чаплино, Горлівки.

Комсомольці допомагали в організації дитячих будинків (в районні їх було три). Один з них розташовувався в селі Слав'янка. Вихованцями дитбудинків були діти-сироти партизан і червоноармійців, які загинули в роки громадянської війни та діти, батьки яких загинули від голоду в 1921 році.

У 1925 році в дитячих будинках Слав'янки, Підгородньої, Г аврилівки. було створено піонерські організації, які налічували 150 піонерів.

Піонерськими вожатими були кращі комсомольці. Вони разом з помічниками-піонерами розповсюджували газету «Грядущее племя», яка завдяки їм потрапляла в найвіддаленіші хутори району.

У 1926 році, силами комсомольців і молоді села, було висаджено парк, обсаджені узбіччя дороги.

У 1926-27 роках комсомольці села беруть активну участь у ліквідації неписемності, особливо це стосувалось наймитів.

У 1927 році було відкрито клуб та бібліотеку, збудовані комсомольцями та молоддю села.

У 1929 році на території Слав’янської сільської ради проживало населення - 10800 чоловік, кількість дворів - 1800.

В 1929 році був створений «СОЗ»(спільний обробіток землі), у 1930 - тракторна колона. З початком колективізації розпочалася боротьба з куркулями. Головою «СОЗу» був обраний учитель семирічної школи Трохим Степанович Шевченко. Він же був і головою колгоспу «Червоний партизан», створеного пізніше. На початку 30-х років артіль «Червоний партизан» налічувала 736 господарств і 7 бригад.

У 1929 році по Слав'янській сільській раді налічувалось 1200 дворів і 1450 десятин землі (з матеріалу даного Юрченком Ф. З.).

В часи відбудови народного господарства класова боротьба не припинялась. Особливо вона загострилася на початку колективізації. Селянська біднота активно боролася за створення колгоспів. Куркулі боялись відкрито чинити опір, однак вони в 1930 році вбили із-за рогу сільського активіста - колгоспника Іващенка. Радянська влада змушена була вдатися до більш суворих заходів щодо куркульства. Такі куркульські сім'ї як Кабани, Барнаші, Тимошенки, Маширі та інші були вислані за межі України. Справу про виселення куркулів за межі сільської ради вирішив комнезам.

Конфіскували майно у куркулів Кириченків, Ханів, Грищенків, Маширів - це сільські глитаї, що мали по 25-30 дес. землі.

В роки голодомору майже в кожній хаті села Слав’янка вмирали від голоду жителі: дорослі та малі. Слідопити Слов’янської СЗШ зібрали багато спогадів про голодомор 1932-1933 років. Цю акцію назвали «Голодомор 1932-1933 років на Дніпропетровщині вустами очевидців». Жителі Слав’янки розповідали, що голодомор почався з осені 1932 року. Ватаги активістів на чолі з товаришем начальником «уполномоченим» шастали по подвір’ях і забирали майно селян. Активісти забирали все - продукти, одяг, подушки. Рятувало те, що в городах деяких селян було посіяно клапоть жита. Але активісти їздили верхи на конях і не давали зривати колоски. А якщо вдавалося зірвати, то колоски сушили на плиті, виминали на камінцях і варили баланду. Також їли горобців, ховрахів, пекли буряк, їли лопуцьки, лободу, жолуді, цвіт з акації.

Багато людей померло. Вночі по селу їхала бричка, на яку кидали мертвих людей і вивозили в яму на кладовищі в центрі села. У селі були випадки канібалізму. На вулиці Набережній в сім’ї Горнових було 7 дітей. Коли до них зайшла сусідка, то побачила, що в печі щось вариться. Вона подивилась у піч, а з чавуна видно ніжки дитини.

Можливо, не було б такого голоду, якби ще й не свої активісти, які чинили свавілля над односельчанами. Були серед селян Гарбуз Марія Андріївна, Півень Кирило (на прізвисько Бугаятник), Кущ Марія, Лизогуб Павло, Дердель Федот, які ходили по хатах і намагалися дізнатися, що в кого є. Потім доносили старшим, які лазили в погреби, на горища, все забирали, били господарів, називали «ворогом народу».

Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки й пробували дістатися до міста. Не всім це вдавалося. Багато гинуло просто неба на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало людей. Але порятунку не було й там. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки залишали їх у лікарнях, державних установах, у під’їздах будинків і просто на вулицях.

Голодомор 1932-1933 рр. належить до трагедій, наслідки яких відчуваються багато десятиліть. Умирали від голоду здебільшого селяни. Трагедія 1932-1933 років остаточно зламала їхній опір колгоспно-феодальній системі, суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно говорили його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони жителів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!», - підбивав підсумки голодомору секретар ЦК КП(б)У секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич.

Пам’ятний знак жертвам голодомору 1932-1933 років було встановлено у селі Слов’янка восени 2007 року.

У 1932 році в селі було створено артілі «Червоний Хлібороб», імені Петровського, «Україна»; у 1933 році - артіль «Червоне козацтво».

Керівники сільської ради і партосередку головну увагу звертали на те, щоб надати всебічну допомогу новоствореним артілям. Посилили політмасову роботу в клубі і по хатах-читальнях. Комсомольців і партпрацівників посилали на курси сільських пропагандистів (Газіна, Іващенко).

Для допомоги організації артілей підприємства міст посилали кращих своїх робітників-активістів у села. З дніпропетровських заводів прислали близько 1100 чоловік. Почалася боротьба з куркулями, які не здавалися, вели агітацію серед середняків, щоб останні не йшли у колгоспи.

На кращих активістів були організовані замахи. Активіста Іващенка Юхима було вбито у 1930 році. Сільська рада допомагала в організації СОЗу, організовувала актив на боротьбу з куркулями, загони по заготівлі і здачі хліба державі.

На початок 1934 року колективізація по сільській раді завершилась. В селі Слав'янка до 1947 року було 5 колгоспів.

На території сільської ради налічувалось 10 червоних кутків, які займалися агітацією та пропагандою колективізації.

У 1931 році тракторна колона виїхала в Дніпропетровський радгосп, а в селі Слав’янка у 1932-33 роках було організовано МТС. Велику роль відігравали політвідділи при МТС. Працівники політвідділу проводили не лише політмасову роботу на селі, а й прививали культуру праці, допомагали підбирати кадри перших трактористів та шоферів.

Першими жителями села, які вчились на трактористів при Слав'янському МТС були: Кулик Кирило, Короткий Юхим Гаврилович, Гужва Олексій Юхимович, Кириченко Федір Леонтійович. Перші жінки-трактористки: Іващенко Ганна Микитівна, Москаленко Лукія Андр., Маража Килина, Лисиця Євдокія. Всього трактористів першого випуску налічувалось 30 чоловік і серед них 4 жінки-трактористки (З розповіді першої жінки- трактористки Іващенко Ганни Микитівни).

При МТС було створено 10 тракторних бригад, які обслуговували колгоспи Слав'янської сільської ради. До Великої Вітчизняної війни найбагатшим був колгосп імені Леніна. У колгоспі «Червоні Козаки», головою якого був Москаленко В.М., теж була добре організована робота. Колгоспники побудували будівлі для колгоспної худоби, одержували на трудодень по 3 кг зерна.

Свинарка колгоспу «Червоне Козацтво» Зоц Анастасія Романівна в 1938 році досягла приплоду по 22 поросяти від кожної свиноматки. У 1939 році вона удостоєна поїздки на Сільськогосподарську виставку в Москву та занесена до Почесної книги Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

У 1935 році семирічна школа отримала статус десятирічки, перший випуск відбувся у 1937 році. Випускниця 1939 року, Денисенко Катерина Яківна, працювала вчителькою Слав'янської СШ.

Почалась Велика Вітчизняна війна. Вся молодь та чоловіки середнього віку були мобілізовані на фронт. Весь тягар сільськогосподарських робіт ліг виключно на плечі жінок.

У жовтні 1941 року село було окуповане фашистами. При наближенні ворога, з села евакуювали колгоспну худобу на схід: 7150 голів великої рогатої худоби, 1850 коней, 7150 овець. Сільська рада організувала евакуацію сімей комуністів і активістів села. З населеного пункту Юр'ївка з 55 сімей евакуювались 42.

Населення чинило опір: посіяне зерно чомусь не сходило, а хто це зробив важко було виявити. Хоча в селі і були поліцаї, полонених, які втікали важко було знайти. Не всі поліцаї були одинакові. Такі як Грищенко Михайло, який повернувся з Донбасу, колишній коваль Слав'янки, не розлучався зі зброєю й нагаєм. Також були Могила, Барильченко, які часто навідувались з Межової.

В 1941 році хтось видав колишніх активістів часів розкуркулювання і колективізації: Лаврута Андрія, Денисенка Івана, старого пенсіонера-партизана з Г орлівки Старовойта. Їх було розстріляно. Денисенка Івана Павловича - в селі біля лікарні на кладовищі, а Старовойта та Лаврута Андрія - за Красноармійськом. Старого партизана Лисицю Ананія розстріляли у 1942 році.

Через село проходило багато ворожих частин, а також переселенців. Іноді перехожі дуже цікавились кількістю німців. Населення здогадувалось, хто і чому цікавиться. Намагались допомогти.

З розповіді Софії Петрівни Луньової, партизанки з загону Медведева і генерал-майора Кузнецова: «В 1942 році була послана контррозвідка в 40 чоловік. Г рупа повинна була розвідати напрями на Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Донецьк, Барвінково, Лозову. 18 діб група контррозвідників знаходилась на території Слав'янки, Петровки, Петровського радгоспу. Провідником групи «Смерш» був Машир (житель села Слав'янка), який був відізваний з Західного Українського фронту і направлений в партизанський загін. В загоні були дівчата- партизанки Луньова (Лунева) Софія Петрівна, Сабурова Інна Марківна, Бусева Наталя Іванівна, Васільєва Ніна Григорівна, Смірнова, Базелева. Дівчаток- партизанок переховували жительки села Щасливцева і Машир (дружина розвідника). Вони ж давали одяг, носили їсти контррозвідникам, які були в яру Скелька».

У 1942 році комсомольці Марченко Василь Володимирович, Сердюк Юрій Данилович, Первій Я.Р. (старий партизан) і його син Первій Володимир Якович, спробували перейти лінію фронту. Марченку і Сердюку це вдалося. Первій Я. Р. і його син мали мету зв'язатись з донбаськими партизанами, але в перестрілці з німцями біля хутора Андронівка загинули.

«У селі був табір військовополонених там, де глибинка. Жителі села, особливо жінки, дівчата, допомагали полоненим. Носили їжу, одяг, а були випадки, що допомагали і тікати. Навіть деякі німецькі солдати допомагали у цьому» (З розповіді вчительки Денисенко К. Я.).

В роки окупації багато молоді фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Було вивезено до 500 юнаків і дівчат лише з села Слав’янка. Якщо була спроба втечі, погрожували забрати всю сім’ю.

Наш земляк, 21-річний Фесенко Григорій Йосипович, у Мюнхені в 1943 році, коли фашисти оголосили траур після поразки на Волзі, на зруйнованій стіні будинку великими літерами написав: «Хай живе Червона Армія і Великий Радянський Союз». Це було зроблено на очах полонених. Гестапо схопило і замордувало сміливця.

Поліцай Грищенко Михайло був убитий в 1942 року на території колгоспу К. Маркса розвідниками-парашутистами.

В березні 1943 року із групи захоплених німцями в полон радянських воїнів відібрали 8 офіцерів і розстріляли. Потім були розстріляні два комуністи, військовослужбовці радянської армії, а третьому, тяжко пораненому Козлову Олександру Петровичу (після війни жителю міста Хотьково Московської області), вдалося втекти з місця розстрілу. Його переховувала жителька села Слав’янка Ганна Олексіївна Книш (Зоц), а лікував лікар Фатеев Ф.П. з радгоспу імені Петровського. За цей мужній вчинок Г.О. Зоц була нагороджена медаллю «За відвагу» (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1966р.).

Були на фронтових дорогах і дівчата з Слав’янки: Г айдук Г алина Мусіївна, Кобець Віра Охрімівна, Писаренко (Карнаух) Раїса Іванівна. Остання була учасницею визволення славного міста Севастополя. За роки війни Раїса Іванівна одержала 9 урядових нагород і дійшла разом з 222 стрілецькою дивізією до Праги. Про неї збереглись такі спогади: «Ніч, тиша...По коридору чути легкі, але впевнені кроки. В ординаторську заходить висока струнка жінка в білому халаті - це медична сестра Р.І. Писаренко. В грізні дні 1941 року їй було лише 17років. Разом з бійцями санчастини вона носила поранених, ящики зі зброєю. У 1943 році під час запеклого бою під Сапун-горою Раїсі Іванівні доручили вивезти поранених. В її розпорядження дали дві машини. Розмістивши на них по 25 чоловік, вони рушили. Раптом одна з бомб влучила в машину. Шофера було смертельно поранено. Раїсу сильною хвилею відкинуло в рів. Коли вона прийшла до пам ’яті, побачила охоплену полум ’ям машину, а біля неї було чути прокляття поранених. Друга машина встигла проскочити. Страх охопив Раїсу, та вона знайшла в собі мужність і поспішила на допомогу пораненим. Через деякий час поранені були доставлені у медсанбат. А Раїсу Іванівну було нагороджено орденом Червоного Прапора. День Перемоги Раїса Іванівна Писаренко зустрічала в Празі».

В березні 1943 року, за завданням радянського командування, кінний ескадрон прорвався з Осадчого по балці між Олександрополем й Успенівкою, вибив італійські війська з Успенівки, Дерезового і Вереміївки. Пізніше він був

затиснутий переважаючими силами ворога, що надійшли на допомогу італійцям. Ескадрон зазнав поразки. Деякі солдати вели оборону самостійно, чекаючи на підмогу радянських військ. Один із воїнів бився з німцями-автоматниками, сховавшись за великим каменем недалеко від хутора Крутоярівка на Лисій горі цілу добу. Герой-червоноармієць убив більше десяти фашистів, але сам був тяжко поранений. Навіть німці визнали героїзм червоноармійця. Коли його непритомного взяли у полон, німецький офіцер наказав своїм солдатам скинути перед полоненим головні убори. Його відвезли до лікарні села Слав’янка. В той час в лікарні працювала прибиральницею Каплун Пелагея Іванівна, яка приносила полоненому їжу. Прізвище героя залишилось невідоме.

На околиці села Слав’янка, в кам’яних складах заготзерна, був табір військовополонених. Тут есесівці морили людей голодом, холодом, знущались щодня, щохвилини, без всякого суду вішали і розстрілювали. «На холодному цементі пограбованого зерносховища, куди вкинули і мене, - згадував Андрій Якович Андрієнко, - лежали вбиті, обірвані і хворі солдати. Один хворів на дизентерію. Ще живого його закопали поблизу табору. В ту яму вивозили мертвих і напівживих щодня. Ночами чувся стогін з тієї страшної могили. Здавалося, що стогне сама земля.

Військовополонені працювали з ранку до ночі в каменоломнях, носили на плечах важкі брили, виконували тяжку рабську роботу. Два рази на день одержували по кілька грамів чорного хліба, кухоль баланди з гнилих овочів на обід. А на вечерю нічого - одне повітря».

І все ж тортури і каторжний труд не зламали наших солдат. У таборі в суворій таємниці готувалася втеча. 13 серпня 1942 року, біля старої Слав’янської школи, де возили тачанками цеглу, скориставшись самовпевненістю жорстокого держиморди-наглядача, що не раз заявляв: «У мене ніхто не втече!», Андрій Якович ступив у кущі і пішов сільськими городами. Ніхто з слав’ян його не видав. Навпаки: нагодували, дали одяг.

Відвідуючи Слав’янку, А.Я. Андрієнко завжди приходив на те місце, де був табір військовополонених, клав квіти, а весною завжди саджав тюльпани. На тому місці учні, разом із батьками, встановили меморіальний знак.

9 вересня 1943 року радянські війська підійшли до села Слав’янка. Село зазнало матеріальних втрат, особливо східна його частина. Фашисти все палили, кидали гранати в льохи, де були мирні жителі, катували, як інквізитори середньовіччя. 65-річного Павленка в 1943 році замордували за те, що заступився за жінку, яку каральний загін німців хотів побити. Чоловіку похилого віку викололи очі, вирізали зірки на грудях і спині, а потім кинули в хату і підпалили її (зрозповіді очевидців Іващенко Г. М., Мандрики Г. М., Литовченка).

Перші частини радянської армії вступили зі східної сторони, від міста Красноармійська. Першим із слав'ян, хто вступив у село, був капітан Білицький Василь Андрійович.

Ось як пише майор запасу, колишній заступник командира батальйону, який звільняв Слав’янку, Микола Степанович Мінін: «Надвечір 9 вересня 1943 року наші війська підходили до села. Раптом ми помітили, що з протилежного боку в село втягуються танки. В біноклі комбат і я чітко побачили на них гітлерівську свастику. Ранком 10 вересня до батальйону підійшло два наших

танки. Ось такими силами ми і вирішили розпочати бій за Слав’янку. Бій був тяжким і кровопролитним. Гітлерівці намагалися вирватися з оточення. Два дні їхні танки сунули, відкочувались і знову сунули на окопи батальйону . Проте ми стояли непорушно. В кінці дня 11 вересня надійшла підмога. Німці нарешті були розгромлені».

Перша зустріч з новими фашистськими танками пройшла в районі села Слав’янка, згадує К.Є. Науменко. Виконуючи бойове розпорядження командира корпусу наступати в направленні Васильківки, 266-а стрілецька дивізія невідступно переслідувала ворога. 9 вересня 1008-й головний полк захопив Слав’янку без бою - важливий вузол доріг і станцію на залізничній лінії Павлоград - Красноармійськ.

Скоро вступили в село підрозділи 1010-го полку. 1006-й полк рухався по іншому маршруту через Крутоярівку. Дивізія вирвалась на добрий десяток кілометрів вперед і командир дивізії прийняв рішення затриматись, щоб підтягти артилерію і тили. Близько 20-ої години майор Летін доповів командиру дивізії про те, що до Крутоярівки підійшла ворожа колона в складі 9 танків і декількох штурмових гармат, піхотний батальйон на машинах. Противник атакував 1006-й полк з флангу. Після короткого бою, в ході якого дивізіон старшого лейтенанта П.П. Мельникова із 832 полку підбив танк і 3 бронетранспортера, противник відступив до Наталівки. Звільнивши Слав’янку, 266-а стрілецька дивізія перерізала шлях ворожому угрупуванню, яке відступало від Барвінково під ударами 8-ї гвардійської армії генерала В.І. Чуйкова. 10 вересня ворог атакував дивізію з трьох сторін. З півночі, з Наталівки, до піхотного батальйону рухався на 1006-й полк. Г оловне угрупування ворога атакувало позиції 1008-го полку на західній окраїні села. З півдня, зі сторони Вознесенки, 1010-й полк був атакований моторотою при підтримці 10 танків. Головний удар прийняв на себе 1008-й полк майора Ф.М. Мухаметдинова. 13 вересня на КП дивізії прибув начальник штабу армії генерал Г.І. Хетагуров. Він поставив завдання перейти в наступ і оволодіти Слав’янкою. На передовій розвідники 1010-го полку, за допомогою провідника, 17-річного юнака зі Слав’янки Івана Іценка, захопили «язика». Вранці 14 вересня, при підтримці 267-ої штурмової авіаційної дивізії полковника Л.В. Коломойцева, нанесли в районі Слав’янки удар по ворогу. Поспішно залишивши село, німецькі частини відійшли до Вознесенки.

Бої за село йшли 7 діб. Село, особливо східна його частина, було спалене. Німці закидали гранати і бомби в погреби, де ховалися мирні жителі. Спеціальний каральний загін палив хати. Майже все мирне населення втекло у поле, в яри, за залізничну колію. Ховалися далеко від села по бур'янах, які тоді були, висотою як ліс.

Багато радянських бійців загинули в боях за Слав’янку:

«27 вересня 1943 року

Лист Семенова О.С. про Гену Токарева
Привіт з фронту

Здрастуйте, Олександре Андрійовичу. Пише Вам вперше невідомий Вам воїн Червоної армії, лейтенант Семенов Олександр Сергійович.

Знаєте Ви, Олександре Андрійовичу, що у мене у взводі перестало битися серце воїна Червоної армії, радиста по професії, молодшого сержанта Геннадія Олександровича Токарева? Важко мені зараз писати про це, непрохані сльози навертаються на очі. Гена, він був кращим першим моїм, помічником у взводі, працював і воював як міг найкраще. Був здібний. Дуже шкода Генку. У боях Гена показав себе відмінним зв’язковим радистом, за що був відзначений командуванням полку, представлений до урядової нагороди - ордену Червоного Прапора, ще коли він був зі мною живий і неушкоджений. А зараз, уже посмертно, його представляють до ордену Вітчизняної війни першого ступеня.

На пам'ять Вам, Олександре Андрійовичу, висилаю одночасно в листі окопну газету «За Батьківщину», де вміщено статтю про Гену зі своїм радистом-помічником Казанцевим Мішею, з таким же молодим, як і сам Гена. Обоє загинули, як справжні герої. Загинули обоє 11 вересня 1943 року в боях за хутір - районний центр Слав'янка Дніпропетровської області.

Олександре Андрійовичу, що Вас цікавить, може дам відповідь, поки я живий. А тепер до побачення, залишаюсь командир радіовзводу, лейтенант Семенов О.С.».

Відзначився в бою з ворожими танками воїн мінометної батареї 1010-го полку, молодший сержант Володимир Корольов. Коли на позицію мінометів прорвався «тигр», сержант кинувся з протитанковою гранатою під танк і зупинив його ціною життя.

Комуніст, молодший сержант М.О. Максимов гранатами підбив танк і бронетранспортер. Десятки гітлерівців знайшли свою смерть від вогню мінометника-сержанта І.П. Матвієнка. Кандидат в члени ВКП (б), санінструктор, молодший сержант Т. Рудаєва винесла із бою 25 поранених. Будучи тяжко пораненими, комсомольці - молодший сержант Г.О. Токарев і рядовий М.Г. Казанцев - тримали зв'язок з командиром полку, доки не загинули. Пізніше, за наказом командира дивізії, весь батальйон Батутіна був нагороджений орденами і медалями.

Запеклий бій розгорівся в районі вогневої позиції батареї лейтенанта А.В. Скачкова. Доблесні артилеристи підбили і спалили 5 танків, 3 з них - взвод лейтенанта Н.К. Єременка. До останнього патрона боровся комуніст, лейтенант О.В. Скачков. Майже всі його бійці загинули, але не відступили.

Очоливши групу саперів, героїчно боровся й загинув у вуличному бою дивізійний інженер В.С. Єфімов. Василь Семенович Єфімов народився в 1919 році в селі Катерчинка Козельського району Калужської області. В 1940 році одержав спеціальність військового інженера. Василь Семенович брав участь у Фінській кампанії, штурмував «лінію Маннергейма» на посаді командира роти. Після фінської війни і до початку Великої Вітчизняної працював у військовому училищі в місті Ново-Борисові Вітебської області викладачем інженерної справи. В роки війни Василь Семенович служив у 266-й стрілецькій дивізії на посаді дивізійного інженера. За героїзм і відвагу, за виконання бойових завдань, командування нагородило Василя Семеновича орденом бойового Червоного Прапора і орденом Червоної Зірки. Василь Семенович загинув 14 вересня 1943 року, визволяючи Слав’янку.

З розповідей ветеранів відомо, що сержант Бабаєв Тухтасин, при проходженні служби у 832-му артилерійському полку 266-ої стрілецької Артемівської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії, відбиваючи контратаки противника, 11 вересня 1943 року в селі Слав’янка

Дніпропетровської області, підбив три німецьких танки. Йому було вісімнадцять років, коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Т.Бабаєв проходив військову підготовку в Узбецькій дивізії. Свій фронтовий шлях він почав зі Сталінградської битви.

У вересні 1943 року 266 стрілецька дивізія увійшла на територію Дніпропетровської області. Слав’янка стала одним з перших сіл на Дніпропетровщині, визволених ними. Тухтасин Бабаєв пам’ятає, що коли бій затих, повзком підбиралися до танків і закидали їх гранатами й пляшками з горючою сумішшю. Німці мали багато танків, але були без піхоти. За першу ж добу полк знищив 11 танків, серед яких були «тигри».

Майор Мухаметдинов зумів вивести перед світанком свій полк і з’єднатися з основними силами дивізії. Але бій за Слав’янку не припинявся. Комдив Ребриков дізнався, що гітлерівці підтягли до Слав’янки багато танків і мобілізував всю свою артилерію. Батареї рушили на захід і вже 10 вересня наблизились до призначеного місця. В передвечірніх сутінках колона артилеристів під командою старшого лейтенанта Прокоф’єва підійшла до Слав’янки. Ліворуч і праворуч, у тому ж західному напрямку, просувались ще дві колони. Всі три колони прямували до моста через річку Бик. Там їхні маршрути повинні були перетнутися. Недалеко від моста старший лейтенант розгледів, що і праворуч і ліворуч колони - німецькі танки. Фашистів у десять раз більше: гармати, бронетранспортери, грузовики. Старший лейтенант приймає сміливе рішення - рухатися паралельно з німцями. А місток усе ближчає...до німців 200 метрів, 150...Через кілька секунд гармати вдарили по вантажівках, бронетранспортерах. Це було такою несподіванкою для гітлерівців, що кидаючи поранених і убитих, залишаючи підпалені машини й бронетранспортери, вони рвонули вперед, щоб вийти із зони вогню.

Зосередивши головні сили в районі Слав’янки, командир366-ої дивізії віддає наказ про наступ. Але на 11 вересня німці підтягли чималі сили: більше 60 танків, 2 полки піхоти з артилерією. Контратаки фашистів підтримували пікіруючі бомбардувальники. Рота лейтенанта Доняєва зустріла шалений опір супротивника і була вимушена залягти. Тоді сержант Сурков, очоливши дві кулеметні обслуги, з «максимами» пробрався до гітлерівців у тил і відкрив по них нищівний вогонь. Доняєв підняв у атаку бійців і погнав німців. Сержант Сурков одержав у цьому бою чотири поранення, але не залишив свого кулемета.

Того ж 11 вересня, о 17-й годині, 1010-й полк атакувало 24 ворожих танки, з них 13 «тигрів». Наші піхотинці зустріли їх гранатами і пляшками з горючою сумішшю, кілька танків підпалили.

Але ворогу вдалось пройти через бойові порядки піхоти. Далі фашистів зустрів нищівний удар батареї лейтенанта Скачкова. Герої-артилеристи впритул розстріляли танки і піхоту супротивника. Та сили були нерівні: німці оточили батарею. Згодом залишилась лише одна гармата. Лейтенант Скачков замінив навідника і особисто знищив три танки. Більше 60 ворожих трупів лежали біля його гармати. До останнього снаряда вели бій безстрашні артилеристи. Лейтенант Скачков і його бійці полягли смертю хоробрих, та не відступили. Резервні сили дивізії відкинули контратакуючих фашистів.

Під час боїв за Слав’янку дивізією, лише за один день, було знищено 540 гітлерівців, взято в полон 41, підбито і спалено 38 танків і бронетранспортерів. Втрати дивізії за один день становили: 79 загиблих і 274 поранених.

До 14 вересня опір гітлерівців був зломлений. Після жорстоких п’ятиденних боїв радянські бійці визволили Слав’янку.

Ось як згадують жителі західної частини села про першу зустріч з червоноармійцями: «Вже кілька днів ми ховалися в бур’янах за селом і лише чули гарматні постріли та гул літаків. Потім стало тихо і ми пішли понад залізничним полотном до села. Біля залізничного моста до нас підійшло двоє червоноармійців. Ми почали від радості плакати, обіймати, цілувати їх. А вони нам відповідали: «-Ідіть-ідіть, німців у селі вже немає. Але німці, відступаючи, зробили із села згарище».

Нас ішло багато з малими дітьми, з клунками, з козами і навіть з коровами. Світало. Туман і дим заволік село. Понад нами низько гули літаки з червоними зірками, які летіли зі сходу на захід».

Червоноармійці, які загинули при визволенні Слав'янки, поховані у братській могилі. Серед них був і капітан Єфімов (житель міста Києва).

Жителі села Слав’янка взялися за відбудову господарства. Жінки- трудівниці обробляли поля коровами та хворими кіньми, яких залишили солдати. На своїх плечах носили зерно в мішках до Межової. Коли з’явилися перші трактори, жінки здобули професію тракториста. Це: Іващенко Ганна Микитівна, Москаленко Лукія Андріївна, Остапенко Параска, Маража Килина. При МТС було створено 10 тракторних бригад. Жінки обробляли поля, доглядали худобу, зводили громадські будівлі.

З евакуації повернулися старі комуністи. Партійна організація почала налагоджувати громадсько-політичне життя села. Відновилась робота сільської ради, були обрані правління колгоспів, в деяких колгоспах головами і бригадирами обирали жінок, наприклад Тимошенко М.М. була головою колгоспу «Перше травня», Дулінова А.А. - головою сільської ради, Кобець Л.Р. - бригадиром колгоспу «Червоне козацтво». Селяни відновлювали зруйноване війною господарство. З Росії надходили машини і племінна худоба.

Одразу ж після визволення, розпочалося навчання в школі. Воно проводилося в дві зміни, в маленькому приміщенні, бо великий будинок школи був напівзруйнований. Особливою увагою і піклуванням були оточені діти- сироти і напівсироти з сімей загиблих воїнів. При колгоспах були організовані дитячі інтернати для дітей-сиріт.

Сільським головою був призначений Угнівенко Павло Михайлович. Він пропрацював до 1947 року. З 1948 по 1952 рік - сільський голова Лутицький Явтух Іванович, житель села Слав’янка. Пупченко Василь Петрович працював головою сільської ради з 1964 по 1970 рік.

З 1953 року у селі почали будувати житлові будинки, колгоспні ферми та культурно-побутові приміщення.

В селі почала працювати лікарня, в приміщенні, де до війни були квартири

лікарів. Велике приміщення лікарні на 55 ліжок було зруйноване ворогом.

В селі діяли партійна та комсомольська організації. На обліку парторганізації в той час налічувалось 4 члени і кандидати в члени партії. Секретарем організації був Т.П. Горбенко. Комсомольська організація налічувала 46 членів.

Одразу після визволення 5 колгоспів села одержали від держави кредит, машини, будівельний матеріал. Колгоспи республік Середньої Азії надіслали господарствам 49 пар коней, 1442 ц ярої пшениці, різні сільськогосподарські машини. В 1944 році, при плані збору врожайності зернових по 9,2 ц з 1 га, трудівники артілі «Червоне козацтво», не маючи тракторів, зібрали по 10 ц. На кінець четвертої п’ятирічки були освоєні посівні площі довоєнного часу.

Протягом 1950-1959 років усі колгоспи Слав’янки об’єдналися в один колгосп «Радянська Україна». На початок семирічки, в 1958 році, артіль мала на фермах 2239 голів великої рогатої худоби в т.ч. 919 корів. Урожай зернових культур становив 20 ц з гектару, а валовий прибуток колгоспу - більше 8 млн. крб.

За 1958-1964 роки лише в селі Слав’янка було збудовано понад 510 нових будинків. Більшість із збудованих - фінського типу, вкритих шифером, черепицею, залізом. В Наталівці збудовано 23 нових будинки, в селі Красногорівка - 11.

В 1957 році закінчено будівництво МТС. Приміщення майстерні було обладнане всіма механізмами, необхідними для ремонту машин. Після реорганізації МТС в РТС, у 1958 році майстерня виконувала роль ремонтно- технічної станції, а в 1962 році на її базі працювало Слов’янське відділення «Сільгосптехніка». Тут успішно ремонтували колгоспну техніку висококваліфіковані механізатори Лутицький М.Т., Дорош П.Т., Кобець П.Р. і багато інших.

На території Слов’янського відділення «Сільгосптехніка» був розташований біоцех, який виготовляв тераміцин, необхідний для розвитку тваринництва.

В 1958 році відбудована залізниця Павлоград-Красноармійськ. Побудовано нову станцію, 8 житлових будинків, 4 будинки на роз’їздах.

В 1958 році колгосп «Радянська Україна» мав десятки тракторів, зернових та кукурудзозбиральних комбайнів, біля 20 автомашин.

В 1959 було збудовано 5 свинарників, обладнані механізовані кормокухні, збудовано 16 корівників, вівчарню, установку для доїння корів. У 1960 році свинар Павлик М.Й. виростив 600 голів свиней, вартість центнера м’яса становила 40 крб., доярка Тріщак Ольга Арсентіївна, надоїла майже по 2400 кг молока від кожної корови, доярка Максименко Г анна Аникіївна надоїла по 2323 кг при плані 1500 кг.

Збудовано контору колгоспу, дитсадок, дитясла, типовий дитсадок в бригаді №1, гараж, 3 зерносховища, лазню.

Слов’янське споживче товариство протягом 1959-1963 років збудувало перукарню, дві їдальні, чотири крамниці.

В 1964 році збудований будинок культури на 500 місць, урочисте відкриття якого відбулося 23 листопада. Збудована кам’яна дорога від станції Межова до села Слов’янка, асфальтовий завод, асфальтовано дорогу Київ-Донецьк. На сільському сир заводі зведено нові будівлі, відбудовано млин.

Змінився побут жителів села Слов’янка. Село було повністю електрифіковане та радіофіковане. В І964 році жителі села мали у своєму користуванні близько 100 телевізорів, більше 800 радіоприймачів з радіолами.

На початок 1965 року на фермах колгоспу «Радянська Україна» налічувалося 3372 голови великої рогатої худоби, 3900 голів свиней, багато птиці.

Колгосп імені Леніна Слов’янської сільської ради був одним з передових колгоспів району. За високі надої молока та високі показники виробництва інших видів сільськогосподарської продукції, він був нагороджений перехідним Червоним прапором.

Одразу після визволення у колгоспі було два воли, двоє коней та 15 корів. За семирічку колгосп збудував 10 корівників з водопостачанням і автопоїнням, 8 свинарників, пташник і кошару для овець, кормоцех, дві водонапірні башти, 3 зерносховища, склад мінеральних добрив, гараж для автомашин, три тракторні бригади, двоє дитячих ясел, три школи, будинок культури, бібліотеку, радіовузол, закладено 94 га саду. Колгосп мав землі 7099 га, з них орної - 4986 га. За 1964 рік в середньому зібрано зернових по 22 ц з га, в т.ч. кукурудзи - 33,3 ц/га, соняшнику - 19,2 ц/га, буряків - 25 ц/га. На 100 га угідь одержано молока - 354 ц, свинини - 13,2ц, вовни - 37 кг, м’яса птиці - 44,2 ц.

На 100 га сільгоспугідь одержано грошових доходів - 19 тис. 78крб., а всього грошових доходів по колгоспу за І964 рік - 1249843 крб. Передовиками колгоспного виробництва були: Двореченець Олена Василівна - доярка; Лях Віра Олексіївна - телятниця; Царинний Михайло Дмитрович - тракторист.

В колгоспі «Радянська Україна» було 65 трактористів, 19 комбайнерів, 36 шоферів, 4 токарі, 2 газозварника, І0 електриків, 3 агрономи, 4 зоотехніки.

У колгоспі імені Леніна - 68 трактористів, 15 комбайнерів, 36 шоферів, три електрики, токар, два слюсарі.

Допомогу у зміцненні і подальшому розвитку економіки села колгоспу «Радянська Україна» надавали колективи робітників і службовців заводу імені Карла Лібкнехта, Дніпропетровського будівельного тресту №17, заводу будівельних деталей, студенти та викладачі Дніпропетровського університету. Колектив заводу будівельних деталей допоміг колгоспу матеріалами, водовідними трубами, подарував 3 деревообробних і один токарний станки, електроустаткування для будинку культури. Студенти і викладачі університету розробили проект водопостачання молочно-товарної ферми № 3, проводили культурно-освітню роботу серед селян. Колектив дніпропетровського буд. тресту № 17 допоміг колгоспові встановити обладнання для механічного доїння корів, змонтувати освітлення корівників, спорудив на молочній фермі типовий цех для приготування грубих кормів. За допомогою тресту було прокладено більше трьох кілометрів шляху з твердим покриттям, який з’єднав центральну садибу колгоспу з другою комплексною бригадою та всі тваринницькі ферми з силосними спорудами.

У 1965 році на території Слов’янської сільської ради діяли середня школа, восьмирічна, сім початкових, два дитсадки, дитячі ясла у кожній

бригаді колгоспу. У селі відкрита вечірня школа-десятирічка, заочна школа для молоді, яка працює. В кожному населеному пункті сільської ради працювали сільські бібліотеки. У 1964 році у бібліотеках Слов’янської сільради налічувалося 25761 екземплярів книг.

У 1965 році жителі Слов’янської сільської ради передплачували газет - 2165 примірників, журналів - 1352 примірники.

В 1966 році 16 колгоспників колгоспу «Радянська Україна» були нагороджені орденами і медалями. Кращий механізатор Первій Ф.В. нагороджений орденом Леніна, голова колгоспу Юрченко В.Ф. та пташник Суховерхий Ф. М. - орденами «Знак пошани».

З ростом сільськогосподарського виробництва зростає рівень матеріального добробуту та культури колгоспників. В 1963 році колгосп перейшов на щомісячну гарантійну оплату. Підвищення продуктивності праці, збільшення грошових прибутків дали можливість значно підвищити оплату праці. Зростання грошових прибутків, неподільних фондів колгоспу дало можливість побудувати нові громадські колгоспні будівлі: механічну

майстерню, просторі магазини, аптеку, лікарні, баню, дитячий садок і ясла та інші господарські та соціально-побутові приміщення.

Гордістю Слав’янки були триповерхова школа, будинок культури, спортзал. На місці старих хаток-мазанок, покритих соломою, за останні 4-5 років збудовано 580 добротних колгоспних будинків. В селі 54 вулиці. Жителі Слав’янки пишалися вулицями Леніна, Короленка, Єфімова, Можайського.

Заможно жили колгоспники Слов’янки. В кожному будинку - електрика, радіоприймач, телевізор, власна бібліотека, побутові електроприлади. Якщо раніше в селянській хаті не було нічого, крім обтесаного столика та лави коло стіни, то більшість колгоспних будинків прикрасили добротні меблі. Майже кожен житель села Слов’янки мав власний велосипед, мотоцикл чи моторолер. В 1966 році лише по торговій мережі Слов’янського ССТ продано товарів у 2 рази більше проти 1959 року. Вклади в ощадних касах зросли у 2,1 рази.

До Жовтневої революції в селі Слов’янка був один лікар і три фельдшера. У 1966 році функціонувала лікарня на 50 ліжок. При лікарні - амбулаторія, стаціонар з 4 відділеннями. У лікарні працював 51 медпрацівник. 5 лікарів обслуговували населення Слов’янської сільради. Особливою повагою у населення користувалися головний лікар Волошина Марія Євстратіївна та медсестра Кобець Віра Охрімівна.

На початку 1967 року у Слов’янці працювали млин, олійниця, 9 магазинів, 2 їдальні, 4 буфети, відділення Межівського склотоварного заводу, механічні майстерні Межівського відділення «Сільгосптехніка», асфальтний завод, будинок побуту, поштове відділення.

В 1966-1967 роках в школах села навчалось 582 учні. Юнаки та дівчата, які не закінчили десятирічку, без відриву від виробництва навчалися у вечірній школі. За багаторічну сумлінну працю по вихованню підростаючого покоління і належну організацію навчально-виховного процесу в школі нагороджено значком «Відмінник народної освіти» завуча школи М.П. Мормуля. Учителі І.І. Павленко, Є.К. Лизогуб, К.Я. Денисенко нагороджені медаллю «За доблестный труд».

Центром культурно-освітньої роботи на селі є будинок культури, де працюють різні гуртки художньої самодіяльності: хоровий, драматичний, танцювальний, художнього слова. В роботі гуртків беруть участь близько 80 чоловік. Музичну школу відвідує 20 дітей.

В селі знаходяться три старих кладовища. На кладовищах першої та третьої бригад знаходяться козацькі кургани. А на кладовищі другої бригади був склеп, у якому похована козацька знать. На сьогодні склеп розграбовано, залишилася лише могильна плита. Біля села Наталівка, під горою, знаходиться козацький курган.

В 1970-1975 роках були збудовані три польові стани. З 1975 року розпочато будівництво житлових будинків для колгоспників. За 14 років силами колгоспу «Радянська Україна» збудовано 48 добротних будинків.

За роки дев’ятої п’ятирічки урядовими нагородами за високі трудові досягнення були нагороджені : орденом Жовтневої революції - Литовченко П.С. (І971 р.); орденом Трудового Червоного Прапора - Писаренко В.Р., Калач, Юрченко В.Ф.(1971 р.), Дорош Ю.О. (1973 р.), Личманюк П.С.(1973 р.), Мацегора І.А., Пелецький О.В. (1973р.), Соболь М.К. (1973 р.), Мигуля М.М. (1973 р.), Довженко М.Т. (1975 р.); орденом «Знак Пошани» - Стадніченко П.І. (1971 р.), Ченчевич В.М. (1973 р.), Суховерхий І.С. (1973 р.), Суховерхий М.К. (1973 р.), Калач Г.П. (1973 р.), Лаврут Т.М. (1973 р.); медаллю «За трудову доблесть»: Боледзюк В.І. (1973р.), Макаренко П.К. (1973 р.), Писаренко В.Р. (1973 р.); медаллю «3а трудову відзнаку» - Зоц В.А. (1975 р.); орденом Трудової Слави III ступеня - Кобець Н.О.(1975 р.).

В 1976 році орденом Трудової Слави III ступеня нагороджено Дорош Н.В., Поліщук Н.М., Лизогуба М.І., Лисицю П.А. - медаллю «За трудову відзнаку». За доблесну працю та одержані високі врожаї Кривохижу М.О. було нагороджено медаллю «За трудову доблесть», Вірича І.Ф. - медаллю «За трудову відзнаку», Свіженець Г.Г. - орденом «Знак пошани», Сліпця С.І.- орденом Трудового Червоного Прапора, Кулачука М.І. - орденом Трудової Слави ІІІ ступеня.

Носік Л.Т. нагороджена грамотою МСГ та ЦК профспілки (1976 р.), Нікітенко І.Й. - грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1973 р.), Прокопенко О.І. (1973 р.), Первій А.О. (1975 р.), Лизогуб А.І. (1974 р.) - путівками на ВДНГУ. Два ордени «Знак пошани», орден Трудової Слави III ступеня та дві медалі має Суховерхий М.К.

В 1973-1985 роках збудовано тваринницькі ферми на 4000 голів ВРХ з механізацією кормороздавання, водопоїння, доїння корів.

У 1980 році колгосп мав 8697 га земель, з них орної землі 6509 га. Середньорічна чисельність працюючих становила 688 чоловік. Машинно- тракторний парк господарства налічував 54 трактори, 26 комбайнів, 48 автомашин.

Село Слов’янка змінюється на очах. В центрі села збудовано стадіон, біля лікарні - аптека, водовід. Силами молоді реконструйовано старе приміщення школи в бригаді № 3. Тепер діти можуть займатися спортом, відвідувати читальний зал, дивитися кінофільми.

З 1970 по 1982 рік на посаді сільського голови працював Первій Микола Григорович, з 1982 по 1983 рік - Ворона Дмитро Іванович.

У 1983 році сільським головою був обраний учитель Слов’янської середньої школи Деревенець Олександр Тихонович. За час його роботи були приведені до належного санітарного стану та обнесені огорожею громадські кладовища, відремонтовано сільську раду, висаджені зелені насадження по вулицях Леніна, Можайського, Гайдара, асфальтовано дорогу до першої бригади.

З 1987 по 1990 рік, вперше в історії села, сільським головою була обрана жінка - Приступа Надія Миколаївна. Вона продовжила роботу по благоустрою села.

З 1990 року сільським головою працює Кукало Іван Іванович.

Нині до складу Слов’янської сільської ради входять три села: Слов’янка, Андронівка, Наталівка. Завдяки зусиллям сільського голови збережено соціальну інфраструктуру села, до якої входять: школа, два дитячих дошкільних заклади, дільнична лікарня, сільський будинок культури, громадський водовід, сільський спортивний зал та стадіон, Андронівський ФАП. В Слов’янській сільській раді працюють продуктові та побутові магазини, дві аптеки, СТО, банкомат, пекарня. Спільно з господарствами всіх форм власності сільською радою була проведена робота по підведенню газоходу до с. Наталівка. Села Слов’янка та Андронівка вже газифіковано.

Загальна територія сільської ради 13476,3 га, площа сільськогосподарських угідь 12178,77га, у тому числі ріллі 10065,76га.

Основні підприємства, що діють на території ради: ТОВ Агрофірма «Зоря», ТОВ «Агрофірма ім. Петровського», ТОВ «Наталівське», СФГ «Яна» Циганкова В.Г., ТОВ «Фенікс-2» Журба Н.А., ФГ «Надія» Нікітенко С.В., ФГ «Світоч Т» Дорош Тетяна Стахівна, СФГ «Віра» Стадніченко О.О., СФГ «Альона» Сипало М.Я., СФГ «Хлібороб» Гриженко М.Д., СФГ «Чайка» Цекот В.Б., СФГ «Роксолана» Суховерхий М.К., МКП «Пищевик» Гриженко М.С., СФГ «Кипарис» Бугай В.Є.

Велику роль у житті села відіграє орган місцевого самоврядування - Слов’янська сільська рада, яка представляє інтереси територіальної громади та вирішує основні питання місцевого значення.

Сільський голова Кукало Іван Іванович визнаний переможцем конкурсу серед посадових осіб органів місцевого самоврядування у номінації «Кращий сільський голова» і нагороджений у 2006 році Дипломом Дніпропетровської обласної ради.

Протягом останніх двох років Слов’янська сільська рада бере участь у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування і завдяки перемогам у них повністю освітлено три села. Збудовано рекреаційну зону «Слов’янська оаза», зроблено капітальний ремонт двох дитячих садочків, придбано нові меблі та оновлено книжковий фонд сільської бібліотеки, оновлюється технічна та сценічна база будинку культури.

На території сільської ради діють освітні заклади:

районний комунальний заклад освіти «Слов’янська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» (директор Коротун Валерій Миколайович);

сільський комунальний дошкільний навчальний заклад освіти «Дитячий ясла- садок №1 «Веселка» (завідуюча Прокопенко Юлія Володимирівна); сільський комунальний дошкільний навчальний заклад освіти «Дитячий садок № 2 «Малятко» (завідуюча Тимошенко Алла Юхимівна).

Заклади охорони здоров’я: сільський комунальний заклад охорони здоров'я «Слов’янська амбулаторія загальної практики сімейної медицини» (керівник Шило Микола Миколайович); Андронівський ФАП. Заклади культури: сільський комунальний заклад культури «Слов’янський будинок культури» (директор Лизогуб Віктор Миколайович); сільський комунальний заклад культури «Слов’янська бібліотека» (директор Кравцова Валентина Анатоліївна).

З історією села Слов’янка пов’язані імена видатних людей.

21 травня 1855 року в селі Слов’янка народився Соломон Кац (він же - Костянтин Доброджяну-Г еря, Роберт Джинкс, Кай Г ракх), відомий письменник, критик, революціонер. Його батько, Абрам Кац, був заможним чоловіком. Він допоміг синові отримати належну освіту (Катеринославська гімназія, Харківський університет). Соломон Кац деякий час працював у кузні та приймав участь в революційному гуртку. Через тиск поліції змушений був виїхати до Росії. Та уже через три місяці, у березні 1865 року, разом з контрабандистами переходить кордон з Румунією. Йому нелегко живеться в чужій країні, доводиться тяжко працювати. Невдовзі його заарештували в Росії, але він знову втік до Румунії (1879), де очолив гурток «Молодь».

Одночасно був ініціатором видання часопису «Сучасник». Соломон Кац переклав п'єсу О. Островського «Гроза», написав такі відомі твори, як «Неокріпацтво» (1910), «Соціалізм у відсталих країнах», «Критичні студії» (1890 - 1897), «Тарас Шевченко» (1894), «Митці-громадяни» (1894), «Поет селянства» (1897). Літературна критика на соціальній основі була головною сферою, в котрій Соломон Кац формував свідомість передової румунської інтелігенції.

Письменник-земляк Сава Захарович Божко народився 24 квітня 1901 року на хуторі Крутоярівка Межівського району. Навчався в Слов’янській середній школі, потім в Павлоградській учительській семінарії, брав участь у громадянській війні.

С. Божко належав до Спілки селянських письменників «Плуг». Друкувався в газеті «Селянська правда». Пише книги про відважних лицарів-запорожців «Козаччина» та «Хмельниччина». В 1925 році пише роман «Над колискою Запоріжжя», пізніше працює над романом «В степах».

На початку 1937 року - заарештовують. Вирок: 10 років. Місце табору: північ. Працював там на лісоповалі.

1944 рік - він в діючий армії.

Після закінчення війни С. Божко поспішав на рідну Україну, яку охопив голодомор 1947 року. Зійшов у Слов’янці з поїзда, пройшов кілька кілометрів і присів біля лісосмуги відпочити. Тут його і знайшов голова місцевого колгоспу Іван Туровський і відвіз до лікарні села Слов’янка (недалеко від рідного села), де 27 квітня 1947 року Сава Божко помер. Похований у селі Крутоярівка.

Матеріал надали Галина Іванівна Смольська, Інна Василівна Порох

Історія до 70-х рр. - за спогадами Анастасії Полікарпівни Кобець

Історія села Тарасівка

Вихідці з великого села Іванівка заснували у безлюдному степу село, яке, за ініціативою учителя та агронома Данила Захаровича Ляха, було назване Тарасівкою. Місцевість для майбутнього села вибрали на невеликому пагорбі. Розбили три вулиці, через які проходила балка, тому майже в кожному дворі була смачна питна вода. Вирили й свій ставок, збудували греблю, за якою посадили молоді верби. З іншого боку балки розбили великий фруктовий сад, першим садівником якого був Полікарп Лисенко.

В 1930 році у селі був організований колгосп імені Т.Г. Шевченка. Колгоспом, який славився на весь район, керував тоді Стешенко Аривон Вікторович. Односельчани захоплювалися талановитим керівником.

За селом з північної сторони обладнали колгоспний господарський двір з тваринницькими фермами, дерев’яними амбарами для зерна, тік, кузню, столярну майстерню, млин, лазню. Тут же розмістилася тракторна бригада і колгоспна контора.

У селі було побудовано початкову та семирічну школу, яку побудували одними з перших у районі. Біля неї обладнали спортмайданчик, на якому проводили свій вільний час молодь та школярі.

У новозбудованому сільському будинку культури інтелігенція села вела велику культмасову роботу. Данило Захарович Лях організував великий хор, яким керував сам. Він грав на багатьох музичних інструментах: скрипці, віолончелі, контрабасі, бандурі, мандоліні, гітарі, що було рідкісним явищем для сільського мешканця. Також він знав нотну грамоту, організував ансамбль скрипалів та бандуристів, створив аматорський драматичний гурток. На сцені сільського клубу оживали герої п’єс І. Котляревського, М. Старицького, І.

Карпенка-Карого.

До війни колгосп імені Шевченка зайняв перше місце у районі по виробництву сільськогосподарської продукції. Колектив аматорів показував п’єсу «Невольник» за поемою Тараса Григоровича Шевченка. На виставі був присутній перший секретар Дніпропетровського обкому партії Мендель Хатаєвич. І ось, коли Ярина (героїня п’єси), виводить на сцену коня і прощається із Степаном, він стоячи аплодує майстерності гри акторів. До речі, Хатаєвич був репресований та розстріляний за сталінським наказом.

На талановитий колектив звернули увагу. Акторів запросили до обласного центру, де вони представили п’єсу М. Кропивницького «По ревізії». Після цього драматичному колективу почали надавати шефську допомогу викладачі та студенти Дніпропетровського театрального училища. Студенти цього закладу навіть приїжджали до Тарасівки та разом із сільським аматорським колективом поставили п’єсу Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Рішенням обласного журі прославленому колективу було присвоєно звання «Народний театр».

До війни з усіх бібліотек за наказом Головліту було вилучено книги з творами П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського та інших. Але у домашній бібліотеці Данила Захаровича Ляха твори цих письменників були і за це, по чиємусь доносу, його було ув’язнено на п’ять років. На цей період колектив втратив свого керівника, а після звільнення Данило Захарович знову керує аматорським колективом самодіяльних артистів.

Під час окупації Межівського району німецько-фашистськими загарбниками народний театр не припиняв своєї роботи. Після визволення села на Данила Захаровича знову надійшов донос за оркестрове виконання пісні «Ще не вмерла Україна», яка зараз є державним гімном України. Вирок - 10 років тюремного ув’язнення.

Керівником аматорського колективу був призначений Василь Г ордійович Дацун. Після повернення з в’язниці Данило Захарович більше до колективу не повернувся. Тюремне ув’язнення на все життя підкосило його здоров’я.

Відтоді пройшло багато років. Змінилося село, змінилися й люди. До керівництва клубом приходили зовсім некомпетентні люди. Сьогодні з сумом дивляться старожили на залишки зруйнованого клубу, із болем згадуючи, що колись тут було життя, був народний театр. А в пам’яті односельців залишилися ті, хто ніс людям радість та відпочинок. Ось вони: Лях Данило Захарович; Лях Меланія Данилівна; Дацун Василь Г ордійович; Дацун Марія Г ордіївна; Безбах Никифор Федорович; Дацун Віра Г ордіївна; Воскобойник Анатолій Г ригорович; Сопільняк Микола Федотович; Падун Ольга Михайлівна; Зеркаль Віра Михайлівна; Зеркаль Валентина Прокопівна; Янжула Кость Омелянович та багато інших.

Спогади вчительки української мови та літератури Козакової (Дацун) Віри Василівни повністю доповнюють уривки з книги С.Р. Ляха «Сповідь сільського інтелігента минулого століття»

Автор поданих нижче спогадів - Данило Захарович Лях (1887-1966), уродженець південноукраїнського регіону, а саме тієї його частини, що знаходиться на межі сучасних Дніпропетровської, Запорізької і Донецької областей. Його батьківщина - село Іванівка та її околиці - то був, за його власним визначенням, «самий далекий куток бувшого Олександрівського повіту (тепер Запоріжжя); тут стикалися чотири повіти Катеринославської губернії, а саме Олександрівського, Павлоградського, Бахмутського і через річку - Маріупольського». Його життя пройшло в турботах і роздумах про добробут цього краю, облаштування і облагородження життя його людей. На схилі літ Данило Захарович, будучи вже закоренілим культурником, якого життя добряче потерло, ще раз оглядає все своє життя, таке багате прагненнями і планами і таке трагічне.

Д.З. Лях залишив свій слід на нашій землі тим, що низку років працював агрономом і вчителем, будував культуру українського села. Досі зберігаються закладені з його участю села. Досі ростуть сплановані ним лісопосадки. Мабуть, досі живуть його колишні учні, які саме від нього отримали перші уроки грамоти.

Д. З. Лях. Спогади про життя моє

На досить високім місці Іванівського степу розташувався хутір новий, названий іменем Т.Г. Шевченка. Тут клімат хороший, ґрунт плодючий, і нові поселенці-іванівці дружно почали перевозити своє майно і будувати необхідні будівлі.

До 1925-го року йшло заселення і організація громади.

Рік 1923-24 я працюю ще агрономом і в місцевому кооперативному товаристві. Та пішла реорганізація повітів. Гуляйпольський повіт був скасований, я лишився без посади. На моє щастя чи нещастя, я по совіту товаришів-вчителів літом їду на вчительські курси в с. Петропавлівку і десь під осінь одержую посаду вчителя у 2-гу початкову Іванівську школу. Рік проходе в праці педагогічній: 1924/1925. На моє щастя чи нещастя (як далі пішло), в х. Тарасівськім відчиняється школа одноштатна. Мене призначає Межівський Відділ Народної Освіти туди завідувачем школи. Ось я зовсім переходжу до Тарасівки... Квартира - при школі. В один з днів наїхали десятки підвод тарасівських, і все моє майно, розібрану майстерню і клуню за один цей день перевезено в Тарасівку на мою садибу. Отже я покидаю Іванівку, розпрощався, хоч це й недалеко, на своїх прапрадідівських степах.

Пам’ятаю, що життя і праця в новому хуторі розпочалось досить весело, і жити всі почали заможненько. Хліб у ці роки родив добре. Хуторяни повели більш-менш культурні способи обробітку. Невеличка нова школа швидко заповнилась учнями I, II і ІІІ класів. Всього душ на 40. Праця вчительська мені сподобалась. Школи ж були цілком українські, і вчити рідною мовою дітей було радісно і легко. Я намагався зробити школу іменно народною. Г арні підручники, дитяча шкільна бібліотечка, природоохоронні гуртки, а теж співочі - були засновані в перші ж роки.

У початку 1928-го року громада почала будувати Народний Будинок. Ще з 24-го року було організовано Сільськогосподарське Кооперативне Товариство. Малося розвинути міроприємства цього товариства згідно статуту. Але, як скоро стало відомо, ця кооперація в центрах і на районах зупинилася... Рекомендувалось і нашому товариству перейти на статут товариства споживчого. Так було і зроблено. Мені доводилось бути рахівником у цих товариствах, бо не було кому.

Отже, вже на початок 1926-го року Тарасівка стала центром нових хуторів. Тут було створено Сільську Раду. Відчинено культурний осередок - «Селянський Будинок». Кооперація і перший початок встановлення правильного обов’язкового 6-пільного сівозміну. Це мало велике значення у загальнім підвищенні добробуту хуторянського життя. На ці часи мені ще не було 40 років. Я добре захопивсь агрокультурною роботою. Школа, Сільбуд, Кооперація і агрономія. Коли в Іванівці було багато вчителів, досвідчених молодих і свідомих старійших громадян, то тут, в Тарасівці, крім вчителювання в школі, - культосвітня робота в Сельбуді, необхідно підготувати секретаря Сільради, рахівника у споживчому товаристві, бо окрім вчителя немає нікого це зробити.

Звісно, найбільша робота моя - це школа і Сельбуд. На цих установах, осередках надалі я й провадив роботу і скупчив навколо Сельбуда здатні молоді сили села: аматорів театру і хору.

Гарний зробили будинок тарасівці! Просторий зал, сцена і дві кімнати за сценою. Пішли вистави, простенькі вечори-концерти. Приємно було бачити на цих вечорах і батьків, дітей і навіть дідів і бабів. Кому ж було керувати хором, виставами - звісно, вчителю. Так воно було до Революції на селі, так і тепер. На кошти, зібрані з вистав і вечорів, товариство придбало майно театральне, музичні інструменти і саме головне - книги до читання - бібліотеку.

Я цілком захопився громадською роботою. Утворили парк на 3-х десятинах. На найвищій точці степу на козачій могилі, яка зветься «Василенкові», посадили лісок - 2 дес. Тут проходе водороздільна лінія, і малось в проекті від цього ліска провести лісову смугу до західної межі. Ліс, що утворився по цьому вододілу, буде сприяти накопиченню снігів, взагалі вологи на N і S. Проект цей залишився проектом. Лісок, навколо могили, виріс непомітно, рельєфно виділяється на височині степу і служить прихилищем для корисних пташок. По погодженні з інспектурою обласної охорони природи могила була призначена пташиним заповідником. Ще було посаджено, за моїм проектом і участю, плодовий сад на 25 десятин.

Так була велика плодотворна моя робота на культосвітній і громадській ниві. Проходять роки: 1926, 27, 28 і... в 1929 р. на мене пішли якісь нападки... Зв’язувалось це з бувшою Іванівською просвітянською діяльністю. Ось десь напровесні 29-го року мене було арештовано, одвезено в Дніпропетровськ. Сказали, на перевірку... Продержали мене і бувшого голову Ради Іванівської “Просвіти” Коваля А.П. 1 місяць 20 день. Випустили. Я продовжую вчителювання далі. Але... вже спокою не було, праця як у школі, так і громадська, поволі підупадала. Завелись серед тарасівців якісь таємні вороги і так або інакше провадили ганебну роботу, щоб очорнити мене перед владою. Отже настали для мене тривожні, не досить нормальні часи...

В роки 1929-1930, роки надзвичайно сумних і трагічних подій. В школі продовжую працювати, а теж і в Селянському будинку. Праця чимдалі ставала ненормальна, можна сказати, тривожна. В ці роки почалось по українських селах розкуркулювання, почалось розшарування сільського населення: шукали багачів, а хто це робив? Так звані «незаможники». І в 30 році пішло справжнє нелюдське знущання. Забирали все, а хто був до цього зугарне, безсовісний, просто забирав собі... А одночасно розпочалась і «колективізація». Сталін виголосив великі слова: «Снявши голову, по волосам не плачут»... тобто: панів, капіталістів знищено, не жалкуйте сільських богачів, сміло їх оббирайте і - на Сибір! Все одібране добро цих куркулів піде на користь народних артілів, комун. І почали «незаможники» і «актив» здійснювати гасло батька Сталіна. Будівлі розкуркулених пішли на контори, склепи, стайні і ін. потреби колгоспів. Сім’ї розкуркулених вивозили на вокзали, впихали у вагони, і пішли ці людські ешелони в далекий, холодний край... Дуже сумно було спостерігати картини нечуваних і негаданих подій, що творились по селах.

Кінець 29-го і увесь 30-й рік - це організація артілів, усуспільнення живого й мертвого реманенту селян; перехід селянських господарств до колгоспного ладу, до соціалістичного суспільства. Прибули на села представники з центрів, так звані 10-тисячники, а далі 25-тисячники, які очолили колгоспний рух і були провідниками в організації артільної справи, а також уповноважені у виконанні різних державних зобов’язань.

І ось десь напровесні 1931-го року, в ці страшні часи, передано з Іванівки, що помер народний діяч лікар Андрій Михайлович Лисенко. Ще була снігова дорога, поїхали ми, дехто з тарасівців, віддати останню пошану цій дорогій людині, що безвиїзно 40 років працювала і лікувала всіх. З’їхалось, зійшлось велика сила народу. Поховано А.М. у дворі лікарні, на тім місці, де була його перша амбулаторія і квартира. У 1917-18 рр. в тім старім будинку містилась «Просвіта», яка там знаходилась до кінця свого існування. Я довго стояв над ямою глибокою, куди запустили домовину дорогого Андрія Михайловича, поки яма була загорнута і нагорнута могила...

Вечором пізненько повернулись ми до Тарасівки. В ту ніч, пам’ятаю, спав дуже неспокійно, мов перед яким лихом. І серце віщувало щось недобре... До світу ще з’явились в нашу хату: агент НКВД і голова сільради Мелешко. Досить м’яко мені довели, що мені треба піти з ними до сільради. Звісно, це арешт 2 -й. Там вже стояли санки, посадили мене і ще одного селянина Михайла Тарана і під охороною селянина нашого (незаможника) Гната Воскобойника повезли до райцентру. Перед від’їздом до мене підійшли голова сільради Мелешко І.С. і секретар Угнівенко Т.Я. Потиснули руку і сказали: «Не журіться, визволимо!»

Переживання мої були тяжкі. Їхали - і всі мовчали, у кожного було на серці неспокійно, як у арештованих, так і у провожатого. Привезли, здали черговому міліціонеру, згодом повели до камери, вкинули і заперли. Там уже було чимало таких же неборак, як і я. Вчитель з Г аврилівської школи І.Г. Силенко,

директор Іванівської семирічної школи Росинський, агроном Остапенко М.П., священик Страдомський Ол., студент медицини і його батько з Гаврилівки, ще вчителі, службовці, яких прізвища забуто. За день-два напхали цю невеличку камеру повно. Поміст на козлах і під помостом, люди томились, мучились, не знаючи за що їх сюди ув’язнили. Це така камера, а може, ще й кілька таких, була для «політичних». Іншого розбору арештантів і «куркулів», яких було багато, то їх тримали в хатах і дворах, що належали розкуркуленим, виселеним уже.

Через кілька день повели й мене на допрос. Був тоді за начальника НКВД якийсь чужий, присланий - Ясногор. Людина не жорстока, певно, його сюди надіслали зробити операцію по виявленню куркулів і різних «контрреволюційних елементів». Цей Ясногор був військовий, він вчинив цю роботу по-воєнному: мобілізував деяких партійців, яких зробив слідчими. Пам’ятаю, мене привели і вказали на Башкатова, організатора і голову Н.- Павлівської комуни. Звісно, в нього там були матеріали по доносах і моїх раніших висновках. Щось він, не дивлячись мені у вічі, про вчителювання, закидав на те, що в Тарасівці, мов, продовжую націоналістичну роботу серед селян і в школі. Згадував минулу просвітянську роботу в Іванівці. Я, звісно, заперечував проти цього обвинувачення. Щось підписав, повели знову до камери.

Цей допит мені нічого доброго не обіцяв, певно відправлять до ОблНКВД. Два тижні мене тримали у цім заточенні. В кінці викликали мене до самого Ясногора. Він дещо мене розпитав, а тоді питає: «Чого ваші тарасівці не люблять Чорного Т.Д.?» Цим він, певно, натякнув, що донос на мене подав іменно

Чорний. Не пам’ятаю, що я йому на це відповів, не згадаю й те, що він мені говорив по цьому доносі, яку він мені провину давав. Врешті порадив зараз же кинути учителювання і вступити до РКГС на агрономічну роботу, там ваше поле діяльності як колгоспного агронома. Попрощався, потиснув йому руку і - назад до камери. Надія на волю прийшла неждано! І мене зразу й звільнили. Поступово повипускали і всіх товаришів. Це була така жахлива перевірка.

Кінець березня. Грязюка. Провесна. Вирвавшись із ув’язнення, зайшов до свого товариша агронома РЗВ Щербака Романа на пораду: як далі бути? Порадив йти до РайІНО і подати заяву на звільнення з учительської посади, з причини переходу до агрономічної роботи. Подав заяву до РКГС о наданні служби агрономічної. Поїхав додому. Скоро прийшло повідомлення з РайІНО об передачі школи помощнику Т.Д. Чорному. З 6/ІУ31-го року педагогічну свою службу покинув я назавжди...// Сповідь сільського інтелігента минулого століття: Д.З.Лях. Спогади про життя моє. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Вип.ХУП. - Запоріжжя: Просвіта, 2004.

Ілюстрації

Так виглядали хати-мазанки
перших поселенців, с. Василівка,
1877

Колгосп « Червоний пахар», 1930
рік, с. Богданівка

Вихованці дитячого садка (1960 -
1965 роки) с. Василівка

Бібліотекар Володимирівської
бібліотеки Шейко В.Я. за роботою

Колектив МОПСу нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, керівник Ганна

Михайлівна Добжанська. смт Межова, 1972 рік

Стрільчук А.І. перший директор
Межівської школи № 1

Городня бригада села
Тарасівка на збиранні
врожаю, 1974 рік

Учасники художньої
самодіяльності, с. Богданівка,
1973 рік

Житель села Василівка Тур Митрофан (посередині) служив в армії Будьонного

Шелест Іван Лукич Героя Соціалістичної праці

Щербаченко Сергій Олексійович, Заслужений працівник сільського господарства України

Блоха Тихін Кирилович, Героя Соціалістичної праці

Петриковський Остап Федорович,
1984рік

Механізатори колгоспу імені
Леніна(зліва направо):Бєдін І.М.,
Губанов Я.В., Рубець В.В., с
Новогригорівка.

Трудові будні жниварів:
комбайнер М.П. Ільченко, водій
П.П. Панченко, с Новогригорівка.

Кавалер ордена Леніна В.Д.
Шовковий тримає перший сніп
нового урожаю. Механізатори
колгоспу імені Леніна (зліва

Засідання членів правління колгоспу
імені Леніна, 1971 р.(зліва направо):
Яковлєва М.Й.,Філіп’єва Р.В.,
Угнівенко П.М., Коробська Н.Ю.,
ЧубченкоМ.С., с Новогригорівка.

Максимов Геннадій
Олександрович (на передньому
плані), директор ТОВ «Агрофірма
ім. Петровського»

Відкриття інтернет-центру в Межівській районній бібліотеці

Легендарний земляк-розвідник, славнозвісний «майор Вихор» Євген Степанович Березняк

Вшанування пам’яті воїнів-
інтернаціоналістів, с. Новопавлівка

Справжньою окрасою села є його люди. Ветерани колгоспного виробництва, с.

Володимирівка

Харламов Віктор Георгійович, державний службовець І
рангу, заслужений працівник сільського господарства
України, засновник ТОВ «Вектор-Х»

Новопідгороднянська лікарняна
амбулаторія. Прийом веде сімейний
лікар - Халемендик Володимир
Антонович, с. Новопідгородне

Дитячий будинок сімейного типу
родини Мартиненків, с.
Новогригорівка

Хор «Степовичка»
Преображенського будинку культури

Зміст

Від упорядників............................................................................................................................... 3

Вони очолювали представницьку та виконавчу владу району............................................ 4

Соціально-економічний паспорт Межівського району......................................................... 6

Видатні люди району................................................................................................................... 14

Історія селища Межова............................................................................................................... 25

Історія села Антонівка................................................................................................................. 40

Історія села Богданівка................................................................................................................ 43

Історія села Василівка................................................................................................................. 49

Історія села Веселе....................................................................................................................... 58

Історія села Вознесенка............................................................................................................... 65

Історія села Володимирівка....................................................................................................... 68

Історія селища Демурине............................................................................................................ 72

Історія села Зоряне....................................................................................................................... 76

Історія села Іванівка..................................................................................................................... 94

Історія села Новогригорівка....................................................................................................... 99

Історія села Новопавлівка........................................................................................................ 111

Історія села Новопідгородне................................................................................................... 135

Історія села Преображенка...................................................................................................... 138

Село Всесвятське.................................................................................................................... 142

Історія села Райполе.................................................................................................................. 144

З історії діяльності Марійської православної общини.................................................. 146

Історія села Слов’янка............................................................................................................... 149

Історія села Тарасівка................................................................................................................ 174

Д. З. Лях. Спогади про життя моє....................................................................................... 176

Ілюстрації..................................................................................................................................... 180

Літературно - художнє видання
МЕЖІВЩИНА: ІСТОРІЯ ТА СЬОГОДЕННЯ

Історія окремих населених пунктів Межівського району

Комп'ютерна верстка Ярослав Давиденко

Підписано до друку 02.09.13 Формат 60х84/16
Ум. друк. арк. 14,18. Тираж 400 прим. Зам. № 63.

Видавництво та друк ТОВ «Каштан».

83017, м. Донецьк, 6. Шевченка, 29

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта
видавничої справи ДК № 1220 від 05.02.2003 р.

size=1 width="100%" noshade style='color:#DDDDDD' align=center>

Просмотреть Автошкола Константа-ГС на карте большего размера

РукодІЛЛЯ